Той дійсно не забарився:
Минув день, і ніхто не сказав дякую за те, що я його прожив, - жалівся Ростик.
Оце так впалив. Тобі що, сьогодні було ... зле? – здивувався Степан.
Не будь таким приземленим, Стьопка, - образився львів’янин. – Я в загальному, для роздумів.
Якщо для роздумів і не про сьогодні, то щось в тому є, однак всім до того – ні до чого. Для когось хтось – ніщо. Затям навічно – і позбудешся багатьох розчулень через чужу недосконалість...
Так, – в той час я дивився на світ трохи приплющеними очима, тому мовив: - Однак... все життєйське приходить та відходить... Якщо здоровий, їсти хочеться, а хворий – тільки здоров’я. Життя ніякої нової ноги, крім бажання бути там, де нас нема, будьмо відвертими, нам не підставляє. Все крутиться просто навколо, а в голови наші влізає по-різному. І часто не по-своєму... На те воно й життя та ми... і світ, який не має часу записувати помилки та на них вчитися, бо постійно творить. А сама творчість – це уже мистецтво. І не так остаточний результат, як процес...
А мистецтво слова у тому, щоб про однакове говорити по-різному, пра?.. – запитав Володя.
Пра... – нарешті підтримав одесита Ростик. - Повторись мільйон раз по-іншому, і ти завжди будеш оригіналом...
Ніч присіла на колоді біля тріскучої ватри і розказувала казку про мрію. Жовті голови кульбаб у пломенях бавилися у сонце. І я подумав: “Сонце вночі – це тоді, коли ти забуваєш, що вранці на тебе чекають купа обтяжливих обов’язків перед іншими”.
Ніч завжди приходить тихими очима, заглядає в душу – і мовчить, - загадково мовив до мене Степан. Ніби вмів читати чужі думки.
І деякий час ми мовчали. Наш настрій буйної веселості поступово переходив в сентиментально-заспокійливе, поетично-реалістичне полоскання кісточок неповторному життю...
- Слухай, Степане, та з тебе просто і пре “оскаром” від журналістики! Чому ти сидиш у своїй примітивній районній газеті та нікому не потрібній сільській школі з дітлахами, яким теж нічого не потрібно, бо батьки їм популярно пояснили, скільки бичків потрібно на юриста, а скільки на того ж вічно голодного журналіста... якщо він справжній журналіст, а не найманий піхотинець?.. - сам, напевно, не пам’ятаючи з чого почав, і що хотів запитати, пробубонів Ростик.
Тому що я, – закарпатець, виявляється, зрозумів запитання, - маленька історія маленьких людей, які прагнуть бути маленькими, бо знають, що великих гнуть. І непомітний я не через мініатюрність, а через те, що навколо велетні: з каменем на шиї і з каменем для шиї. Це гірке божевілля здорових великих людей. А для мене маленький спокій...
Та ти ще й Маркс, Енгельс та Володимир Ілліч в одній особі, - вирвалося у мене.
Думай собі, що хочеш, а я знаю, що роблю, а все інше розставить по своїх місцях життя... І не порівнюй мене, будь ласка, з отими хворими на безсоння пролетарями з віртуальної “Аврори”... У мене щодо них не дуже приємні спогади...
Ти нас не так зрозумів, Стьопка! Ми ж знаємо і тішимось, що ти все робиш правильно, - підбив підсумки Володя. І мав рацію... якою він часто любить попідколювати нас, яко яскраво виражених представників українського буржуазного націоналізму...
Проте, - заперечив я, - зірка не завжди буває червоною...
Так. Кожна сильна людина сама собі вибирає колір зірки. І я вибрав. А ти - слабак... - Степан замовк.
Мені нічого не залишалось, як винувато опустити голову.
Вибач, Сергію, - додав згодом Степан, - я не хотів колупатися в твоїх ранах... Сам розумієш... Вирвалося...
Нічого страшного, - я вдавав байдужого, хоча всі їжаки світу зібралися на шабаш і влаштували гостророгі ритуальні танці на моєму серці. - Зате у мене є шанс. Адже зірка моя зараз без кольору, пра?..
На чорний день сховаю в скриню болі та сяду і плекатиму життя, - споетизував Ростик.
А чорного дня може і не бути! – сяяв оптимізмом Володя.
Коли пожертвуєш квіткою, доля тобі обов’язково подарує букет, - додав Степан.
Ви сказали мені “ніщо”, і образилось кволе “хтось”! – жартома насварив на хлопців я.
Молодець! Супер! Боєць! Вип’ємо, щоб “хтось” перейшло в сильне ”я”! – вигукували по черзі хлопці, і ми ще клацнули по одноразовому... Тому, що найменший...
Потім довго закусували, бо відчули, що бесіда трохи скосила від узагальненої про життя, і неждано-негадано перепливла на поради стороннього... Які, як правило, рано чи пізно, закінчуються... деякою ситуацією (щоб голосно не казати революційною).
Головне – не боятися помилятися. Це вже стало моєю молитвою, але Бог рідко звертає на неї увагу, - після одноразового потягнуло на відвертість Володимира. – Чесне слово! Мене завжди переслідує страх...
Страх-страх-ст-рах-трах-стр-ах... Ах!!! Пекло, гарт і виправдання одночасно!!! Пекло – для слабаків! Виправдання – для стукачів! Гарт – для героїв! Бо герої – це не витвори масового гіпнозу різноманітних замовлень, і не п’яні кількахвилинні блокування дотів, і не селянська мотузка на шиї в босі морози через елементарну відсутність інформації помилкового носія інформації, і не патріотичне вийняття душі не тільки з рідного тата, а з цілих батькових нещасних поколінь, і, узагальнено, не сімдесятилітнє протокольне мовчання на своїх сусідів, і не партизанська втеча з білоруських лісів від незалежності, і не галалайклива незалежність, скинена на плечі з порожньою торбиною, і не вміння та можливість цю торбину заповнити за рахунок сліз народу й смітникового викиду для народу, щоб притупити сльози народу, і не вибори, перевибори, реформи, програми і грами... Страх – Бог для сміливців! Бо – не переборовши страху, не поставивши його на коліна, ніколи не станеш сміливим! Все! Я казав, що думаю, а що казав – сам уже й не пам’ятаю... Але – не брехав, чи не брешу... Однак – я так думаю... Ви думаєте по-іншому – то говоріть!..
Думаю, кожному було що сказати, та просто не хотілося... Бо Степанові слова, попри відверту близькість своєї сорочки до тіла, були теж і нашими сорочками, які на вішаку чекали свого часу прогулятися...
Коли думаєш про своє й не боїшся думати вголос - значить поряд усі свої. І ми закидували один одного потоками свідомості, знаючи достеменно, що хоча в дану мить кожен чекає паузи для оприлюднення свого потоку, але ріка буде однією і нашою...
НАША РІКА... НАША!!! Це не боягузливий (ледь не ляпнув богобоязливий) потічок, хворий на цукровий діабет. Це не примха хмари і залежність від сонця. Це – ріка! Купа дружньої води... Й українського цукру, попри українську природну цукровитість, за нашої прогресивної економіки через ультрапрогресивність влади, не вистачить до кінця... (термінів вказувати не наважуюсь, підвладні ж бо вони одному Богові)...
Найважче забути про те, що ти все пам’ятаєш...
Щоб залатати діри в собі, треба перестати бачити їх у світові...
Якщо ти знову на час станеш дитиною, наробиш невинних блаженних дурниць і почнеш каятися, ти – телепень. Не тому, що наробив помилок, а тому, що став дорослим...
Не можеш порівнятися з кращими, подивися на гірших. Ти не такий уже й поганий... А тепер намагайся стати кращим...
Словечками розумних дядечків-цілителів про те, що ти все можеш, можна тільки принаркозити біль на деякий час... Але не витравити з себе хробака...
Чому думає той, хто не вміє думати, що він думає найкраще?..
Якщо ти не навчишся спокійно реагувати на чужі тупі накази, тобі тупо доведеться робити наказане з втраченим здоров’ям...
Звільнитися від дурних та нав’язливих думок можна одним способом: вважати, що вони не дурні та не нав’язливі...
Він зрозумів, що його втоплять. Тоді він забув про все і почав нове життя… Для тих, хто не вміє плавати...
Краще побачити чорта з німбом, аніж святого з ріжками...