Кейт Аткінсон
Життя за життям
Еліссі
А що, якби якогось дня чи ночі демон прокрався за вами до вашої найсамотнішої самоти і сказав: «Це життя, яким ви зараз живете і жили, муситимете прожити ще раз і ще нескінченну кількість разів»?... Чи ж не повалилися б ви на землю, чи ж не скреготали б зубами, чи ж не проклинали б демона, який сказав таке? І чи ж не було величних митей, коли ви відказали б йому: «Ти Бог, і я ніколи не чув нічого більш божественного»?
Все тече, все міняється.
А що, якби ми могли повторювати все знову і знову, доки не зробили б усе як належить? Правда ж, було б чудово?
Відважні будьте
Листопад 1930 року
Коли вона переступила поріг кав’ярні, у лице війнув затхлий сморід цигарок, вогке липке повітря. Надворі дощило, усередині на шубках у жінок подекуди досі мерехтіли краплі дощу, як росинки. Навколо снував цілий полк офіціантів у білих фартухах, щоб задовольнити потреби Münchner на дозвілі — кава, торти, плітки.
Він сидів за столиком у дальньому кінці кімнати в оточенні звичної когорти холуїв і лизоблюдів. Була там і жінка, якої вона раніше не бачила — платинова блондинка з перманентом і яскравим макіяжем, судячи з усього, акторка. Блондинка підкурила, зробивши із цього жесту справжню фалічну виставу. Усі знають, що він віддає перевагу жінкам покірним і чеснотливим, найкраще — баваркам. Ну, ви розумієте: дірндлі, шкарпеточки по коліна, поможи нам Господь.
Стіл аж вгинався. Bienenstich, Gugelhupf Käsekuchen. Він саме їв Kirschtorte.
На торти він ласий. То й не дивно, що в нього шкіра — як бліде тісто; і як ще діабету собі не заробив? А під одягом росло, як на дріжжах (вона уявила здобу), м’яке відразливе тільце, яке ніколи не виставляли напоказ. Цей не мужній. Забачивши її, він привстав і сказав:
— Guten Tag, gnädiges Fraulein.
Він вказав на стілець обіч свого, і посіпака, що на ньому сидів, негайно підхопився.
— Unsere Englische Freundin, — кинув він блондинці, яка повільно видихнула дим і повернулася до неї без особливого інтересу, а тоді нарешті витиснула: «Guten Tag». Вона з Берліна.
Вона опустила обважнілу сумку на підлогу біля стільця й замовила Schokolade. Він наполіг, що треба скуштувати Pflaumen Streusel.
— Es regnet, — сказала вона, просто щоб підтримати розмову. — Дощить.
— Так, дощить, — сказав він із сильним акцентом і розсміявся, втішений спробою.
Решта людей за столом теж розсміялася.
— Bravo, — сказав хтось. — Sehr gutes Englisch.
Він був у доброму гуморі, постукував указівним пальцем по губах, на яких вигравала весела усмішка, ніби дослухався до мелодії у себе в голові.
Streusel був дуже смачний.
— Entschuldigung, — пробурмотіла вона й потяглася до сумочки по носовичок. Мереживні кутики, монограма з її ініціалами «УБТ» — подарунок від Пеммі на день народження. Вона ґречно торкнулася вуст, струшуючи крихти Streusel, а тоді потяглася вниз — покласти хустинку назад і витягти натомість важкий предмет. Старий батьків службовий револьвер часів Великої війни, «Веблі Марк V».
Вона сто разів повторювала цей рух. Один постріл. Головне у цій справі — швидкість, та все ж була ота мить, ота секунда, коли вона витягла пістолет і націлилася йому в серце, а час, здавалося, завмер.
— Führer, — сказала вона, розбиваючи чар миті. — Für Sie.
Люди за столом висмикували з кобури свою зброю, цілилися в неї. Один подих. Один постріл.
Урсула натисла на гачок.
Запала темрява.
Сніг
11 лютого 1910 року
Крижаний вітер обпікає шкіру, уперше підставлену повітрю. Вона без попередження опиняється зовні нутряного простору, зовні знайомого, вогкого, зниклого тропічного світу. Відкрита до стихій. Вилущена креветка, розбитий горішок.
Подиху немає. Від цього залежить цілий світ. Від одним-одного подиху. Маленькі легеньки, як крила бабки, відмовляються розправитися у незнайомій атмосфері. Повітря не потрапляє до передушеного горла. У крихітній звивистій мушельці вушка — дзижчання тисячі бджіл.
Паніка. Дівчинка під водою, птах у падінні.
— Де доктор Фелловз? — простогнала Сильвія. — Чому його досі немає?
На шкірі — великі перлисті росини поту, як у коня під кінець виснажливого забігу. Грубка у спальні натоплена, як паливня пароплава. Тяжкі гаптовані завіси щільно зсунуто, а за ними чигає чорний кажан — то ворог-ніч.
— Мабуть, застряг у снігах, пані. Там страшна завія. Дороги перекрили.
Сильвія і Бріджит лишилися сам-на-сам із цим випробуванням. Еліс, їхня покоївка, поїхала навідати хвору матір. А Г’ю вистежував свою блудну сестру Ізобель à Paris. Сильвія не збиралася втягувати в це місіс Ґловер, що хропіла в себе на горищі, як роха. Вона й не сумнівалася, що та взялася б керувати справою, як фельдфебель на параді. Дитя попросилося на світ зарано. Сильвія думала, що воно не квапитиметься, інші-бо не квапилися. Але, як то кажуть, не так сталося, як гадалося.
— Ой лишенько, пані, — раптом зойкнула Бріджит, — та вона ж геть синя.
— Дівчинка?
— Пуповина обмоталася навколо шийки. Ой Маріє, матінко господня... Задихнулося маляточко.
— Не дихає? Давай її сюди, ми мусимо щось зробити. Що робити?
— Ой, місіс Тодд, пані, відійшла вона. Померла, так і не поживши. Так шкода її, так шкода. Вона зараз — янголятко на небесах, це я вам точно кажу. Якби ж то містер Тодд був тут... Мені так шкода. Розбудити місіс Ґловер?
Маленьке сердечко. Безпорадне маленьке сердечко шалено калатає. А тоді — зупинка, неждана, мовби падіння птаха. Одним-єдиний постріл.
Запала темрява.
Сніг
11 лютого 1910 року
На Бога, дівчино, годі гасати, як курча без голови. Принеси гарячої води й рушників. Ти що, нічого не знаєш? Тебе що, вовки виростили?
— Вибачте, сер, — Бріджит присіла у реверансі, ніби доктор Фелловз був королівського роду.
— Дівчинка, докторе Фелловз? Покажіть!
— Так, місіс Тодд, дужа і гожа.
На Сильвіїну думку, з алітерацією доктор Фелловз передав куті меду. Він навіть за кращих обставин не був схильний до веселощів. Лікар був із тих, хто вірить: пацієнти приходять на світ і покидають його зумисне, аби йому допекти.
— У неї пуповина обвилася навколо шиї. Вона задихнулася б, якби я не нагодився до Лисячого закута. Буквально в останню мить, — доктор Фелловз підняв хірургічні ножиці, щоб похвалитися. Ті були маленькі, акуратні, гострі кінчики загиналися вгору. — Клац-клац.
Сильвія подумки відзначила — тільки, враховуючи її стан, слабко і мимоволі, — що треба й собі про всяк випадок купити такі самі. (Що, звісно, малоймовірно). Чи ніж — добрий гострий ніж, і носити при собі, як злодійка у «Сніговій королеві».
— Вам пощастило, що я встиг проскочити, — вів далі доктор Фелловз, — доки дороги не замело. Я викликав місіс Пікшу, повитуху, але вона, мабуть, застрягла десь на підходах до Чалфонт-Сент-Пітера.
— Місіс Пікша? — повторила Сильвія й насупилася.
Бріджит гучно засміялася, а тоді поспіхом прошепотіла: