Стерня пахла моїм дитинством. Я ліг на купку соломи, що одиноким островом відпочивала серед широчезної ниви, і дивився в небо. Там бавилися усі звірята дитинства, яких навчив мене бачити дідо. Тільки тепер вони не загравали до мене, не кликали побавитися в лови, тепер вони - заспокоювали.
Я ніби заснув, а ніби – й ні. Та диво, раптом на спині усміхненого слоненяти-хмаруна, якраз того, якого не міг дорахуватися Петрик П’яточкін з комуністичного дитинства, хтось до радості знайомий махає мені рукою. І...
То був я. Але я - не прибитий та принижений, як останнім часом, а я – у миті щастя. Точніше, у вічності щастя. Я – (отой, що поряд) світився променями з бабусиних образів... І я здогадався - це мій Ангел. Я знав про це.
Ти знаєш, чому я вийшов до тебе? – голосом щастя запитав Ангел.
Ні, не знаю, - відповів я. – Але я радий зустрічі, - я боявся, що він зникне, раптово, як з’явився, тому поспішав зробити йому комплімент.
Не переживай, я буду, скільки треба, - заспокоїв він мене. – Я вийшов до тебе, тому що мені дозволив Бог, - відповів на своє запитання мій Ангел.
А... – я хотів щось сказати. Навіть не знаю що. Певно, як останнім часом, щось, чого не хотів...
А знаєш, чому Бог дозволив?.. – пауза. - Бо ти рідкісний нещасний безхребетний екземпляр. Вибач за плагіат (і забудь це страшне безхребетне слово, прошу), але я змушений прислухатися до тебе...
Не розумію.
Тебе б’ють, а ти ні на кого не тримаєш зла, навіть не ображаєшся.
То хіба погано?
Погано, - здивував мене Ангел.
Я почав до нього придивлятися: чи часом він не з тих, хто намовляв на яблука.
Не сумнівайся, я - справжній. Твій.
Але й я колись бив!
Бив, – спокійно мовив Ангел. – А знаєш, чому ще Бог дозволив мені вийти до тебе?
Я махав руками, як птах крилами у польоті. Мені було соромно, таке, напевно, мало виглядати дуже смішним, та Ангел не звертав на це ніякої уваги.
Тому що ти бив, але не бажав зла, - спокійно мовив він.
То хіба погано? – повторив я.
Погано. І не придивляйся. Я справжній. Твій.
Вірю.
А знаєш...
Ні, - зразу відповів я.
То я тобі скажу. Ще Бог дозволив мені вийти, бо ти пропадаєш. Не вмієш боротися. Ти тільки тупо працюєш. Ні, гаруєш, так краще. А коли в тебе забирають роботу – ти повільно вмираєш. Як святий. Однак все одно попадеш в пекло. Бо самогубство – найтяжчий гріх. Зрозумів?
Ти говориш моїми словами, та ти – близько не я.
Якби я був близько ти, я б не мав, що тобі сказати. Слухай далі. Найголовніше: Я НАВЧУ ТЕБЕ БИТИСЯ!!! Бувай.
Зачекай! – заблагав я. – Чому ти не приходив раніше?
А ти мене впускав? - і Ангел зник.
Були хмари. Звичайнісінькі, дорослі. І була дорога до міста, в самісіньке безнеб’я. І був я – якийсь трохи інший, зі золотим ключиком на душі, якого подарував мені Ангел. І я не думав, чи він був, чи я собі його придумав, чи мені вже мерещиться, що теж ймовірно, бо він – є. Відрадно, що у своєму житті я все-таки з декількома Є вже подружився.
Я їду додому. Ні, я їду у стіни, які наївно називаю домом. Зрештою, все одно... Поки що я тільки йду.
42
Продатися можна завжди...
Ні, тільки тоді, коли купляють...
Порізаний на кусочки, перемішаний та политий зверху майонезом хмарочесний світ конвульсивно витанцьовує запозиченого у безвиході репа щастя, усміхаються люди, все навколо наркотично радіє та тішиться, шизофренічно скалю зуби й я та показую всім за американською модою, який я великий оптиміст, а на душі така темінь, що хочеться просто вити від безсилля бездомним голодним псом... Немає нічого – пустка. Навіть страх злякався і втік кудись, і мені нема з ким боротися...
Жах...
Нестерпно хочеться випити! Хоча б на час п’яного бездумного сну зробити собі трохи легше. “Так!”, “ні!”, “так!”, “ні!”, - галасували прибічники сірої та білої сторін, демократично відстоюючи свої позиції. А їх лідери почали жорстокі дебати…
“Творчо мислиш, це єдиний вихід”, – нашіптує мені пустка... Уява малює пляшкоподібну зелену змію з яблуком на шиї. Змія каже: “А Яна може й не приїхати, та й навіщо їй ти?”, і ще каже: “І Ангел не прийде, бо двері до тебе замкнені невидимими замками пустки...”
А не правда! – він так легко скрутив змії шию, що я знову засумнівався у Його правдивості, бо спланувати аферу, яку тепер називають піаракцією – раз легенько плюнути для зміюк світу сього, й особливо легко засліпити тих, хто вже в акції брав участь...
ІНКОЛИ ТРЕБА БАЙДУЖЕ ПЕРЕЧЕКАТИ. ЦЕ ДУЖЕ ВЕЛИКЕ МИСТЕЦТВО. І ПІДКОРЯЄТЬСЯ ВОНО ДУЖЕ СИЛЬНИМ. БО КОЛИ НЕ МОЖЕШ НІЧОГО ЗРОБИТИ – РОБИШ ДУРНИЦІ, - я впізнав мого Ангела. Він був серйозним та сумним.
Та у мені порожнеча, - заперечив я.
Твоя “порожнеча ” переповнена безпорадністю. Бо ти не вмієш побачити те, що маєш. Ти бачиш тільки те, чого хочеш.
Хіба я хочу багато?
Ні, ти забагато хочеш того, чого хочеш мало. Послухай мене дурного: почекай добу. До завтра до цієї ж години. Якщо не пройде, тоді пий, скільки влізе. Добре? Даєш слово?
Даю.
Точно?
Так-так. Точно даю, - мене зацікавило інше. – А чому ти себе назвав дурним?
То ще легко сказано, - засміявся Ангел. – Бути відповідальним за такого рідкісного кадра, як ти – повна клініка. Деякі колеги мої Ангели спокійно собі на Канарах п’ють пиво... А деякі спокійно пасуть овець... Деякі будують Україну... А я?..
Мені стало шкода цього впертого охоронця.
Тільки не подумай, що я нарікаю, - додав Він, - бо Деякі вже століттями воюють з цілими полками чортів. Зрозумів? До завтра. До восьмої – запиши собі, а то забудеш.
А...
А він зник...
І знову з’явився.
Маленьке “пе-ес”, - сказав. – ЦЕ НЕ ЗЛО. ЦЕ – ІСПИТ. СКЛАДЕШ – ПІДЕШ ДАЛІ. НЕ СКЛАДЕШ – ВИЖЕНУТЬ. ВТЕЧЕШ ВІД ІСПИТУ – ЗАГУБИШСЯ В МУРАШНИКУ ВТРАЧЕНИХ ДОЛЬ.
І Він зник.
Я тільки почав переварювати...
Вибач, ще одне “пе-ес”, - переді мною знову був Ангел. - Гальмую, певно. Треба на лікарняний. Маленьке уточнення: ЯКЩО НЕ СКЛАДЕШ – МОЖНА ПЕРЕСКЛАСТИ. МАЙЖЕ ЗАВЖДИ. Думай...
Я чекав Його знову, але Він не з’явився.
Я заснув і бачив Яну.
Ранок підкинув мені ідею намотати кругів на стадіоні до повної фізичної втоми. І я побіг.
43
Думаєш, земля крутиться навколо тебе?
Ні, вона крутиться навколо своєї осі...
Підзаробляння за харчі мене тепер, перед приїздом Яни, вже не влаштовувало. Я мав мету і тому загорівся пошуками хоча б якоїсь постійної роботи. І знайшов. Львівська мерія вкотре боролася зі своїм чиряком – ремонтувала дороги.
Я собі спокійно клав бруківку. До мене підійшов чоловік, пштикнув собі під бороду і спокійно сказав:
Давай.
Не буду, - відповів я.
Як? – дивувався чоловік, - Чому?
Я собі далі клав бруківку. Він стояв наді мною.
Давай швиденько. Не вийо... За компанію.
Слухай, - злився я, - я тобі не ясно сказав: не бу-ду! Врубав?
То ти не жартуєш?
Чоловіче, якщо я не можу робити того, що хочу, можу я хоча б робити те, чого не хочу?- запитав я зі стисненими кулаками та очима, що світяться не від святості.
Можеш! – відповів шокований дядько-збирайко на пляшку, щоб краще працювалось та швидше до вечора, та ще для того, аби не у всіх кольорах бачити в деяких місцях зовсім невеселковий світ.
Втеча в чорнобілість, - підсумував я собі під ніс, коли посланець народу все-таки прийняв нелегке рішення йти геть, оскільки остаточно збагнув, що я не жартую.
Так-так. Я зрозумів. Чорнобилець, – і дядько прямо-таки втік та понарозказував усім, що я смертельно хворий, що був у дні вибуху в зоні, і... всі вони мені потайки чимось допомагали. Наївні, добрі, довірливі... А якщо б дядькові-збирайкові не привуханилось, що б тоді, га?.. Обличчям по бруківці?..
Не казка, а вийшло гарно, зі щасливим закінченням...
Я мав повний спокій – до мене боялися не те, що близько підійти, зі мною боялися розмовляти. Хтось поставив діагноз - серйозна і заразна хвороба ...
Мені було створено найкращі умови радіти думкою: до мене приїде Яна...