Увічлива, років другої ягідки жіночка, яка чемно чекала наші персони біля вхідних дверей офісу (завдяки Оксаниній відомій, командній і впливовій, звичайно), підвела мене до вивіски, на якій красувалося яскраве: “Рекламно-видавничий відділ”. Сувора гарненька начальниця в розквіті жіночих чар дуже доступно та професійно довела мені посадові обов’язки, підсунула для карлючки, що зветься підписом, заздалегідь підготовлені папери, спитала для годиться, що мені незрозуміло, і наказала негайно приступати до роботи, що чекала вже мене на моєму робочому столі з найсучаснішим комп’ютером, підкорити повністю якого я мав негайно (“негайно” – її улюблене слово, я здогадався зразу), де і з ким хочу, тільки не в робочий час, який закінчується в кращих традиціях дбайливого за людей капіталізму, рівно о 18.00, і якщо до того, законодавством передбаченого святого, я з чимось не впораюсь, то... Про “то...” начальниця передбачливо змовчала з небезпідставними переконаннями, що я все зрозумів і намотав на вус, який, якщо б не леза, був би у мене справжнісіньким козацьким... Моя начальниця, така собі мініатюрна Маргарет Тетчер Світлана Змійченко, на завершення, попередила, що наприкінці робочого дня, не раніше і не пізніше, як о 17.38, я повинен прозвітувати про виконану роботу. “Тут працює той, хто хоче і вміє працювати та прагне заробляти”, - закінчила пані Світлана Оксаниним гаслом.
На диво, після таких серйозних та суворих попереджень, завдання здалося мені дитячим, я впорався з ним бавлячись, дочекався свого часу та видав з деякими наївними помилками готову продукцію суворій начальниці, аби дати їй можливість внести корективи задля самоутвердження, і не науявляти в моїй скромній особі з першого ж дня конкурента... Я ж – стратег!
Світлана сухо мовила:
Як на початок – непогано. Будете старатися і чітко виконувати мої вказівки – буде добре. Переконана. Можете йти. До побачення.
Я вийшов анітрохи не здивований. Все – як всюди: ігри. Я не збирався вірити, що вони – життя. Однак вирішив на чужі очі серйозно бавитися і нікому про це не признаватися. Я навіть поставив собі кандидатське завдання: збирання життєвого досвіду, який є багатством з багатств і на багато більше. Чому не використати на свою користь одвічного людського прагнення брати суворістю, якщо нема чим?
У коридорі мене випадково підстерігав хробачливий новий колега Петро Гримкун, аби поділитися своєю страждальною, невільницькою відвертістю.
Зміїне кубло, чи не так? Як уважаєте? – неголосно просив він моєї “незалежної” думки.
А яка роль у ньому відводиться вам? – я не люблю бути ввічливим з хитромудро зліпленими.
Гримкун, предки якого точно працювали у шкіряних органах, трохи знітився (але не розгубився, ні):
Статиста, - відповів він. – У цій тиранії амазонок справжньому чоловікові нема що робити. Уявляєте, дев’яносто дев’ять з лишком відсотків керівного складу – жінки? І вони принижують нас! Жах!
Не уявляю, а знаю. Щодо керівного складу і не керівного, бо маю вуха та очі. І не беру собі цього не те, що до голови, а й до інших місць, якими інколи декому доводиться думати. А щодо справжніх чоловіків, то роботи якраз не-мі-ря-но. До вас доходить натяк?
Ви жартуєте чи глузуєте? І чому ви так зі мною розмовляєте? – потягнуло на „зближення” Гримкуна. Він удавано, однак на сей раз з меншим оптимізмом, посміхнувся.
Тому що невідомій, новій на роботі людині щирі і чесні працівники (а ви такий, правда?) такої відвертої гидоти-розвідки не влаштовують. Є ще питання? Серйозні, без масок? – запитав я. – Бо за лицемірство, як правило, я б’ю в чоло. Сильно. Передайте вітання тому, ні, напевне, тій, що вас найняла. Гаразд? Є ще у вашому арсеналі надійні, щоб, не дай Боже, не дали збою, провокації?
Нема. Вибачте, - відповів він. – Тільки нікому цього не розказуйте, добре? Самі розумієте... Я ж знаю, ви...
Не обіцяю. Хоча ось тепер – ти справжній. Але ще гидкіший. Нічого, що я на “ти”? Не образив?
Зі мною важко боротися, - пригрозив мені “друг і соратник” Петро Гримкун.
А мене неможливо дістати. Особливо таким прибитим, як ти, - відповів на ходу я і ледь не притиснув дверима довжелезного носа колеги Петра, який не знати чому й надалі переслідував мене...
Пішов би він... Куди хоче, зрештою, а не куди його замовлять...
Додому, тобто до Оксани, я поїхав трамваєм. Моя покровителька з’явилась десь через дві години, втомлена, але життєрадісна.
Ну, як перший трудовий день? – запитала Оксанка.
Добре. І гарна в мене начальниця, - відповів я. – У всьому.
Справді, - згодилась Оксана, - однак вона тобі не одну літру крові вип’є. Обіцяю. Твоя „гарна начальниця”, якщо хочеш знати, найяскравіший і найвідданіший представник мого гестапо. Жартую, звичайно...
Я засміявся:
Здогадуюсь, - сказав.
Якісь робочі питання ще є? – кривуляючи до ванни через мій поцілунок, запитала Оксана. – Востаннє, на пільгових умовах, бо я вдома про роботу не розмовляю. Ніколи.
Є. Одне. Останнє. Скористаюся пільгою, - я перегородив собою їй дорогу до ванни.
Ну, давай, питай швиденько, бо вмираю без води.
Питання неприємне, - попередив я.
Вона махнула рукою:
Я питання не поділяю на приємні та неприємні, і взагалі, ні на які. Я на них просто відповідаю. Або не відповідаю. Прошу.
Скільки ти платиш своїм нишпоркам-стукачам, і як ти їх підбираєш? За якими параметрами-показниками? – випалив я.
А ти спостережливий! – після кількахвилинної здивованої мовчанки похвалила мене амазонка амазонок. - Як підбираю – професійна таємниця, а плачу – багато. Якщо інформація правдива і оперативна. І відправляю на вулицю – якщо провал або брехня. З тріскотом.
- А навіщо вони тобі?
Треба. Бо вони є. Тож нехай краще будуть моїми. Доганяєш?
Я доганяв і тому подумав: “буде вакансія”.
Поки Оксанка хлюпалася у ванні, я читав якогось її жіночого журналу з ексклюзивними порадами великих спеціалісток утримання представників чоловічого роду на псячому повідкові. Стільки методик – і кожна найдієвіша! Супер! Вибирай – не хочу!.. Єдине “але”, яке я чекав, щоб сказати Оксані. Просто так... Задля покращення роботи феміністичного руху та очищення їхніх рядів від нездорових елементів.
Її свіжуща в суперхалатику постать вимліла з ванни.
Відкриваєш жіночі секрети? – помахала пальчиком вона.
Так і не так, - відповів я.
Вона з удаваною підозрою дивилася на мене.
Спочатку “так”, якщо можна, сер?
Я – пан, - поправив я, - бо не переношу українців-серів, господінів, сеньйорів... тощо, як пишуть мудрагелі. Поважаю, але не люблю чужого...
Тоді чому ти мені цього не сказав того холодного дощового вечора? Боявся, що висаджу?
Ніколи в світі. Єдине, чого я боюся, - бути якимось безголосим безхребетним, самому собі незрозумілим сером. І тоді я саме й був таким. На жаль. І нехай Бог боронить пережити це ще колись.
Пояснення прийнято, пане. То “так”? Можна почути вашу, сподіваюся, незалежну думку?
“Так”, бо, щоб перемогти ворогів, треба все про них знати...
О-го-го! Дотепно і... “приємно”. А “не так”? – запитала.
“Не так” у тому, що більшість отих порад-оберегів-замовлянь писали чоловіки, повір... Особисто знаю декількох... Задля вас, жінок, до речі... За гроші... Щоб використати і використатись... Такі реалії сьогодення... Окремих щасливців реалії не зачіпають.
А ти справді мудрий! – вигукнула Оксанка. – Згодна майже зі всім і не розчарована ні у чому. Таких цікавих нахаб я вже давно не зустрічала... Дискусіям крапка. Спа-ти... Здогадуєшся, як?