Мудрий дід нарешті заговорив:
Життя часто перекидається з ніг на голову. І тоді сам стаєш бараном, якщо намагаєшся збагнути життєву акробатику. Він, - Іван кивнув на голову на колоді, - виконав своє призначення...
Погрозливо тріскотіло багаття.
- Якщо хочеш збагнути всю баранячість життя людей, які шукають у житті смисли-суті, переживи життя навиворіт: від зарізаного барана до жадібності нажитись по-справжньому...
І я спробував.
16
...нараБ
- Допоможи мені зарізати барана, - сказав дід Іван. – Бо темніє.
І тільки один крок... А посередині дорога.
Кінець – початок...
Початок – кінець...
Вони не передбачають, щасливі у своєму незнанні, але вони здатні, може, як ніхто інший, відчувати. Вони сліпі – бо вони старі. Вони безстрашні, довірливі, мрійливі, вони закохані у себе, вони – сліпі.
Горбаті вечори не бачать просвітку.
І без сумніву, це - ...
І напевно, це те і те...
Може, для когось це рай...
Може, для когось це пекло...
І приходить день, коли ще б помучився, а вже не можеш...
І мучиш себе, бо без муки ще більше мучишся.
І мусиш повзти, бо зупинка продовжує муку.
І мусиш йти, бо не можеш стояти.
І божеволієш від відчуття “мусиш”...
Стає нестерпно, бо не твоя дорога...
Залишається важка дорога...
Залишається дорога...
І кланяєшся миттєвості, а її уже нема. І шукаєш прірви, і не можеш її знайти. І біжиш, бо спізнюєшся, і спізнюєшся, бо біжиш.
І біжиш!
Не запізнитися...
Згубне прагнення не запізнитися...
Незаспокоєне відчуття непотрібності...
Невизначені межі часу...
І найгірше, коли зразу ж за світанком. І то несподівано, блискавкою. А вечір приходить рано. Тепер тужиш, бо вечір. Колись тужив, бо світанок. Тепер боїшся, бо знаєш. Колись боявся, бо не знав. Далі йдуть будні.
І це страшно.
Мить...
Це тільки єдина мить...
Але це – одна-єдина мить...
Але це сонце без світла...
Але це пекло без вогню...
Це рай! Відчув – порадів – забувся. Відчув – потужив – забувся.
Вони не передбачають, щасливі у своєму незнанні, але вони здатні, може, як ніхто інший, відчувати. Вони сліпі, бо молоді. Вони безстрашні, довірливі, мрійливі, вони закохані у себе, вони – сліпі. Молоді світанки не чорніють, - почали гори.
Або просто не дано... Або вже не дано... Я не старався зразу ж усього збагнути, бо знав - буває, що ще не дано... Я дивився на себе, на діда, на дітей, які, чомусь, покинувши село, викарабкались саме сюди, щоб побавитись в хованки, і записував, що диктували мені гори.
Передсутінкова жадібність усього живого, через передсмертне прагнення врешті-решт грюкнути на прощання постійними очікуваннями щасливої долі та нажитись по-справжньому, ступила на Сколівську землю.
Тепер усе передумане було прожито по-іншому. І я вкотре збагнув (сам, бо від когось чув це сотні разів): МИНУЛОГО НЕМА І НІКОЛИ НЕ БУЛО...
Чи надовго... – чомусь уголос сказав дід Іван.
Такого смачного м’яса я ще не їв...
17
Тихо, хоч мак сій, а думається про бурю…
Дід мене проводжав.
Дякую вам за все, - сказав я. - Я багато чого не розумію, але вірю вам.
Це краще, ніж розуміти. Віра – це все, - мовив мудрець.
Правильно. Недарма ж її придумав Бог.
Ніколи в світі Бог не придумував віру. Віра придумала Бога, а віру – люди... Щоб досягати... чогось...
Я мовчав. Я не любив говорити, коли сумнівався...
І подумалось: я в горах гість.
А гори кричать до мене: ого-го-го! Ти, маленька людино з рівнини, здійми вгору руки, помолися нашій могутності, бо ти хочеш цього! Ти, маленька людино, вростаєш у нас, ти наша духом, ми відчуваємо, ти не випадковий гість, дихаєш-бо нашим Блудом!
А Блуд у горах багатий!..
Він володіє душами всіх доріг, стежок та стежинок, а на них раєм і пеклом літають і повзають душі тих, хто мав щастя чи горе по них прожити.
Чому так подумалось? І на що натякали гори?
Чуєш, як вчать гори? – придивляючись до мене, сказав дід Іван. – Раз ти тут, ти можеш бути тільки тут, - пояснив.
Я тут, - мовив я. – Бо я чую...
Дід недовірливо глянув на мене та посміхнувся:
Бувають й такі учні, - зрезюмував.
Які?
З прихованими талантами. І слава Богу...
Мені не вистачило сміливості запитати: чи слава Богу, що з талантами, чи слава Богу, що з прихованими, чи слава Богу, що просто бувають... Як важко переступити через казку показатися смішним...
Щоб жити, ти мусиш усвідомити, що “так” – нема, і “сяк” – нема. Є по-різному. З “так” і “сяк” тільки виживають. Інколи. І не бійся. А якщо вже боїшся, то бійся того, хто тебе боїться. Хоч якась користь буде від страху, – дід Іван мені подав руку, по-батьківськи поплескав по плечу, обернувся і пішов – легко, красиво та вільно... і куди хотів...
В електричці я спав.
18
Прислухайся до сну. Дізнаєшся, чому ти спав...
Мені снилася батьківська хата на краєчку села.
Сергію-у-у! Сер-гі-ю-у-у! – завів таку приємну закличку ліс-лісок-лісочок, хором трьох поколінь стелив доріженьку, яка вела до нього, прямо в обійми. А я не міг йти.
Стежина підійшла сама, широка-широка, глибока-глибока і таємнича, як у дитинстві, розстелилася, мовляв, Сергійку, Ліс кличе. Я стояв на місці, ледь перебирав ногами, а вона, зморена, але рада зустрічі, линула до мене й тягла за собою ліс. Дотягла і покинула – пішла зустрічати інших, певно, таких блудних, як я.
Вперше я боявся лісу. Мені захотілося плакати. Я стримував себе зі всіх сил, бо в моїх вухах реготом класу гуділи слова продажного червоного директора “Москва слєзам нє вєріт”, чортики вилазили з цих спогадів, ставали живими і заповзали в душу, і боліло так сильно, як тоді. Тоді я заплакав у школі, і був суворо висміяний. Опісля я поклявся не плакати, і довго не плакав. Тепер я собі теж сказав, що не буду, але сльози котилися з очей. Я притулився спиною до дідуся-дуба, так біля нього і сів, і зайшовся ревом. Розпроклятущі “чому?” лізли у голову, перебігали земну кулю і назад поверталися до мене у вигляді тих же “чому?”.
Бо так, - сказав хтось. Я підвів очі, і хоч було темно, я впізнав його. Я не знаю, чому я його впізнав, бо й не бачив ніколи. Однак не помилився. Це був злий старий український дідусь, ймення якому - Блуд.
Ти ще довго збираєшся отут ревти? – бавився у вчителя Блуд.
Ні, йду за вами, - покірно відповів я.
Старий виглядав розчарованим. Дуже розчарованим.
Тому ти бісишся, тому й ти бісишся, що нема в тобі своєї, - я зовсім не розумів грому, який падав на мене з його безтілесних вуст. - То їхні в тобі керують, бо побавитись кимось, то блаженство. Повір, кому знати краще. Ти не будеш ти, поки всім говоритимеш “йду за вами”. Хіба не знаєш, хто я?
Знаю, - проговорив у мені небіжчик, - Блуд.
Хіба не знаєш, що я Нечистий.
Знаю.
Хіба не знаєш, що зі мною треба боротися, щоб вижити? Ще й як боротися! - запишався Блуд.
Знаю.
То чому ти кажеш “йду за вами”?
Бо...
Бо ти – не ти. Ти будеш тільки тоді, коли своєю долею керуватимеш ти. Пішов геть! – наказав він. – Тобою навіть не цікаво блудити.
Я зірвався на ноги.
Куди? – зупинив він мене. – Тебе що, Блуд вчепив?
Я завмер.
Туди, - показав він пальцем, який світився.
Я біг. Просто вперед, аби подалі від нього. Я ві-рив Блу-до-ві?!!
Зачекай.
Я остовпів. І вкотре вмер. Невже він мене переслідує? Або, ще гірше, веде кудись за собою, що я й не здогадуюсь? Повільно, ніби в передчутті побачити ліс жахів, я обернувся. На дереві світився такий примітивний малюнок:
- Якщо захочеш поговорити зі мною, намалюй оце, - лунав той же голос. – Йди.
Але я його не послухав. Я побіг.
Коли вибіг з лісу, мимовільно перехрестився, відсапався, і майже поповз додому.
“Чому я не перехрестився в лісі? Чому він усе це мені розказав? – думав я. – Чому? ”