З власного життєвого досвіду я підмітив два яскраво виражені види дурнів: один, той що думкою радіє, а другий – той, що від думки страждає. Я, напевно, з елементами сього й того, тому дуже важко піддаюся лікуванню... Отаке, виявляється, може надумати людина за долю якоїсь секунди.
Ми зосталися вдвох з Ростиком: він – з цікавими планами на день, я – з безціллю.
Ну що, Сергійку, до роботи! Ти куди?
Н-не знаю, - зізнався я. – Ні-ку-ди!
Заспівав “моцарта” Ростиславів мобільний телефон.
Добре. На Привокзальній. В “Діаманті”. Через десять хвилин. На десять хвилин – не більше, - діловито мовив Ростик. А потім звернувся до мене: - Один талановитий, молодий та перспективний поет напросився до мене на ділову каву. Тож запрошую тебе. Гаразд?
Не просто гаразд, а спасіння. До вечора буде менше, - відповів я.
Тільки без драматизму. До вечора, до ранку, до завтра, з понеділка!.. Та ніколи! Минулого нема! Принаймні для розумних людей... Зрозумів?
Як можна драматизувати трагедію, Ростику? Нонсенс, - я плаксиво посміхнувся. – Минулого нема, однак є я! – додав я. – Зі всіма вперто живучими хробачками, яких медики розумно нарекли нервами, якими керує якась тіньова підсвідомість.
Підсвідомості дай якогось розумного хабара і вона стане свідомістю. Нерви законсервуй на холодну зиму, коли вимкнуть опалення через чиїсь віртуальні борги чи примху погоди, чи непатріотизм голодних пенсіонерів. А зараз – суцільне безнерв’я. Це єдиний спосіб не тільки вижити, а по-справжньому зажити.
Ти такий мудрий! – дорікнув Ростикові я.
Якщо ти, Сергію, це, нарешті, визнав, то прислухайся до моїх, на перший погляд, безперспективних порад, які, насправді, є найперспективнішими, - вдирався у мою черепну коробку Ростик. – До речі, я навчився цього у свого покійного діда. Він казав: якщо щодня робити щось – буде багато. Головне – знайти на свої руки “щось”... І не жаліти себе. Дід, до речі, прожив до ста. І помер на грядці з огірками, якими, теж до речі, цілу зиму зі вдячністю смакувала вся родина...
Потрібно визнати, що Ростик говорив правду. І мушу визнати, що правда ця відбивалася від мене, як м’яч від футболістів львівських “Карпат” взірця другого кола чемпіонату України 2003/2004 років. Тобто, знаєш, що треба робити, нібито хочеш, і Бог мав би допомогти, але... не вмієш. Тому нічого й не вдієш. І дістаєш ляпаса зі сітки власних безпорадних воріт, і відчуваєш себе овечкою, і чим більше відчуваєш, тим голосніше мекаєш на сміх глядачам, курям, і на виття розтерзаної рідної душеньки... І скочуєшся з ганьбою вперше у першу лігу…
Ми відчинили двері “Діаманта”.
Поки я губився на недотоптаних стежинах своїх роздумів, припурхав на крилах якихось напевно дуже вдалих рим молодий та перспективний, емоційно відрекомендувався Сашком Приблудою, і зразу ж почав говорити тост за... премудрого Ростислава Івановича, звичайно! Прізвище, чи псевдонім, не знаю, пасувало поетові на всі сто. Значить, не доля шукала його, а він, молодчина, знайшов сам даровану Богом, й насолоджувався кожним кроком свого призначення...
Дві четвертих яблука одиноко лежали на тарілці.
А можна мені кусник? - попросив Сашко.
Ні, не можна, - заперечив Ростик. – Це яблуко магічне. І наше. Ясно?
А що тут темного. Магічне так магічне... Але я вперше чую, що яблука бувають магічними.
Магія, дорогенький, не у самих предметах чи словах, а в тому, скільки і якої душі в них вкладено. Зрозумів? – Ростик засміявся, напевно, щоб не образити молодого та перспективного.
Аякже, - відповів Сашко. – То як на рахунок моїх віршів?
Якщо щодо, то декілька є дуже непоганих, і ми обов’язково їх надрукуємо, а якщо на рахунок, то одержиш ти за них, чесно кажучи, дулю. Але з маком.
Я працюю на перспективу, - скривився молодий поет. – Дякую.
Ростик ще випив кави, а ми з поетом по п’ятдесят коньяку. Потім Ростик сказав:
Вибачте, будь ласка, я мушу бігти, – він з’їв свою дольку нашого магічного яблука та погнав додому вмиватися та переодягатися. - Бо робота, робота і ще раз робота, до того ж – цікава робота, - пояснив він.
Як людину міняють обставини! Ростислав зовсім не був схожий на Ростика в горах. Діловий чоловік, а не якесь побрехенське ображене ляпало-діставайло. Молодець!
Поет згадав, що теж спішить, чемно відкланявся і вручив мені, на всяк випадок, свою пом’яту візитівку.
Я залишився сам на сам зі своєю долею та долькою магічного яблука. Я не мав куди подітися. І я пішов на вокзал, сів в електричку і поїхав назад в гори...
11
Якщо двері відчинені, значить, у тебе в кишені ключ...
Я стояв на порозі дідової хати і мовчав. Старий мене помітив, коли повернувся з гарної країни якихось усміхнених спогадів. Так я здогадувався, спостерігаючи його щасливе обличчя.
Скажи щось доброго, - звернувся він до мене.
Можна я у вас трохи поживу? - запитав я.
Чого б це? – здивувався дід, хоча, я впевнений, він знав усі “чого”, з якими до нього приходять люди.
Треба трохи втекти від себе, - ляпнув я штамповане і примітивне, та самолюбиво виправдальне, на додаток. Аж соромно стало...
Іван підійшов до печі, взяв глечика, налив два горнятка якоїсь густої паруючої рідини, а потім запропонував:
Чаю вип’єш, цілющого, на травах? – і не чекаючи моєї згоди, додав: - Від себе, дорогенький, ти не втечеш...
Чому? – вирвалося у мене.
Дід голосно сьорбав чай і деякий час не звертав на мене уваги. Потім мовив:
Бо тебе нема.
Як нема? – здивувався я.
Дуже просто. Дасть Бог – зрозумієш.
А я майже здогадувався, що я – не я, і втікати я хотів не від себе-я справжнього, а від себе-когось випадково чи ні допущеного бути співвласником особоньки, яка все ж таки носила законне паспортне ймення Сергій Шукайло. Дійсно, не треба ні від кого втікати, бо – дарма, бо боягузів завжди наздоганяє страх, який навіть не вміє бігати, бо йому й не треба. Він просто вміє бути. В тому числі – собою, справжнім.
Дід голосно пив чай і голосно... мовчав.
Чому ви нічого не кажете? – не витримав я.
Хто від вовка втік, той і на малюнку його боїться. Треба перемогти хижака - і він більше ніколи не з’явиться у твоєму житті. І так зі всім і всіма. І завжди. Так і з собою.
Мені стало соромно. Старий дід учив молодого здорового бугая бути сильним.
Вибачте, я щось не те запитую, - як школяр промимрив я.
Чому? Спитаєш – сором на годину, не спитаєш – можеш на все життя осоромитися, - заперечив дід.
Досить, уже осоромився.
Нічого, хто не помилявся, той не знає радості пізнання.
Я ж вірив, що роблю все правильно.
Правильно. Була б віра, боги знайдуться.
І я, як виявилося, не помічав власних помилок.
Треба розум мати, щоб помічати власні помилки. Образливо? – запитав Іван.
Ні, сумно й страшно... Бо хоча я й був суворим, однак довіряв людям – це одна з помилок.
Розумний з усіма знається, та ні з ким не братається. І довіряє тільки друзям, а не колегам.
Я завжди казав те, що думав, без лукавства та...
Як розумна голова, то губи стулені.
Я вчився, працював, як божевільний, я знав майже все у своїй роботі.
Хто все вміє, з того доброго майстра не буде.
Однак мене недооцінили.
Добрий лікар хворих не шукає.
І підставили.
Варто одному псові брехнути, як всі інші підхоплять. А диявол може навіть під брамою жити.
І найстрашніше, повірили брехунові, чи брехунам, навіть не знаю.
Погана музика тим і бере, що гарну глушить.
І мене ніхто не захистив.
Краще на палицю спиратися, ніж на людей.
А чому?
Чужих таємниць краще не знати.
Я старався все зробити найшвидше і найкраще.
Хочеш швидко зварити – вари на малому вогні.