Після роботи на вулиці я зустрів професора. “А він взагалі-то не такий професор, як професор мій сусід”, - подумав я. Професор мій сусід був розгублений та втомлений, професор як перехожий, був упевнений та сильний... І з розумнющим портфелем...
О, Сергій... – професор винувато заблимав очима.
Я зрозумів, що він ще не відійшов від офіціозу.
Петрович, - допоміг йому я. - Якщо вам так хочеться.
Так, Сергію Петровичу… А знаєте, я хотів вас бачити. Вже декілька разів. Однак... вас нема... або ви... мене не хочете бачити...
Хочу. І мушу, - сказав я.
А чому мушу? – професор відчув, що я сьогодні в гуморі.
Бо хочу!
Не логічно. Однак якесь конструктивне зернятко думки є...
Ви ще на роб-боті?
Ні, нехай Бог боронить... – професор скривився. Видно, не весело було йому сьогодні серед вчених умів та серед тих, хто їх старається перехитрити. Щоб згодом, можливо, вченими умами стати.
То, може, логіку залишимо до дев’яти нуль-нуль завтрашнього дня?
Не може. А залишимо, - засміявся професор.
А чому залишимо?
Бо “може” – це вставне слово, і професор може ним бавитися так, наскільки йому дозволяє почуття власного професорства, - і мій друг кивнув на худого портфеля як символу ученості.
Там щось є? – нахабно запитав я.
Ні. Вже років десять нема. Коли конспекти стали не допомогою, а завадою. А портфель – мій амулет. Ти віриш в амулети?
Так. Я вірю у все, бо в те, що не вірю, збувається...
Я запрошую тебе на каву! – випалив професор.
З радістю.
Ми йшли мовчки. В кав’ярні професор замовив по п’ятдесят коньяку до кави.
Я не п’ю, - попередив я.
Чому? – запитав учений муж. – Якщо не секрет.
Бо стільки, скільки днів викреслила з мого життя горілка, вистачило б принаймні на вивчення китайської мови в домашніх умовах...
М-да, достатньо, - прицмокнув професор. - Значить, не вмієш пити.
Не вмію, - погодився я. – І не хочу. Але навчуся.
Вірю, - посміхнувся до мене професор. – Раз зміг я, то зможеш й ти.
Я з-під лоба глянув на нього.
Не дивуйся. У всякого своя доля, і в цій долі всяке переплітається, зростається, рветься та розплітається, тобто трапляється... – сказав професор. Його вуха милувалися тим, що чули. І було чим. Бо говорити він умів гарно.
Я знаю.
Тому нічому не дивуйся. А живи. І не допускай страху до душі, бо втратиш свободу. Професор випив мою порцію коньяку і замовив собі ще. Мене ж і надалі поїв кавою.
Мені треба сказати багато чого розумного. Ти не спішиш? – запитав він.
Ні, - відповів я. – Мені цікаво. - І вчений муж, активно жестикулюючи, продовжив:
Не можна одягти новий одяг, коли ти ще не скинув старого. Просто? Просто… Ні, взагалі-то можна, але як ти виглядатимеш? Ну, виглядатимеш ти, звичайно, препаршиво, але як ти себе почуватимеш? Так, почуватимеш ти себе, як муха в окропі, однак - як ти станеш кимсь? Ні-як. Вінегрет – і все. А користь вінегрету треба спитати у шлунка, але він мовчить, бо пристосувався ще не до таких отрут. Шлунок - пахар. Знаєш таке народно-ненормативне слово? Він вивергає тільки тоді, коли пахне реанімацією. І цим рятує від реанімації. Тобі подобається вінегрет? – запитав професор.
Так, - відповів я.
У цьому всі твої проблеми. А мені – ні! Ненавиджу ніяких мішанин, – сказав вчений муж. Я смакую всі складові тої зрадливої суміші поокремо. Мені дивуються – і я дивуюся. Бо знаю: щоб одягти нове, треба бути голим.
Ви можете мені прямо та доступно сказати те, що хочете?
Я все для того й роблю, - знітився професор. – Пояснюю для дитячого садка: щоб стати іншим Сергієм, треба позбутися того Сергія, що є. Однозначно. Трафарети були популярні тільки в радянських школах, а Радянського Союзу нема. І ти вже почав позбуватися себе вчорашнього, слава Богу...
Дякую... – не знаю, на що він натякав. Може, на те, як я мало йому не роздавив дверима носа.
А знаєш, Сергію, - повчав професор, - чому я так часто йду до тебе в гості?
Ні. Не можу знати, що твориться в професорській голові, - віджартувався я.
Тому що ти нещасний!
О, дякую за комплімент і за те, що хтось нарешті це побачив і визнав, та не проголошує промови про світле майбутнє, і що все так не буде, і що...
Це теж велика життєва правда, - перебив мене професор. - А чому ти нещасний, знаєш?
Так, це вже напевно! Бо дурний!
Бо – мудрий! – знову не дав виговоритися мені сусід.
На цей раз, після недавнього пояснення для дитячого садка, я, приємно здивований, мовчав.
Так-так. Попри деяку відсутність знань та в основному - життєвого досвіду… Ти думаєш, щокроку стаєш на граблі й заробляєш по лобі, правда?
Беззаперечна, - відповів я.
І помиляєшся. Ти щокроку переступаєш граблі. Я навіть припускаю, що вони вже й щокроку не трапляються, бо втомилися перебувати без ККД...
А що таке ККД?
Коефіцієнт корисної дії, двієчнику... Отож. З часом вони зникнуть з твоєї дороги, як і зникає з життя все, що не потрібне...
Дякую за розраду.
Не розраду, а факт!
Фактів мого життя ви не знаєте.
Знаю! На те й я професор. Ще до того від психології. Я вивчив майже кожен твій крок… Починаючи від народження до останньої роботи. Для себе і нової дисертації, чого гріха таїти... – сміявся вчений муж.
То я піддослідний кролик?
Ти просто людина, яка заслуговує на таку велику увагу. Ти виборсався зі всього. Ну, майже...
А якою ціною?
Міг заплатити й більше. Якби не був мудрим.
А збіг обставин? Допомога близьких?
Це теж мудрість. Нічого нема без нічого.
Чув тисячі разів.
І використав у житті. Ви-ко-рис-тав! У цьому теж – мудрість.
Я зараз вам повірю.
А я про це тебе не просив і не прошу. І не проситиму ніколи, повір… - професор засміявся. Його емоції стали яскравішими, а жести живішими.
Тому й повірю...
Так що, друже, якщо я не помиляюсь – на тебе чекає велике майбутнє.
Тобто?
Ти залишився ЛЮДИНОЮ в оточенні духовно-матеріального злочинного примітивізму. Ти – переміг його, тому ти – щасливець.
Професор, трішечки розігрітий коньячком, ще довго та красномовно мене хвалив, а я дав собі слово йому вірити. По-перше, воно мені не зашкодить, а по-друге – кому тоді ще вірити?..
Коли ми поверталися додому, за нами вже підглядали зірки, щоб розповісти професоровій дружині, з ким він напився. Так казав професор.
Я смішний? – раптом запитав учений муж.
Чесно кажучи, трохи так, - відповів я.
Тоді затям собі, шановний: той, хто не боїться бути смішним, рано чи пізно стає успішним. Геть те, що скажуть люди! Скромність дійсно прикрашає, але доріжка її прямо через нервову систему і систему принижень та обпльовувань тягнеться на якийсь маленький незнаний цвинтарик. І на хрест скромності не повісиш – вінка треба, і навіть на табличці не напишеш – не прийнято.
Ми підходили до гуртожитку. Мені справді було дуже цікаво, однак я мовчав, бо не хотів підігрівати професора до ораторства – хай швидше йде додому, адже його вірна дружина в аналогічних ситуаціях діє як кращий, яскраво виражений представник українського войовничого жіноцтва, сковорідка в руках якої – ніжні весняні квіточки. О, як я почав по-вченому думати. Набрався… А якщо чесно, одного разу я вже від неї заробив, правда, мокрою, не першої свіжості шматою (можна вважати, що мені пощастило, бо професор взагалі був побитий шваброю – дружина мила підлогу) – і більше не хочу, тим паче, що цього разу це буде не дуже-то й заслужено.
Я підведу підсумок, загальний, добре? – запропонував професор.
Прошу, - згодився я.
Головна наша біда в тому, що ми… чим думаємо, так і робимо. Все. Дякую за увагу. Ти вільний. А я - йду здаватися. Ніби. Бо впевнений, що переміг...
44
Якщо ти думаєш, що ти у безпеці, - ти так тільки думаєш...
У слів, які починаються з “без-”, завжди чогось не вистачає...
Він не міг не знати про те, що я задумав Його остаточно знищити – такої потужної агентури в сучасному світі не має ніхто.
Йому важко було збагнути, що якийсь мільйонлітній боягуз висушив свої просмерділі підпісюванням в його диригентський такт штани, впевнено, без плям пройшовся по квадрату своєї долі, бо стежок в таких нема, а потім і взагалі знахабнів до крайності та, стікаючи кров’ю, якої взагалі-то нібито й не мало би бути, гриз стіни свого бездоганно вимуруваного хлівника, аби... знайти шпарину до Його невмирущості...