— Тому-то ви і встромили собі в бороду маслак? — сказав хлопець.
— Я привчаю його бути задоволеним з будь-яким своїм місцеположенням. — Артур запишався сказаним. На його думку, такий афоризм зацікавить молодий розум і буде його стимулювати.
— Отак, — сказав хлопчак, схиляючи голову набік та переварюючи сказане. — Як тебе звуть?
— Дент, — сказав Артур, — Артур Дент.
— У тебе не всі дома, Денте, — сказав хлопчак, — ти ненормальний псих. Хлопець кинув погляд на щось там за плечем Артура, бажаючи показати, що він зовсім не поспішає зникнути, і, чухаючи носа, пішов геть. Раптом Артур згадав, що через два дні Земля таки буде ще раз знищена, і вперше він відчув деяку втіху. Гра продовжилася уже з новим м’ячем, продовжувало світити сонце, а Форд продовжував підскакувати, трясучи головою та блимаючи.
— Ти щось надумав, правда? — спитав Артур.
— Гадаю, — почав Форд таким тоном, який, як Артур уже навчився розпізнавати, віщував зовсім непередбачуване продовження, — що отам заховується якийсь КІК.
Він тицьнув пальцем. І цікавим було те, що напрямок, у якому показував його палець, аж ніяк не збігався з напрямком його погляду. Спочатку Артур подивився в напрямку вказівного перста — на табло, а потім туди, куди Форд дивився, — на поле. Потім кивнув, знизав плечима, а другий раз плечі зробили те саме вже самі.
— Якийсь — хто? — спитав він.
— К.І.К.
— К. … ?
— І.К.
— А що то таке?
— Когось Іншого Клопіт, — сказав Форд.
— А, ну і добре, — сказав Артур і розслабився. Він і гадки не мав, про що йшлося, та інцидент здавався вичерпаним. Аж ні.
— Он там, — сказав Форд, знов тицяючи на табло і в той же час дивлячись на майданчик.
— Де? — глипнув Артур.
— Там! — сказав Форд.
— Бачу, — збрехав Артур, бо насправді нічого не бачив.
— Так бачиш?
— Дивлячись що.
— Ти КІК бачиш? — терпляче перепитав Форд.
— Мені здалося, що ти сказав, що то когось іншого клопіт.
— Саме так.
Артур поволі і обережно кивнув з виразом безмірної тупості.
— Я хочу знати, — вів Форд, — чи ти те бачиш.
— А ти бачиш?
— Так!
— Як він виглядає? — спитав Артур.
— Та, ну звідки мені знати, телепню, — крикнув Форд. — Якщо тобі видно, то змалюй мені його.
У скронях Артура щось тупо ритмічно загупало, звично сповіщаючи про те, що розмовляє він не з кимось іншим, а з Фордом. Його мозок зібгався в клубочок, мов злякане цуценя в своєму кублі. Форд узяв його за руку.
— К.І.К., — мовив він, — то щось таке, чого ми не можемо побачити чи не бачимо, або наш мозок не дозволяє нам його побачити, бо ми думаємо, що то когось іншого клопіт. Ось як витлумачується КІК. Когось Іншого Клопіт. Наш мозок просто його вилучає; він видається сліпою плямою. Коли ти подивишся просто на нього, ти його не побачиш, аж доки ти будеш знати достеменно, як він виглядає. Єдина надія — застукати КІК зненацька краєчком ока.
— А, — сказав Артур, — так от чому…
— Так, — сказав Артур, знаючи наперед, що Артур скаже.
— … ти підстрибував та…
— Так.
— … та блимав…
— Так.
— Гадаю, ти второпав, що до чого.
— Я його бачу, — сказав Артур, — то зореліт.
На мить Артур був приголомшений реакцією, яку викликало таке одкровення. Натовп заревів, зчинилася метушня, люди кричали, верещали і, натикаючись одне на одного, кинулися на майданчик. Він ошелешено відсахнувся і перелякано розгледівся. Потім він ще раз розглянувся на всі боки, ще дужче нажаханий.
— Здорово, правда? — спитав привид. Він вихлявся перед очима Артура, хоча, по правді, то, мабуть, очі, а разом з ними й голова Артура вихлялися перед привидом. Його язик вихлявся теж.
— Щ… щ… щ… щ… — спромігся його язик.
— Гадаю, ваша команда тільки що виграла, — сказав привид.
— Щ… щ… щ… щ… — повторював Артур, підкреслюючи кожен дрижак стусаном у спину Форда Префекта. Форд тим часом з тривогою спостерігав за метушнею.
— Ви — англієць, правда? — поцікавився привид.
— Щ… щ… щ… щ… так, — видавив Артур.
— Як я вже сказав, ваша команда щойно виграла цей матч. Це означає, що кубок «Попіл» залишається у неї. Гадаю, ви, мабуть, дуже задоволені. Мушу зізнатися, що я дуже люблю крикет, хоча не хотів би, щоб хтось поза цією планетою почув мої слова. Боронь боже.
Привид скорчив щось на кшталт пустотливої усмішки, та певності щодо пустотливості не було, бо промені сонця світили йому прямо в потилицю і створювали сліпучий німб навколо його голови, осяюючи його сріблясту чуприну і бороду, від чого він набував драматичної величі, яка ніяк не пов’язувалася з пустотливою усмішкою.
— І все ж, — сказав він, — через пару днів все це скінчиться, га? Хоча, як я говорив під час останньої нашої зустрічі, це мене дуже засмутило. І все-таки, чому судилося бути, того не обминути.
Артур намагався щось сказати, та облишив нерівну борню. Він знов стусонув Форда.
— Я гадав, що скоїлося щось страшне, — сказав Форд, — а це всього-на-всього закінчився матч. Пора тягу давати. А, Слартібартфасте, здоров був, що ти тут робиш?
— Та так, тиняюся собі, тиняюся, — сказав ухильно старий.
— То твій корабель? Чи не підкинеш нас хоч куди-небудь?
— Терпіння, терпіння, — застеріг старий.
— Та я що, — сказав Форд, — справа в тому, що цю планету скоро ліквідують, от що.
— Та знаю, — відказав Слартібартфаст.
— Я так, просто хотів нагадати, — сказав Форд.
— До відома прийнято.
— І якщо ти вважаєш, що тобі справді потрібно вештатися навколо крикетного майданчика в такий момент…
— Вважаю.
— Значить, корабель твій.
— Аякже.
— Я так і думав, — з цими словами Форд відвернувся.
— Вітаю тебе, Слартібартфасте, — нарешті спромігся Артур.
— Вітаю тебе, землянине, — відказав Слартібартфаст.
— Врешті-решт, — сказав Форд, — двічі не вмирають.
Старий пропустив ті слова повз вуха і напружено вдивлявся на майданчик, в його очах світилися почуття, які не мали безпосереднього відношення до того, що власне там відбувалося. А творилося там те, що навколо осереддя майданчика в широке коло збирався натовп. А що там так зацікавило Слартібартфаста, було відомо лише йому одному.
Форд щось мугикав собі під ніс. То була всього лиш одна нота, яка повторювалася раз у раз. Він сподівався, що хто-небудь запитає його, що він мугикає, але таких не знайшлося. Якби його хто спитав, він би відповів, що він знову і знову наспівує перший рядок із пісні Ноеля Каварда «В захваті від того хлопця». А коли б йому вказали на те, що він проспівує лише одну ноту, він би відповів, що з причин, як на його думку, очевидних, він опускає «від того хлопця». Та його ніхто не питав, і Форд злився.
— Тут така справа, — нарешті вирвалося в нього, — якщо ми не поспішимо накивати звідси п’ятами, то ризикуємо знову вскочити в тарапату. А для мене немає сумнішого видовища, ніж ліквідація планети. Гірше може бути лише одне — бути в цей мент на її поверхні. Або, — додав він півголосом, — шалатися по крикетних матчах.
— Терпіння, — знову сказав Слартібартфаст, — назрівають великі події.
— Коли ми бачилися останнього разу, ви говорили те ж саме, — зауважив Артур.
— То так воно і сталося, — сказав Слартібартфаст.
— Це правда, — визнав Артур.
Одначе якщо тут щось і назрівало, так це якась церемонія. Все було зрежисируване для зручності телеглядачів, а не для болільників, а вони могли стежити за подією, лише слухаючи трансляцію з найближчого гучномовця. Форд проявляв агресивну незацікавленість до того, що відбувалося.
Він роздратовано слухав, як йому пояснювали, що там, на майданчику, капітанові англійської команди мають вручити «Урну з Попелом», аж кипів від злості, коли йому розповідали, що ця крикетна команда заслужила цей приз, виборовши турнір вже в енний раз, і аж зубами скреготав з досади після повідомлення про те, що «Попіл» — то останки стовпчика крикетної хвіртки, а ще коли його попрохали змиритися з тим фактом, що вищезгаданий крикетний стовпчик спалили в австралійському місті Мельбурні 1882 року, на знак «смерті англійського крикету», то вже було занадто, і він набрав повні легені повітря і різко обернувся до Слартібартфаста, та, не промовивши ні слова, тут же його й випустив, бо старого поруч уже не було. Він цілеспрямовано простував до середини майданчика, його волосся, борода та одіж майоріли позад нього, ну викапаний тобі Мойсей на горі Синай, тільки в ролі гори зараз виступав доглянутий моріжок, а не вогневержний вулкан, огорнутий димом, яким його звичайно змальовують.