— Він хоче, щоб ти зайшов, — звернулась вона до Артура, який дивився на неї, стиснувши губи. Він глибоко засунув руки в кишені свого халата і гарячково намагався знайти слова, що не видалися б банальними. І на свій превеликий сором, знайти таких слів він не зміг!
— Будь ласка, — промовила Трилліан.
Знизавши плечима, Артур зайшов до каюти, не змінюючи похмурого виразу обличчя і так само міцно стуливши вуста, хоча це завжди викликало у Прака бурю сміху.
Артур опустив погляд на свого мучителя, який тихенько лежав у ліжку, посірілий і виснажений. Його дихання було неглибоке. Біля ліжка, зніяковілі, стояли Форд та Зафод.
— Ви хотіли щось мене запитати, — озвався Прак слабким голосом і закахикав.
Артур задерев’янів, почувши щось схоже на хихотіння, але Прак відкашлявся і замовк.
— А звідки ви про це знаєте? — запитав Артур. Прак кволо знизав плечима.
— Бо ж це правда, — відказав він просто. Артур з цим погодився.
— Так, — зрештою сказав він з напругою в голосі, — у мене справді було запитання. Точніше, у мене є Відповідь. А я хотів би дізнатися, в чому ж полягає саме Запитання.
Прак співчутливо кивнув, а Артур трохи розслабився.
— Це… словом, балачка довга, — сказав він, — та Питання, яке я хотів би довідатися, — це велике Запитання Життя, Всесвіту та Всього Сущого. Ми знаємо тільки те, що Відповідь — це сорок два, що трохи ускладнює справу.
Прак ще раз кивнув.
— Сорок два, — повторив він, — так, це правда.
Він помовчав. Тіні роздумів і спогадів ковзнули по його обличчю, мов тіні від хмарин у лузі.
— Боюся, — сказав він нарешті, — що Запитання і Відповідь — речі взаємовиключні. Знання одного, в силу самої логіки, виключає знання іншого. Неможливо, щоб відразу були відомі і саме Запитання і сама Відповідь, коли вони стосуються одного і того ж Всесвіту.
Він знову замовк. По обличчю Артура поповзло розчарування і вмостилося на своєму звичному місці.
— А якби це і сталося, — продовжував Прак, прагнучи сформулювати свою думку якомога ясніше, — очевидно Питання та Відповідь анулюють одне одного і щезнуть, прихопивши з собою Всесвіт, а на його місці виникне щось іще незрозуміліше, недоладніше. Не виключено, що це уже сталося, — додав він з блідою посмішкою, — та щодо цього існує певна невпевненість.
І він стиха захихотів. Артур сів на ослін.
— Ну, що ж, — сказав він розчаровано, — я просто сподівався трохи розібратися з причинами того, що твориться в світі.
— А ти знаєш історію про причину? — спитав Прак.
Артур зізнався, що не знає, а Прак сказав, що знає, що Артур не знає.
І розповів:
— Якось уночі в небі над планетою, де до того часу про зорельоти ніхто і гадки не мав, з’явився зореліт. То була планета Дальфорсас, а корабель був оцей, «Золоте Серце». Знизу він здавався яскравою новою зіркою, що безшелесно котиться по небокраю.
Дикі племена, що давали дрижаків на схилах Холодних Гір, відірвавши погляди від своїх кухлів з гарячим питвом, тикали тремтячими перстами в небо і клятвено запевняли одне одного, що бачили знамення, знамення, послане їхніми богами, яке сповіщало, що настала пора нарешті взятися за зброю, спуститися вниз і вирізати паскудних Князів Рівнин.
Стоячи на високих баштах своїх палаців, Князі Рівнин звели до неба очі і уздріли ясну зорю і безпомилково сприйняли її як знамення своїх богів про те, що настав час розправитися з гидокапосними Племенами з Холодних Гір.
А посередині, між землями тих і других, до неба звели очі Лісовики і побачили знамення в образі нової зірки і втупилися в неї зі страхом і гіркими передчуттями, бо хоч раніше вони і не бачили нічого подібного, та достеменно знали, що саме воно віщувало, і схилили голови у відчаї.
Вони знали, коли задощило — то вже знак.
Коли дощ перестає — то вже знак.
Коли задують вітри — то вже знак.
Коли вітри вщухають — то вже знак.
Коли на їхній землі опівночі, при повному місяці, народжується козеня з трьома головами — то теж знак.
Коли на їхній землі десь там після обіду кішка приведе кошеня чи опороситься свиня і ні в першого, ні в другого не виявиться жодного спадкового дефекту або і взагалі народжується просте собі немовля з кирпатим носиком — це теж часто-густо може виявитися знаком.
Тож без будь-якого сумніву — нова зірка в небі була знаком особливої ваги.
І всяке нове знамення означало одне й те ж саме — Князі Рівнин та Племена Холодних Гір знову збираються дати один одному бубни.
Сама по собі ця справа була не такою вже й нудною, та річ у тому, що Князі Рівнин та Племена Холодних Гір завжди обирали для чубанини одне й те ж саме місце — Ліс. І більше всіх у цих бойовищах на горіхи перепадало саме Лісовикам, хоча, як їм здавалося, вони ніякогісінького відношення до цих порахунків не мали.
І траплялося так, що після деяких найзапекліших тасканин Лісовики посилали гінця або до вождя Князів Рівнин, або до вождя Племен Холодних Гір з вимогою пояснити Причини такої нестерпної поведінки.
І тоді вождь, однаково який з двох, відкликав гінця вбік і витлумачував йому ту причину, повільно і старанно, не пропускаючи жодної манюпусінької дрібнички.
І найстрашнішим було те, що ті роз’яснення були ґрунтовними. Вони були вкрай чіткими, логічними і твердими. Гінець схиляв голову на груди і картав себе за те, що був аж таким дурнем, не підозрював, який суворий та заплутаний є той світ, в якому він живе, і з якими труднощами та парадоксами доводиться миритися, коли ти вже наважився в такому світі жити.
— Отепер ти взяв до тями? — бувало, питав вождь. — Гінець тільки тупо кивав головою.
— Тож розумієш, що цих сутичок уникнути неможливо? Ще один тупий кивок.
— І чому вони мають проводитися в лісі, і чому вибір цього місця для побоїщ якнайкраще слугує загальному благу, в тому числі і благу Лісовиків?
— Е…
— Якщо розглядати в далекосяжній перспективі?
— Е… так.
І тоді гінцеві ставала зрозумілою причина, і повертався він до лісу в середовище свого народу. Та, наближаючись до дому, продираючись крізь лісові хащі, він раптом усвідомлював, що начисто позабував усе почуте про саму причину, опріч того, що сказане здавалося йому напрочуд переконливим. А от суть самої причини геть випарувалася з його голови.
І звичайно ж, Лісовиків дуже тішило, коли наступного разу Князі Рівнин та Племена Холодних Гір черговий раз починали вогнем і мечем прокладати собі шлях крізь Ліс, заганяючи на той світ усіх Лісовиків, що попадали їм під руку.
Прак перервав свою розповідь і патетично закашлявся.
— Я був гінцем, — вів далі він, — коли після появи вашого корабля в лісі розгорнулися битви, жорстокості яким було не позичати в попередніх. Багато наших полягло. Я гадав, що можу донести суть причини до свого народу. І я пішов. Вождь Князів повідав її мені, та на зворотному шляху вона розсипалася і розтала в моїй голові, мов сніг на сонці. Так воно вже повелося, так воно вже і йшлося.
Піднявши очі на Артура, він знов захихотів, на цей раз зовсім тихо.
— І останнє, не враховуючи жаб, що залишилось у моїй пам’яті від еліксиру правди — це останнє послання Бога сотвореному ним усьому сущому. Маєте бажання послухати?
На мить усі завагалися, підозрюючи, що Прак жартує.
— Це суща правда, — запевняв він. — Не зійти мені з цього місця. Його груди ледь здіймалися, дихати йому було важко. Голова незграбно завалилася набік.
— Коли я вперше дізнався, про що йдеться, то враження великого те на мене не справило, — не вгавав він, — та я пригадую, яке враження склала на мене розповідь вождя Князів і як скоро вона випарувалася з голови, тож, виходячи з цього, я вважаю, що з самого послання пожитку буде більше. Хочете послухати, про що воно? Бажаєте?
Слухачі тупо закивали.
— Ще б не хотіли. Якщо вже вам так кортить, то я пропоную полетіти та пошукати його самим. Воно виведено тридцятифутовими вогненними літерами на вершині Квентульсько-Квазгарських Гір в країні Севорбойпстрії на планеті Прелюмптарн, це третя від сонця Зарс в галактичному секторі Ку-Ку-Сімка Дріб-Джі-Гамма. Його охороняє Панцерлусковинна Домовина Ту-паря.