— Дякую вам, — сказав я.
— За що?
— Та за те, що визволили мене від собак.
— А ви не наробили, бува, в штани, що так обмацуєте задницю?
Мені аж ніяк не подобалася його груба фамільярність, але він все-таки врятував мене від собак, то й не випадало гаркатися з ним.
— Я сидів на гострому камінні, — сказав я якомога примирливіше.
— То у вас аж така делікатна срака?
Я не звик до такого вульгарного стилю розмови й почав думати над тим, як позбутися цього неприємного типа.
— Чому ви мовчите?
— А що маю казати? Делікатна, то делікатна. Яку маю, таку вживаю, — сказав я роздратовано.
— А добре налякалися собак?
— Звісно, що налякався.
— Я їх напустив на вас, — він зайшовся хрипким сміхом, який, здавалося, душив його.
— Ви напустили на мене тих собак?
— Я. Вони тільки мене слухаються, — сказав з почуттям гордості.
— Це був поганий жарт!
— Не гнівайтеся. Ночі в цьому містечку безлюдні й тяжко знайти розвагу, яка була б на відповідному рівні.
— То цькування собаками відповідний для вас рівень розваги!
— Я люблю собак. Але на приміті я мав вас.
— Значить, ви обрали мене об'єктом знущання і розваги!
— Стривайте, куди ви йдете? Всякі стосунки з людьми є розвагою. Та не тільки стосунки, а й усе, що людина робить.
— Це надто велике спрощення, як на мій смак.
— Дозвольте переконати вас, що це не спрощення. Візьміть, наприклад, навіть такі «серйозні» речі, як філософські й наукові диспути, — вони, в першу чергу, розважають диспутантів, а щойно тоді можна говорити про їхню дійсну чи уявну цінність. А признайтеся, чи не приємніше вам говорити навіть з таким покидьком, як я, ніж самотньо блукати вулицями?
— Приємніше, — сказав я, подумавши.
— А чи не заінтригували вас мої думки? Чи не подумали ви, що я не такий вже й простак, як виглядаю?
— Подумав, признаюся.
— Значить, ми обидва розважаємося.
— А скажіть, будь ласка, чому ви вибрали такий спосіб життя?
— Бо люблю волю.
— Та яку ви маєте волю, коли не можете навіть виспатися по-людськи в ліжку.
— Зате ніхто не штовхає мене ліктем під бік, коли починаю хропіти, і не виганяє на вулицю, як-от вас.
— Ніхто мене на вулицю не виганяв! — образився я.
— То що ви тут робите? З власної волі опинилися між собаками?
— Я посварився з Алісою.
— Якщо ви така вільна людина, то чому не вигнали її на вулицю, а самі не спите «по-людськи в ліжку»?
— Ви праві, — сказав я неохоче.
Волоцюга витягнув з кишені пляшку дешевої горілки, відкрутив кришку, приклав до уст і випив щонайменше четвертину. Тоді витер рукавом губи і спитав:
— Потягнете собі?
— З приємністю. Я не мав сьогодні своєї нормальної дози, бо був такий розхвильований, що й горілка не смакувала.
— Ах, звички, звички…
Ми передавали один одному пляшку, аж поки не випили всю горілку.
— Ну, я вже достатньо розважився, треба йти, — сказав волоцюга.
— Куди вам спішиться?
— Бачите, людина не є істотою свободи, а створінням звичок. Мене от тягне до своїх собак, а ви підете до жінки.
— Питання тільки до котрої.
— Якщо ви маєте вибір, то життя все-таки прекрасне.
Він зник у темряві так несподівано, як і появився, і мені стало тоскно. Я мав уже досить — і самотнього ходження по вулицях, і непотрібних суперечок з Алісою, і навіть свободи, на якій я завжди наполягав. Я найрадше пішов би назад до Аліси, обвинувся її м'яким тілом і заснув у ньому. Але я не міг понижувати себе до тої міри. Коло церкви звернув у бічну вуличку й пішов до Гільди.
Мені довго доводилося гримати в двері, заки Гільда пробудилася й у довгому халаті появилася на порозі. Побачивши мене, вона здивувалася, але тільки на мить. Скоро усміхнулася до мене так звабливо, що всі мої сумніви розвіялися. Я зробив правильний вибір. Вона обняла мене за стан, повела до лазнички, напустила у ванну теплої води, роздягнула мене й запхала у ванну. Коли я добрався до ліжка, — відразу заснув таким міцним сном, що пробудився в обідню пору. Гільда поралася в кухні, а її довга чорна коса бігала за нею.
Вона стягнула мене з ліжка, наказала помитися й сідати до столу. Я радо все це виконав, бо був голодний. Гільда подала на стіл деруни, фаршировані м'ясом, і глечик сметани. Якраз мою найулюбленішу страву. Коли я підкріпився, вона потягнула мене назад до ліжка й роздягнула.
Я лежав на білому в рожеві квіти простиралі й захоплено спостерігав за Гільдою. Вона повільно роздягалася, виявляючи своє тіло — до найінтимніших місцевий. Її краса — струнка постать, тугі й гарно оформлені груди, тонкий стан і чорна коса, яка втискалася між сідниці — захоплювала мене й одночасно змушувала робити переоцінку своїх естетичних вартостей. Як я не раз згадував, мене захоплювали такі жінки, як Аліса, тобто низькі й повні в грудях, сідницях і стегнах. Всі ці властивості мали свій чар і примінення. Але краса Гільди була субтильнішого, вищого, інтелектуальнішого, якщо можна так висловитися, ґатунку.
Гільда відрізнялася від інших жінок ще й тим, що любила свій фах. Кожного разу, коли йшла зі мною до ліжка, попадала в еротичний шал, — її коса безтямно билася об подушки, а її винахідливостям не було меж. Звичайно ми кохалися від обіду до вечері, тобто доти, поки я не охлявав дощенту. Невдоволена Гільда злазила тоді з ліжка і йшла варити вечерю. Вона була така ж вибаглива в кулінарії, як і в сексі. Готувала для мене найулюбленіші страви: свинячі колінця в грибному соусі, книдлі в цибульковій поливі, віденські шніцелі з молодою картопелькою й хроновим соусом, гуляш з м'якенької телятини, фаршировану форель та інші смакощі, що від самої згадки про них текла слинка.
Після вечері Гільда хотіла, щоб я пестив її тіло. Це мене не дуже влаштовувало, бо в цей час я любив іти до корчми, але не було ради. Вона брала ванну, лягала на ліжко й казала лизати їй пальці на ногах, гладити гарні литки, цілувати стегна й, розкинувши ноги, входити в такі речі, про які соромно говорити. Ще інтимніше виходило тоді, коли вона лягала на живіт, віддавала мені свій чудесний задок і казала робити з ним ще нецензурніші операції.
Відпускала мене до корчми щойно в дев'ятій годині. Мої компаньйони сердилися й нишком молилися, щоб мене відвернуло від Гільди. Цими днями я звичайно випивав з компаньйонами другу пляшку, купував їм третю, а сам ішов до Гільди. Справа була в тому, що Гільда була жінкою твердого характеру й не потурала моїм цілком логічним і, якби там не було, скромним потребам. Після пещення, вона випивала чашку цейлонського чаю і йшла спати до «жіночої кімнатки». А клієнтів приймала в «гостинній», як вона висловлювалася, спальні з широким ліжком.
А це значило, що я сам мусив роздягатися, брати ванну і йти до ліжка. Це, знов же, значило, що я спав сам у «гостинному» широкому ліжку. А до «жіночої кімнатки» Гільда мене не впускала. Та не тільки мене — нікого не впускала. Гільда відповідала мені під кожним оглядом — сексуально й інтелектуально. Розуміла мене з півслова і вдоволяла всі мої перверзії. Вона також вміла тримати мене в рамках пристойності, якщо йшлося про горілку. Вона була найідеальнішою жінкою для мене. І я щасливо прожив із нею два тижні.
Була лише одна проблема. Гільда була найдорожчою жінкою для мене, просто не під мою кишеню. І я, хоч-не-хоч, мусив повертатися до Аліси.
7. З нелогічною Алісою неможливі логічні стосунки
Нелегко мені було повертатися до Аліси після двотижневого раювання в Гільди. Я цього вечора не вступав навіть до корчми, а ходив вуличками й говорив сам із собою. Я відчував глибоке роздвоєння: з одного боку, мене розривало почуття вини, — якби там не було, я упродовж двох тижнів захоплено зраджував Алісу з Гільдою (ох, якби Гільда не була така дорога!), — з другого ж боку, я не був вдоволений стосунками з Алісою. Вони були надто нелогічні, надто розхристані, надто нервові, — і не мали тієї вишуканості й делікатності стосунків з Гільдою. Крім того, Аліса ввесь час зраджувала мене. Але й Гільда не була особливо вірною, тож у цьому відношенні порівнювати чи, радше, протиставляти цих двох жінок було б недоречно.