— І знову, — сказав він, — ми провалили нашу місію. Сіли в калюжу.
— А все тому, — спокійно сказав Форд, — що нам до цього байдуже. Я ж казав тобі.
Він задер ноги на панель керування і почав щось виколупувати з-під нігтя.
— Та коли ми не візьмемося за справу рішуче, — провадив старий сварливим тоном, ніби сперечаючись з якоюсь незговірливою силою, що засіла в глибині його душі, — тоді всіх нас знищать, усі ми загинемо. А до цього нам, мабуть, уже не байдуже?
— Та не до такої ж міри, щоб наражати себе на смертельну небезпеку, — сказав Форд. Розтягнувши вуста в удавану усмішку, він покрутив головою, щоб продемонструвати свою усмішку всім присутнім.
Для Слартібартфаста ці слова здалися провокаційними, і тут він засукав рукава. Він обернувся до Зафода, який так скреготав зубами від болю, що аж упрів.
— Мабуть, ти здогадуєшся, — звернувся він до нього, — чому вони над тобою змилостивилися. Така поблажливість здається дуже дивною і незвичайною.
— Думається мені, що вони робили це без певного наміру, — знизав плечима Зафод. — Я ж вам це говорив. Вони смальнули по мені найслабкішим розрядом, просто щоби відключити мене, так? Затягли мене до себе на корабель, заштовхнули в куток і залишили там без уваги. Так ніби моя персона була для них небажана. А тільки я роззявляв рота, як вони знов забивали мені памороки. Але ж і розмови у нас були: «Гей… ой!» «Послухайте, хло… ой!» «А цікаво… ой!» — Ніколи й понудьгувати було. — І він знову зморщився від болю.
Весь цей час він щось вертів між пальцями. Потім підняв його в руці. То була Золота Поперечка — Золоте Серце, серце двигуна неймовірної тяги. Тільки вона та Дерев’яний Стовп і вціліли після того, як був знищений замок.
— Чув, що твій корабель непогано літає, — сказав він, — то чи не підкинеш мене до мого, до того як …
— То ти нам не допоможеш? — запитав Слартібартфаст.
— Нам? — перепитав Форд, — кому це «нам»?
— Мені б хотілося залишитися з вами і допомогти вам урятувати Галактику, — сказав Зафод, спершись на лікті, — та в моїх головах завелися татусь з мамусею головних болів і я відчуваю, що до них у гості поспішає цілий виводок боленят. Проте коли наступним разом вам треба буде рятувати Галактику, я геть увесь ваш. Агов, Трилліан, крихіточко?
Трилліан озирнулася.
— Чого тобі?
— Хочеш зі мною? На «Золоте Серце»? Захоплююча подорож, пригоди, розваги до упаду?
— Я спускаюсь на Кріккіт, — сказала вона.
Розділ 26
То був той самий пагорб і водночас не той.
Цього разу це не було інформаційною ілюзією. Це був Кріккіт у всій своїй красі, і вони на ньому стояли. Поодаль, за деревами, виднівся дивовижний італійський ресторанчик, який доправив оці, їхні реальні тіла на оцю, реальну, об’єктивно існуючу планету Кріккіт.
Пругка трава у них під ногами була справжньою, родюча земля була також справжньою. І п’янкі аромати дерев були справжніми, як і справжня ніч.
Кріккіт.
Вірогідно — найнебезпечніше місце в Галактиці для будь-кого, хто не є кріккітянином. Планета, яка не може змиритися з існуванням будь-якої іншої планети, планета, чиї чарівні, веселі, розумні жителі завили б зі страху, злості та сліпої ненависті, зустрівшись з будь-якою істотою, відмінною від них самих.
Артур здригнувся.
Слартібартфаст здригнувся.
І що дивно, здригнувся Форд.
І дивним було не те, що він здригнувся, а дивною була його присутність. Та коли вони відвезли Зафода на його корабель, Форд зненацька відчув такий напад сорому, що в нього зникло будь-яке бажання дати дьору.
— Не те, — казав він собі подумки, — не те, не те, не те, — і міцніше притискав до себе один з Громо-ШК-Варів, які вони запозичили з багатого арсеналу зброярні Зафода.
Трилліан здригнулася і, звівши очі до неба, спохмурніла.
Небо теж було іншим. Воно вже не було порожнім і чорним.
За дві тисячі років кріккітських воєн і якихось п’ять років за місцевим часом, як планету було замуровано в часотягкий кокон, хоча для Галактики минуло десять мільярдів років, — сільські краєвиди мало змінилися, а от небосхил став невпізнанним.
В ньому висіли затьмарені вогні та грізні тіні.
Високо в небі, куди не зводив очей жоден кріккітянин, розташувалися бойові зони, зони роботів. Гігантські бойові зорельоти та орбітальні станції-фортеці ширяли на подушці з полігравітаційного поля, відокремлені сотнями кілометрів повітря від ідилічної пасторалі поверхні Кріккіту. Трилліан дивилася в небо і розмірковувала.
— Трилліан, — пошепки гукнув Форд Префект.
— Слухаю.
— Що ти робиш?
— Розмірковую, — відповіла вона.
— А ти завжди так дихаєш, коли думаєш?
— Я навіть не помічала, що дихаю.
— Отож те мене й стривожило.
— Здається, що я знаю… — почала Трилліан.
— Ш-ш-ш-ш! — стривожено цитьнув Слартібартфаст і своєю худою, тремтячою рукою поманив їх відступити далі, в тінь дерев.
Ураз, як і колись на стрічці, по стежці, що збігала вниз пагорба, показалися вогники, та на цей раз танцюючі промені були не від гасових каганців, а від електричних ліхтариків. Сама по собі зміна не разюча, та від кожної нової деталі у наших мандрівників волосся ставало сторч. На цей раз не чутно було чудових мелодійних пісеньок про квіти, про польові роботи та про дохлих собак, а тільки приглушені голоси, які вели гарячу спірку.
Один із вогнів поповз по небу з повільною ваговитістю. Артура цупко схопив напад клаустрофобії, тепле пахуче повітря застряло в горлі корком.
Через кілька секунд показався ще один загін. Він наближався з другого боку темного пагорба. Кріккітяни просувалися поквапом і цілеспрямовано, обмацуючи місцевість навколо себе променями ліхтариків.
Явно, що обидва загони сходилися і не тільки один з одним. Вони свідомо рішуче зближалися в одній місцині, саме в тій, де стояв Артур та його товариші.
Артур почув легкий шерех, то Форд Префект скинув до плеча свій Громо-ШК-Вар, потім тихий плаксивий кашель — Слартібартфаст підняв свій. Він відчув холодну, незвичну вагу своєї зброї і тремтячими руками підняв її.
Він став незграбно намацувати запобіжник, щоб зняти його, а потім перевести перемикач Громо-ШК-Вара на найпотужніші набої. Його так трясло, що якби зараз він пальнув у кого-небудь, то висмалив би на тілі нещасного свій підпис.
І тільки Трилліан не підняла свою рушницю. Вона звела свої брови, опустила їх і замислено закусила губу.
— Вам не спадало на думку… — почала вона, та в цю мить її супутникам було не до розмов.
Темінь за їхніми спинами прорізав промінь світла. Рвучко повернувшись, вони уздріли третій загін кріккітян, який шукав їх з ліхтариками.
Громо-ШК-Вар Форда Префекта злісно дзявкнув, та полум’я шугонуло назад і вибило зброю з його рук.
Одну мить усі були скуті страхом, час на секунду завмер, чекаючи, що хтось іще вистрелить.
Та секунда минула, а ніхто так і не вистрілив.
Блідолиці кріккітяни оточили мандрівців, і вони опинилися в колі тремтливого світла кишенькових ліхтариків.
Бранці дивилися на тих, хто їх полонив, а ті дивилися на бранців.
— Вітаю, — заговорив один з тих, хто полонив, — даруйте мені, та ви… чужоземці?
Розділ 27
А тим часом далеко звідси, на багато мільйонів миль далі, аніж може собі уявити наш з вами розум, Зафода Біблброкса охопила нудьга.
Він лагодив свій корабель — тобто з неослабною цікавістю спостерігав, як його ремонтує робот-ремонтник. І тепер його корабель знову був одним з наймогутніших та найнезвичайніших зорельотів на світі. Він міг податися куди завгодно, зробити що завгодно. Зафод погортав якусь книжку, та тут же жбурнув її в куток. Її він уже читав.
Зафод пішов до вузла зв’язку і ввімкнув вседіапазонний висилач термінових повідомлень.