Добре, що не в довгу, - зіронізував я.
Наш горець ледь не зрадив своїй серйозності. Однак вчасно реабілітував себе й як радянська батьківщина-мати урочисто проголосив:
За вами наші шлунки та зоряне або й ні небо над головою!
Чесно кажучи, я б ніколи не погодився на твій страшно божевільний план з елементами здорового егоїзму, якби не хотів їсти, - сказав Володя.
Хто править шлунками, той керує убогими умами! – продовжував проповідувати Степан.
- Як би я не хотів придертися до твоїх слів, мушу визнати, що ти породив афоризм, - вдумливо мовив Ростик. А сірники хоч маєш?
Маю. Запальничку.
В дорогу, - підігнав хлопців я, і ми розчинилися в лісі.
Я блукав лісом в пошуках втрачених речей і думав, що за найменшого бажання бути ображеним, можна битися головою об якесь невинне столітнє дерево і нарікати на свою обідрану примхою природи відпочивальницьку долю. Але так не сталось, бо так не гадалось. Вічне “чому” було приховане ще за якоюсь, вельми замаскованою примхою, що стосувалась усіх нас чотирьох та ймення якій (Господи, поможи з’ясувати, допоки думки філософські не пройшли повз звивин моїх)... Ймення якій... примха, тобто – незрозумілий вчинок як дивацтво, вигадка, чудернацтво, химера. Не брешу – так пише в тлумачному словнику української мови. І я тоді запитав себе: якщо життя – суцільні примхи, а примха – див. виділений текст, то справжнє життя, виявляється, суцільні дивацтва, вигадки, чудернацтва, химери??? Так? Тоді чому я собі морочу голову в пошуках якихось істин та її родичів-синонімів, близьких й не дуже, і чому себе за неможливість слідувати істинам якимось химерним мучу? Я що?..
Засипаний запитаннями, я вибрів на нашу поляну разом з першою заспаною зіркою і без ніяких знахідок, однак під схвальні матюки моїх спереживаних друзів...
Ніч не знайшла коханця і була холодною, як засиджена в своїх комплексах діва...
Як на неврожай, ми мали навіть що посіяти. Стихія порозносила по Карпатах шмаття, а харчі все-таки нам залишила - не витрачати ж їй, великій імпровізаторці, модерних рим на консервні банки чи пляшки з якоюсь неврівноваженою рідиною. Консерва – стер..., ні, такі рими не для мистцині, ціль всього життя якої - зробити світ кращим.
Зі всього, що робиться, щось та й виходить... Якби палатка-приколістка (може, жінка, яку назвали бабусею, постарілася та постаралася?) не зіграла роль повітряного змія, ми б, під її пірамідковим снодійним покровом, спокійнісінько собі калачиком похропували, а так...
Так ми були приречені на зорі, карпатську ватру та розмови... Ми були приречені на якісь запитання, які, по суті, керують прогресом, бо вимагають якихось відповідей, серед яких обов’язково трапляються геніальні...
Місяць подумав, що він сонце, і став горбатим. А зірки нічого не думали, й залишалися зірками.
А день немає кольору – він день. Для ночі всі кольори кольорові, - пробубонів собі під ніс Ростик, але ми всі почули.
І мовчали... бо вдумувались...
Я для себе вималював слово, серцем і душею фарбував. Так, Ростику? – підморгнув новітньому мислителеві я.
Майже так, - погодився той. – Слово! О!
А я думаю, що так – без майже. Бо потужнішої зброї за слово у сучасному світі немає, - прилучився до розмови Володя.
Степан вголос лічив зорі. На якійсь з другого десятка він зупинився, значуще підняв вгору вказівного пальця і мовив:
Але: сказати гарно можна і без слів. Зробити гарно – треба мати душу.
Однак грамотну, яка знає абетку, - не здавався Володя.
Може так, а може – й ні. А може зіркам треба вірити. Вони ще ніколи не долітали до землі, тож не збагнули ще сили шлунка... До речі, інколи, якщо хочете знати, підсвідомість показує мені мою зірку. Мені приємно, що вона велика...
Не хочемо нічого знати, бо знаємо й так уже забагато, - заперечив Володя.
Нехай гадає, хай собі мудрує... А ми за нього трохи накеруєм. Наливайте! – скомандував Ростик. – Поки спрагла на балади Степанова зірка бавиться в пророцтво.
Я так давно по-справжньому не боявся плести романтичні дурниці вголос, - сказав великий інквізитор. - Жахався виглядати смішним та слабким...
В романтиці дурниць не буває, - заперечив я. - І ти не один, - мене потягнуло трохи висповідатися під екзотичний песимізм Степана, однак, як завжди, своїх п’ять копійок зовсім не туди вставив той же класний пацан з самого міста Львова.
Нас четверо, і ми п’ємо за 52 мільйона з наївного або погано поінформованого “1+1”. Щоб космічна цифра стала земною! За краще!
За краще? – іронічно посміхнувся Степан. – Та всі біди від того, що всі все роблять для того, щоб було краще. А кому це потрібно – до лампочки. І виходить, що кращого, якого в муках родиш, самому ні приклей, не приший, ні ще в якийсь спосіб не приплямкай, а хтось за це краще й спасибі має висловити, і бути вдячним до смерті, і Бог, якщо він є, обов’язково має побачити ініціативу та записати у свою вічну книгу райських справ. І замість того, аби насолоджуватися життям, більшість мудрагелів старається зробити добро іншим, яке робить інших такими нещасними, що маленькою компенсацією втіхи є намагання зробити добро ще іншішим... Ланцюгова реакція... А хто нормальний може бути щасливим на прив’язі?.. Ти?
Так, - несподівано відповів Ростик. – Бо якщо я зірвуся, то нароблю набагато більше дурниць та набагато більше людей нещасними, які в силу їх словесних прокльонів зроблять ще нещаснішим мене.
Стоп! - замахав руками перед собою Володя. – Пацани, може, спочатку вип’ємо, га? Рука болить, тобто... А потім продовжимо дебати, і я радо висловлю свою позицію щодо усіх вами задекларованих суспільно важливих питань, вирішення яких допоможе нашому багатостраждальному народові нарешті відчути себе малостраждальним та...
Стоп! – тепер уже кричав Ростик. В тебе температура?
Так, - відповів одесит.
Я маю на увазі, підвищена?
Можливо.
Я так і думав.
Не бреши.
Що?
Ти думав про щастя на ланцюгові. Згадай...
Якийсь чоловічок, і аж стільки зла. Чи не задосить для одного нерва? Він справді хворий, правда? – звернувся Ростик до мене.
Стоп! Стоп! Стоп! – на сей раз перервав жарти Степан. – За нас!
Актуально. Погодьтеся. – сказав я, і ми перехилили по одноразовій скляночці.
Поки закусували, доти мовчали.
Як в казці, - порушив апетитне плямкання Володя. - Ну що людині треба для повного щастя, а, друзі?
Правда. Коли не вмикаєш світла у своїй хаті, значить, тобі його не треба. Але випити й закусити для мене не світло, - Ростик приклав долоню до Володиного чола. Той незадоволено фиркнув.
Чого ти пристаєш?
Я не пристаю. Я пропоную нічию, - засміявся класний пацан, – бо не люблю перемагати хворих. То як, Львів та Одеса мир з маслом, о’кей?
Не о’кей, а гаразд, однак я згоден. Поговоримо про любов.
Попахує відвертими компліментами. Тобі не здається, Степане? – пожартував я.
Та що ти з них візьмеш, окрім вміння вішати локшину вільним вухам. Зрештою, то не зле... Як добре мені хлопці з ва-а-ми..., - додав.
Тільки не питай, будь ласка, чи ми тебе поважаємо, гаразд? – кольнув закарпатця Володя.
Тебе особисто не буду, можеш спокійно поважати класного пацана... Давайте ще по скляночці, а там побачимо, в кого виникнуть сумніви щодо поваги до власної персони. Не заперечуєте?
Ой Степане-Степаночку, ти славний козаче, за тобою, Степаночку, наркдиспансер плаче, - заспівав Ростик.
Ми реготали, як ненормальні. Врешті наш горянин запитав:
Хто б п...пішов по дрова, Ростику?
Тільки не я, - випалив той.
І не я, - додав Володя. – Піде Сергій, щоб знав, як шкідливо постійно мовчати. На помилках вчаться...
Однак по дрова пішли всі, добровільно, проявили ініціативу хлопці...
Магія вогню завжди вміє вчасно прочитати душу.
Мене легенько штовхнув під бік Володя і прошепотів:
Глянь на класного пацана, зараз він щось видасть...