…Чи не тоді вперше й прийшла підсвідома думка: гарним льотчиком зможе стати і хтось інший. Василь же мусить зробити щось таке, що… Що під силу буде лише йому одному! І це «щось» може стати його власним ПОЛЬОТОМ. Може, значно важчим, відважнішим, хай навіть — небезпечним… Але — його власним. І — щонайвищої висоти!
Справжні слова вже десь виболюються-народжуються у Василькові. І згодом таки виллються в сміливих поезіях «Жорна», «47 рік» та інших. Саме Василь Симоненко один із перших прорве мовчанку і скаже те, що давно болить його народові!
Деякі надміру чесні його поезії вже й зараз улюблена вчителька української літератури Марія Йосипівна Остапенко радить заховати й нікому не показувати. Пам'ятає колеґ, що зазнали репресій і таборів, як-от улюблений Васильків учитель Андрій Федотович Махиня!
Але ж боротися з брехливим злочинним суспільством — це завжди ризик!.. Тому юнак не спиняється в польоті.
Хіба не зухвальством стане стрімке Василеве піке в «шістдесятництво»?[11]
Хіба ж не зухвалим піке буде таке-от, ніби з найвищих висот промовлене, освідчення Україні в любові:
Поки що, правда, його вірші-здебільшого виписані залізним пером звичайні заримовані куплети: «Бігав вовк по горах, / Здобичі шукав. / І у гірких сльозах / Долю проклинав»… Часто — смішні, про односельців.
Або й кусючі епіграми на учнів, на вчителів. Зате як заримує щось ліричне — аж серце мліє!
Рівняється на тих, кого так любить із сотень жадібно «проковтнутих»-прочитаних, майже вивчених напам'ять книжок. Тарас Шевченко, Іван Франко, Василь Стефаник, Леся Українка, Михайло Коцюбинський, Павло Тичина, Алєксандр Блок, Сєрґєй Єсенін, Едуардас Межелайтіс, Еріх Марія Ремарк, Ернест Гемінґвей…
Пізніше, як зазначить Лілія Шитова, проникне в таємниці забороненого совєцькою імперією «Розстріляного відродження»[12]: у творчість майже нікому не відомих тоді Миколи Зерова, Василя Еллана-Блакитного, Тодося Осьмачки, Валеріана Підмогильного, Василя Чумака, Євгена Плужника, Миколи Вороного…
Що далі, то старанніше нарощуватиме «висоту», вимоги до власних текстів. Тому й надрукується вперше нескоро: аж 1 грудня 1957 року, в газеті «Черкаська правда». Навіть укладе такі собі 5 заповідей справжнього поета. Його майбутній черкаський колеґа-приятель, журналіст Микола Сніжко ці заповіді чітко запам'ятає і перекаже нащадкам:
1. Знати мову, якою пишеш. (Говорити українською мовою, а не «на українській мові»).
2. Стати освіченою людиною.
3. Не бути байдужим до людей.
4. Працювати до сьомого поту.
5. Мати те, що від Бога, — талант.
Шкода, що так недовго розвиватиметься його талант, шкода, обірветься на злеті, на порозі, може, найкращих творів…
Але навіть за цих умов наш чорнявий високочолий хлопчина, чиє ім'я в перекладі з грецької означає «володар», «господар» чи «цар», устигне стати Володарем Неба, Найвищої Висоти…
Такий ось швидкий і стрімко-вертикальний шлях («кабрирування» по-льотчицькому). Із малого полтавського села — в класики.
Прямісінько у безсмертя.
Історія людини в історії людства
Василь Андрійович Симоненко — поет, прозаїк, перекладач, журналіст. Народився 8.01.1935 в с. Бїївці Лубенського району Полтавської області. Помер 13.12.1963 в Черкасах, там і похований.
1957 року закінчив факультет журналістики Київського університету імені Т. Шевченка. У 1957–1960 рр. працював у газеті «Черкаська правда», в 1960–1963 рр. — у газеті «Молодь Черкащини», власним кореспондентом «Робітничоїгазети».
Його поетичні збірки: «Тиша і грім» (1962), «Цар Плаксій та Лоскотон» (1963 і 1967), «Подорож в країну Навпаки» (1964), «Земне тяжіння» (1964), «Поезії» (1966), «Лебеді материнства» (1981), «Народ мій завжди буде» (1990) та багато інших.
Прозові збірки: «Вино з троянд» (1965), «Півні на рушниках (оповідання, щоденник)» (1992) та інші.
Його поезія глибоко патріотична, публіцистична, пристрасна, лірична, часто в'їдливо-саркастична, чесна, серцевинно народна. Як і його своєрідна та обнадійлива проза, вона вже починала виростати з «традиційної» поетики й підніматися до нових рівнів художньої якості, але на цьому шляху Симоненка зупинила смерть.
На твори В. Симоненка написано чимало пісень: «Синові», «Лебеді материнства» А. Пашкевича, «Крізь століття» А. Чекаля, «Український лев» В. Морозова, «Там, у степу, схрестилися дороги» бандуристів Василя та Миколи Литвинів, а О. Винокур за баладою «Русалка» створив балет. За мотивами Симоненкової творчості художники В. Клименко, І. Кулик, В. Кузьменко, Т. Гордова, М. Бабак малювали картини.
1995 року В.Симоненкові посмертно присуджено Державну премію України імені Т. Шевченка. Його твори перекладені багатьма мовами.
Василь Стус
ПЕРЕМОГИ ВАСИЛЬКА СТУСА
Із чорноти
У футболі Василько частіше стоїть у нападі, лівим крайнім. Але часто — й на воротях, бо спритнішого й затятішого між пацанів треба ще пошукати. Грає однаково добре і правою, і лівою. Уміє «бачити» м'яча навіть спиною. Запопаде — «обробить» умент, і вже м'яч по-о-олетів од нього точно туди, куди треба. Не промаже Василь, будьте певні!
— Го-о-ол!!!
Завжди отак: забиває — наче горіхи трощить!..
М'яч важкий, каучуковий: загилиш — тиждень синці не сходять. Пальця збив — порохом кров засипав, переждав, щоб переболіло, — і знову гайда!
Сьогодні на їхньому «полі», вузькій забур'яненій вуличці, рахунок «нуль — два». Василева команда, звісно, попереду.
Зненацька запеклий футбол уривається криком:
— Качають!!!
Це означає нагоду розжитись паливом на зиму. Або й на продаж. Пора на шахту.
Відхекуючись, босі футболісти мчать до зарання вготовлених тачок, хапають по два мішки, старі відра, й перевдягачку. Спішать на терикон[13], де вже починається зовсім інша «гра». Вкинувши мішки у відро, Василько вилазить на гору. Тепер пильнуй не м'яча, а того, щоб не летіла порода на голову. Як щойно за м'ячем, слідкують за коліщам і хапають вугілля в залізні відра. Футбольний «дриблінґ»[14] і тут не завадить! Будеш управним — з одної вагонетки піввідра набереш, якщо не більше!
Назбиравши мішок, розганяєшся, на льоту, мов на коня, «заскакуєш» на нього і — ле-е-ети-и-иш донизу!.. Не згірше, як ото взимку на саморобних «козах»[15], тільки й того, що за тобою не білий сніг, а чорна хмара пороху сунеться!..
Василько сам або з трохи старшечкою сестрою Марусею збирає вугілля всі літні канікули. Наповнює здоровенну тачку (ух, важелезна!), тоді приходять мама чи тато, помагають везти додому. От і тепло на зиму: тонна чи й цілих три. Якщо додати ще й підробіток на залізниці, де школяр Стус помагає міняти шпали, рейки і вантажити щебінь, то до убогого сімейного казана — чимала підмога. Бо гроші Василь віддає татові. Одколи не стало їхнього працьовитого й доброго Їванка, татовим першим помічником доводиться бути «мізинчику» Василеві.
А ще ж, здається, недавно були часи, коли хлопчик був найсвітлішою розрадою, найласкавішим пестунчиком у родині. Ба, навіть у всьому бараці, куди Стуси перебрались 1941 року, тікаючи з колгоспнокріпацької Рахнівки, що на Вінниччині. Сам не знає, чом його так полюбили нові сусіди. Може, тому, що цей кароокий чорнявий хлопчик у вишитій сорочині своїм чистим і щирим українським щебетанням нагадував їм те, за чим потайки тужили, хоча з усіх сил намагалися забути? Адже на Донбас поприїжджали хто звідки, кожен — од свого лиха. І з Криму, і з Казахстану, і з Кавказу, і з Росії. Та найчастіше — з різних кутків України. Кожен обживався й виживав на новому місці, як міг. Кожен прагнув якнайшвидше затерти в пам'яті голодовку 33-го й репресії 1937 років, а з ними — і мову, і вишиванку, і Бога, й дідівський звичай… Бо все українське — це ж у совєцькій державі сором, ганьба! Майже злочин! А тут — невинне потішне дитя в сорочці («з кишенькою»!), народжене, до того ж, на самісінький Святвечір, 6 січня, — мов Божий посланець з Українського світу!.. Коли вже перебралися в нову хату, їхні дівчата-квартирантки просили Василька щось їм по-українському почитати. А читає Василько — заслухаєшся!
11
«Шістдесятники» — покоління українських політиків, письменників, художників, музикантів, які увійшли в мистецтво та громадську діяльність у 60-х роках XX століття і сколихнули принишкле суспільство відвертим прагненням свободи слова і думки, відродженням занедбаної української культури й мови тощо.
12
Розстріляне відродження — умовна назва літературно-мистецького покоління 20-х — початку 30-х років XX століття, репресованого більшовицьким режимом (крім названих у тексті, це Сергій Єфремов, Людмила Старицька-Черняхівська, Валер'ян Підмогильний, Григорій Косинка, Лесь Курбас, Надія Суровцова та багато інших яскравих особистостей). Сюди належать і ті, хто залишився ніби на свободі, але після 1930-х років уже був поневолений духовно й морально: Павло Тичина, Максим Рильський, Юрій Яновський, Олександр Довженко, Володимир Сосюра, Микола Бажан тощо.
13
Терикон — конусоподібний насип біля шахти чи рудника з пустих, уже без корисних копалин, порід.