Почав свій розбіг.
На бігу він раптом побачив, що біля хвіртки стоїть захисник.
— Пречудово, — майнула думка, — тим буде цікавіше…
Та коли ноги піднесли його ближче, його очі розгледіли, що захисник, який завмер з биткою біля хвіртки, не належав до англійської команди. І до крикетної команди Австралії він теж не мав ніякого відношення. То був представник команди роботів з Кріккіту. То був холодний, нещадний білий робот-кілер, який, очевидно, не повернувся на корабель з рештою.
В голові Артура Дента зіткнулися лобами кілька протилежних думок, та він не був у змозі зупинити свій біг. Здавалося, час поповз зі страшенно запаморочливою повільністю, і все ж його ноги чомусь не бажали зупинитися.
Рухаючись, ніби муха в патоці, він повільно повернув свою затуркану голову і поглянув на свою руку, яка стискала твердий червоний м’ячик.
Його ноги повільно, але неухильно рухались уперед, а він усе дивився на м’яч, затиснутий у своїй безвольній руці. М’яч випромінював темно-червоне сяйво й уривчасто пульсував.
Він знову зиркнув на кріккітянського робота, який незворушно і вичікувально застиг біля хвіртки з биткою напоготові. Його електронні очі випромінювали глибоке холодне гіпнотизуюче світло, і Артур не міг відірвати від них свого погляду. Здавалося, що бачить він їх у кінці тунелю, утвореного незримими стінами.
Ось такі думки у той час метлялися і товклися в голові Артура. Він відчував, що втрапив у збіса дурне становище. Він усвідомлював, що йому слід було уважніше прислухатися до того, що йому казали, і тепер ті сказані йому слова гучно лунали в його голові, так само гучно, як і кроки його ніг, що мчали його туди, де він неодмінно подасть м’яч кріккітянському роботові, а той неодмінно одіб’є його. І він пригадав слова Гактара: «Тепер невдачі мене не обходять». Він пригадав і передсмертні слова Гактара: «Що зроблено, те зроблено. Я виконав свою функцію».
Він згадав, як Гактар зізнався, що спромігся таки створити «деякі об’єкти». Він згадав і те, як щось заворушилося в його сумці і він мимоволі притис її до себе, коли вони були в Хмарі Пилу.
Він пригадав, як він звершив подорож у часі за два-три дні. Щоб знову потрапити на майданчик «Лордза».
Він пригадав також, що подаючий з нього посередній. Він відчув, як його рука піднялася, міцно стискаючи м’яч, який, як йому було тепер ясно, був не що інше, як бомба супернова, що її Гактар сам зібрав і підсунув йому. Тією бомбою, яка призначена призвести Всесвіт до передчасної погибелі.
Він сподівався і молився, щоб не було потойбічного світу. Потім усвідомив, що суперечить сам собі, урвав молитву і просто сподівався, що потойбічного світу немає.
Інакше, як же він буде дивитися в очі всім, кого зустріне після смерті? Він сподівався, сподівався і ще раз сподівався, що пам’ять його не зраджує і він таки невдатний нападаючий, бо тільки його невдатність могла врятувати світ від загибелі.
Важко гупаючи, ноги несли його вперед, його рука замахнулася, і тут він відчув, як його ноги спіткнулися об сумку, що він її так необачно залишив на дорозі до хвіртки, він відчув, як сторч летить вперед, та, оскільки цієї миті всі його думки були спрямовані куди-інде, він начисто забув, що має гепнутись об землю. І не гепнувся.
Все ще міцно стискаючи м’яч у руці, він шугонув угору, зойкнувши від несподіванки.
І тут його закрутило, завертіло нестримно, неспинно.
Затим він, крутячися, став падати, махаючи руками, ногами, і водночас шпурнув бомбу якомога далі, на безпечну відстань.
На робота він напав ззаду. Той усе ще тримав бойову битку напоготові, отетеріло заклякнувши, бо не мав по чому бити.
Відчуваючи в собі шалений наплив сил, Артур висмикнув у робота битку, зробив крутий віраж, кинувся вниз і одним дужим ударом зніс голову робота з пліч.
— Ну, ти вже йдеш? — гукнув Форд.
Епілог: Життя, Всесвіт і все суще
І нарешті вони знову вирушили подорожувати.
Був такий час, коли Артур Дент категорично відмовлявся мандрувати. Він твердив: корчмоматична тяга відкрила йому, що час і відстань — одне й те саме, свідомість і Всесвіт — одне й те саме, чуттєве сприйняття і дійсність — одне й те ж саме, а ще — чим більше подорожуєш, тим більше сидиш на одному місці, отож він вирішив деякий час тихенько посидіти на одному місці та покопирсатися в своїй свідомості, яка тепер складає одне ціле зі Всесвітом, багато часу це не відбере, а розклавши все по поличках, можна буде добряче відпочити, потренуватися в літанні і, нарешті, навчитися куховарити, що було давньою, заповітною мрією. Бляшанка грецької оливкової олії тепер стала його найціннішим скарбом, і він заявив, що неочікуване повернення цієї бляшанки в його життя дало йому якесь відчуття єдності всього сущого, яке схиляє його до того почуття, що…
Тут він зі смаком позіхнув і заснув.
Вранці, коли команда корабля готувалася спрямувати його до якої-небудь тихенької ідилічної планети — нехай Артур балакає собі там про непотрібність мандрівок — як зненацька отримали сигнал біди від якогось бортового комп’ютера і мерщій кинулися на допомогу.
Здавалося, що невеличкий, але з вигляду непошкоджений зорельотик класу «Меріда» витанцьовував по космосу дивну пустотливу джигу. Коротка комп’ютерна перевірка показала, що з самим кораблем було все гаразд, з його комп’ютером — теж, а от пілот збожеволів…
— Напівзбожеволів, напівзбожеволів, — настійно бубонів пілот, коли вони його, мов лантух, переносили на свій зореліт.
Він виявився журналістом «Астральної збірки цитат на щодень». Вони дали йому заспокійливого і приставили Марвіна нянькою, доки той журналіст не перестане плести нісенітницю.
— Я висвітлював один судовий процес, — нарешті заговорив він, — на Аргабутоні.
Він спробував підвестися, спираючись на свої худющі лікті і дико стріляючи очима. Здавалося, що його сиве волосся привітно махало комусь у сусідній кімнаті.
— Спокійно, спокійно, — сказав Форд. Трилліан лагідно поклала на плече газетяра руку.
Чолов’яга знову хляпнувся на подушку і втупився в стелю лазаретної каюти корабля «Золоте Серце».
— Сама справа, — зітхнув він, — тепер немає ніякого значення, але там був свідок… його звали… звали Прак. Дивний та важкий чоловік. Урешті-решт, щоб добитися від нього правди, вони змушені були накачати його еліксиром істини.
Очі журналіста безпорадно закотилися.
— Вони ввели йому надмір велику дозу, — ледве чутним шепотом проказав він, — набагато більшу, аніж годилося б. — Він заплакав. — Мені здається, що то роботи підштовхнули руку лікаря.
— Роботи? — стрепенувся Зафод. — Які роботи?
— Якісь такі білі роботи, — хрипко прошепотів чоловік, — вдерлися до залу суду і поцупили у судді скіпетр, Аргабугонський Скіпетр Правосуддя, то така бридка плексигласова штуковина. Не знаю, навіщо вона їм потрібна, — і журналіст знову зарюмсав: — По-моєму, вони таки підштовхнули руку лікаря…
Його голова безпорадно і сумно зателіпалася з боку на бік, очі вирячилися від болю.
— А коли засідання поновилося, — прошепотів він, схлипуючи, — вони попрохали Прака зробити неймовірне. Вони попрохали його, — він змовк і здригнувся, — говорити Правду, тільки Правду і нічого, окрім Правди. Тільки так, хіба ви не розумієте?
Зненацька він знову звівся на лікті і загорлав на них:
— Вони дали йому надмірно велику дозу!
І знову з тихим стогоном упав на подушку:
— Надмірно велику, страшенно надмірну…
Всі зібралися навколо ліжка, перезираючись. У кожного з них мороз пішов поза шкірою.
— І що ж сталося? — зрештою запитав Зафод.
— О, будьте певні, він їм сказав, — зловісним тоном повідомив журналіст, — і наскільки мені відомо, він і до цих пір зупинитися не може. Розповідає про дивні та жахливі речі… такі жахливі-прежахливі! — зарепетував він.
Вони спробували заспокоїти газетяра, та він знову звівся на лікті.
— Страшні речі, незбагненні речі, — лементував він, — речі, від яких можна збожеволіти!