Ні, зустрічати мене не треба, - скористався я Яниними словами. – Я не здурів. Я ще тиждень хочу побути в Києві. Дай мені відпустку за власний рахунок. Остаточне. Бувай, - я першим вимкнув телефон, поступивши таким чином досить сміливо та необачно, і саме так, як давно вже мені й хотілося…
Ми перелякано дивились одне одному у вічі і мовчки запитували у Бога: чому так буває, і скільки це кожному коштуватиме?
Бог мовчав. Ми ще трохи почекали відповіді, потім Яна запропонувала поїхати на Петрівку, бо вона хоче подарувати мені свою улюблену книжку.
Ми взяли таксі. Я дивився у вікно і думав: день починається не зранку, день починається, коли щось потрібно світові від тебе, коли він знає – оця мурашка, що зветься гордо людиною, може покласти зернину в його поле, може, навіть якщо Господареві захочеться, й виростити її... Мої роздуми розвіяла Яна:
А знаєш що, Сергійку?.. Я боюся щастя, - вона притулилася до мене маленькою дівчинкою, застраханою невідомим Бабаєм, який примчав з часів дитинства, аби потішитися наївністю, - тільки-но мені дуже добре – я боюся...
Смішненька. Боятися треба тоді, коли зле, - втішав я Янусю.
День пролетів, як мить, вечір повільно народжував зорі.
У кімнаті пахло щастям. Яна вимкнула музику, всілася мені в ноги, мовчала, дивилася на мене своїми бездонними оченятами, час від часу всміхалася і зітхала. Потім сказала:
У мене таке враження, що я студентка. Тепло і затишно, і свобода, і не треба ні завтра, ні вчора. А в тебе?
А в мене таке враження, - я на мить задумався, - що після тисячоліть прислуговування в пеклі мені нарешті відпали роги, копита та хвіст, зійшла шерсть та вивітрився сморід і тільки через те... – я навмисно замовк.
Чому?
Бо одного звичайного дня, коли я вже й забув про Бога, причепилася до мене одна Ангеліна і своєю святістю повиганяла з мене всю тисячолітню чортячість... І ймення цій Ангеліні...
Хочеш вгадаю? – Яна задоволено усміхалася.
Хочу, - відповів я.
ЯНА! – випалила вона.
Не вга-да-ла, - якою вона була жаданою саме в оту мить розчарованої жіночої розгубленості. – Ймення моїй спасительці... ЯНОЧКА, ЯНУСЯ, маленька квіточка велетенського щастя!
І вона пригорнулася до мене. Всім серцем, тілом та душею. І були обійми і поцілунки, і був політ у солодку чарівну казку, який ніколи не закінчується, і завдяки якому ще крутиться Земля, і Бог час від часу кидає оком на рід людський...
А коли Януся заснула, і коли я милувався нею, коли вона уві сні усміхалася, до мене, не молодого, не талановитого і не перспективного, але щасливого до безтями, прийшла муза:
Ти нічого не кажеш –
я нічого не хочу чути.
Я мовчу.
Ти мовчиш.
І казка,
блаженство,
мир.
“Ти моя найрідніша!”-
я боюся тебе втрачати.
І мовчу.
Ти мовчиш.
Бо казка,
блаженство,
мир.
І щаслива, щасливий,
Щаслива, щасливий, щаслива...
Мовчимо...
А на серці -
казка,
блаженство,
мир...
32
Якщо ти не хочеш думати про прірву,
ти постійно наближаєш її до себе...
Дні не закінчувалися, ночі не розпочиналися, вечори не знали, коли їм приступати до романтики, світанки не відали, коли їм прокидатися, бо все переплелося у нашому житті, як і переплелися ми з Яною у щасті.
Але тиждень добігав до завершення.
Ми відганяли прийдешнього понеділка-розлучника, як могли, навіть потайки натякали долі, що він може й не настати, потім признавалися про те ж саме вголос, переконували самі себе, що так справді найрозумніше і найгуманніше у ставленні до частенько неврівноважених людських істот, однак кожен з нас у душі був переконаний, що розлуки все-таки не оминути. Тільки зараз не час про неї думати – її ще нема...
Авось... і не буде. Бо надія вмирає останньою... Так любимо ми себе втішати, коли надія смертельно хворіє...
Неділя видалась сумною та невеселою. Вітер розлючено товк хмари, як наші Клички суперників у боксерських поєдинках.
Я хочу навчитися бачити в хмарах не тільки хмари, - розмірковувала Яна. - Дивні ж бо вони, хмари, хмарочки, хмаруни! Вони бувають кучеряві і простоволосі, справжнісінькі негри, мулати і білі, червоно і фіолетово цивілізовані, маніакально знервовані і мертво сплячі. Вони вистрілюють холодними зірочками, рясним дощем і просто нічим. Вони живі, як ми. Тільки життя їхнє трішки коротше за наше, а наше зовсім коротке – за їхнє. З якого боку подивиться вічність, так воно і є. Правда?
Правда, - згодився я. - Вічність дивна птаха. Вона літає на майстерно виконаній картині Всесвіту неперевершеним митцем, але ніхто її не бачить двічі. Бачить раз і востаннє. Раз і назавжди, може…
У людини завжди є все, щоб здійснити свою мрію. Правда? – знову допитувалася Януся.
Так. Але хочеш ти того чи ні, можеш товктися головою об стінку або бути винятковою меланхолією, а життя дарує повну торбу непередбачуваностей, і не тільки під Новий рік. І нема на то ради, як кажуть у нас у Львові. А про мене – нехай усе собі йде, мчить, летить, повзе, чимчикує, лине, кульгає разом зі всіма синонімами, антонімами та омонімами і ще цілим світом чогось. А я житиму. І не тільки тому, що треба, Богом велено. А тому...
Чому?..
А тому, що в мене є Яна.
Якщо я – часточка твоєї долі, ти коли-небудь мене знайдеш. І повернеш... І приєднаєш…
Я поцілував Яну і пригорнув до себе. Клястися про вірність означало б втрачати дорогоцінні хвилини перебування разом. З коханою людиною можна говорити про все, про ніщо, про бізнеси, музику і кухню, роздумувати про вічне та тлінне, полоскати-переполоскувати кісточки всім сенсам-екстрасенсам життя, але не можна говорити про кохання... Немає таких дурних вух, яких би солодка мова змусила кохати. Не-ма-є!
Яна мовчки збирала речі.
Я мовчки спостерігав за кожним її нервовим рухом. І поглядом – мужнім і ніжним. Погляд показує силу душі.
Кажуть, найтемніша година – перед світанком, - мовила Яна. – Прочитай мені ще раз, будь ласка, нашого вірша про щастя.
Поцілуй пелюсточок вітру,
Принеси пелюсточок вітром.
Дай мені. Я його поставлю
В сонце чесного діда-дня.
І замовлю у Бога долю,
Заховаю її у полі
І триматиму доти, доки
Пелюстинкою не прийдеш.
Потім візьму тебе за руку,
Пелюстком прикосичу руки
В серце-душу одну-єдину...
А тоді пелюстком… помру..., - я закінчив. Яна голосно, по-дитячому зітхнула, ми деякий час вивчали стрілку годинника на стіні, та долюблювали недолюблене...
Я НЕ МІГ ПЕРЕЖИТИ Яни у вікні поїзда. Її маленька ручка, що ледь ворушилася з ввічливості та стереотипності на прощання якось рухатися в такт розлуки, і застиглий погляд, і сльози-скороходи, і жаль розлуки, який бігав по замакітреному долями перону, просто виштовхували мене зі земного світу страждань та розлук, та всіляких думок-передумок у самісінький рай усіх можливих та неможливих пеклів...
Її не стало... Це була повна смерть нинішнього дня. За завтра я не ручався, бо завтра ще треба було мати нещастя побачити...
Вона, така рідна мені, затягнена обставинами у проклятущий потяг, щойно зникла за отим жорстоким поворотом, аби забрати у моєї долі чималий кусень щастя… Вона, яка не хотіла і мусила, і яка була мачухою своєї долі, зробила мачухою своєї долі мою…
Я сидів біля вікна у нічному вокзальному ресторані, топився в бездонному небі київської ночі, заздрісно споглядав безтурботні вогні міста і... плакав. До мене підсіла підстаркувата, акуратно фарбована жіночка, якусь хвилину вивчала мій істеричний песимістично-сентиментальний стан, далі мовила:
Колись, напевно, ти захочеш повернути цей важкий і нестерпний теперішній час. Але його не буде. Якби доля завжди дарувала квіти, ми б очманіли від блаженства. Вона посилає також колючки, від дотику до яких ти відкидаєшся назад на один крок, щоб ступити вперед два. Не сиди тут, здавши долю в оренду згубній пасивності, звільнися від нав’язаних мертвим минулим думок, чуєш? Якщо дійсно її кохаєш – живи! Вона так хоче! – потім жіночка налила собі чесно зароблену цілу склянку горілки, вміло перехилила її, і з почуттям виконаного обов’язку – зникла.