— Пирога хочете? — спитала Кларенсова мати й почала роздавати їм тоненькі скибочки імбирного пирога, вогкого, як її котедж. — Приємно діток бачити.
Вона розглядала Тедді як чудернацьку тваринку, але він був хлопчик рішучий, і від молока й пирога його ніщо не могло відвернути. Він наїв молочні вусики, і Памела витерла їх своєю хустинкою. Урсула підозрювала, що насправді місіс Доддс геть не рада діток бачити, ба більше, припускала, що в думці про діток та цілком сходиться з місіс Ґловер. Звісно, як не рахувати Тедді. Тедді любили всі. Навіть Моріс, бодай час від часу.
Щоб подивитися на перстеника, який тепер прикрашав руку Бріджит, місіс Доддс сіпнула на себе її палець, ніби витягнула кістку з курячого кістяка.
— Розкіш яка, — сказала вона, — рубіни та діаманти.
— Та яке там, — буркнула Бріджит на свій захист. — Просто біжутерія.
Дівчата кинулися помагати Бріджит мити чашки, лишивши Тедді на ласку місіс Доддс. У великій кам’яній мийниці замість крана був насос. Бріджит розповідала, що в її дитинстві «у графстві Кілкенні» по воду ходили до криниці. Вона поставила букет у банку від мармеладу й лишила на дерев’яній дошці, де сохнув посуд. Коли начиння витерли старим тонким рушником (звісно, вогким), Кларенс запропонував сходити до маєтку, подивитися на сад у мурах.
— Не ходив би ти туди, синку, — сказала місіс Доддс. — Тільки рани ятриш.
Вони зайшли до саду через старі дерев’яні двері у мурі. Двері спершу не піддавалися, Бріджит зойкнула, коли Кларенс підважив їх плечем. Урсула чекала на щось чудесне — водограї, тераси, скульптури, тінисті стежки та клумби, скільки сягає око — проте перед ними простягався зарослий ожиною та будяками пустир.
— Ага, чим тобі не джунглі, — сказав Кларенс. — Тут до війни вирощували свої овочі, у маєтку трудилося дванадцять садівників.
У саду буяли тільки троянди, що вилися мурами, й обважнілі плодами фруктові дерева. Сливи гнили просто на вітті. Навколо збуджено дзижчали оси.
— Цього року врожай не збирали, — пояснив Кларенс. — Три сини в них було, і всі к бісу полягли на війні. Мабуть, їм тепер не до сливових пирогів.
— Не лайся, — сказала Бріджит.
У теплиці потріскалися майже всі шиби, усередині стояли зів’ялі персики й абрикоси.
— Усе псу під хвіст, — сказав Кларенс.
Бріджит знову його зацитькала, точнісінько як Сильвія:
— Перед дітьми не лайся.
— Усе псу під хвіст, — Кларенс на неї не зважав. — До сліз гірко.
— То влаштуйся знову в маєток, — сказала Бріджит. — Тебе радо приймуть. Працювати ти можеш і з... — вона завагалася і вказала десь у напрямку Кларенсового обличчя.
— Не треба мені ця робота, — грубо буркнув він. — Не буду я більше гнути спину перед багатіями. Я за садом скучив, а не за цим життям. Сад був — краса і сила.
— Ми заведемо свій садочок. Чи грядочку.
Бріджит, здається, тільки те й робила, що підбадьорювала Кларенса. Мабуть, до шлюбу готується, — вирішила Урсула.
— І то правда, — сказав Кларенс таким тоном, ніби ця перспектива його геть не тішила.
Він підняв кисличку, що впала, не достигнувши, і що є сили пожбурив удалечінь, ніби грав у крикет. Вона приземлилася на теплицю й розтрощила одну з небагатьох зацілілих шиб.
— От гівно, — сказав Кларенс.
Бріджит замахала на нього руками і просичала:
— Діти ж.
(— Краса і сила, — тоном поціновувача протягнула Памела, коли вони вмивалися перед сном замашним бруском карболового мила. — Кларенс у нас поет).
Коли вони попленталися додому, Урсулі в носі стояв запах чини, яку лишили на кухні в місіс Доддс. Шкода лишати квіти там, де їх не цінують. Тим часом Урсула встигла й собі забути про святкування дня народження і здивувалася майже так само, як Тедді, коли вони вернулися додому і побачили, що вітальню прикрашено прапорцями та гірляндами. Усміхнена Сильвія піднесла малому загорнутий подарунок, у якому безпомильно вгадувався літачок.
— Сюрприз, — сказала вона.
11 листопада 1918 року
Така журлива пора, — сказала Сильвія у простір.
Землю товстим шаром вкривало листя. Літо знову відступило, як давній сон. Урсулі аж почало здаватися, що літо — це завжди сон. Спадали останні листочки, старий бук стояв голий, як кістяк. Здається, Перемир’я ще гірше впливало на гумор Сильвії, ніж війна. («Загиблих перемир’я не поверне»).
На честь перемоги заняття у школі скасували, і їх випустили погратися у ранкову мжичку. У них з’явилися нові сусіди — майор і місіс Шоукросс, тож значну частину того вогкого ранку вони зазирали у щілини в живоплоті, намагаючись роздивитися їхніх доньок. Інших дівчаток їхнього віку в околиці не було. У Коулів були тільки сини — не такі лобуряки, як Моріс, а ґречні й завжди люб’язні з Урсулою і Памелою.
— Здається, у піжмурки граються, — донесла з шоукроссівського фронту Памела. Урсула спробувала зазирнути за живопліт і подряпала лице падубом.
Памела вела далі:
— Здається, наші ровесниці. І навіть для тебе, Тедді, є малеча. Тедді звів брівці. Йому дівчатка подобалися. А дівчаткам подобався Тедді.
— Стривайте, он іще одна. Та вони примножуються, — гукнула Памела.
— Старша чи молодша? — спитала Урсула.
— Молодша, і теж дівчинка. Майже немовля. Старша несе її на руках.
Урсула розгубилася від такої тьми дівчат.
— Та їх п’ятеро! — видихнула Памела, нарешті всіх дорахувавши. — П’ятеро дівчаток.
Тут Тріксі зуміла просочитися під живоплотом, і з того боку долинули радісні вигуки.
— Перепрошую, — підвищила голос Памела, — прошу віддати нашого пса.
На обід були жаба в нірці й королева пудингів.
— Де ви вештали? — спитала Сильвія. — Урсуло, у тебе гілки у волоссі, нечупара.
— Це падуб, — пояснила Памела. — Ми були в сусідів. Познайомилися з дівчатками Шоукросс. Їх п’ятеро.
— Я знаю, — і Сильвія перелічила на пальцях: — Війні, Ґерті, Міллі, Ненсі і...
— Беатріс, — підказала Памела.
— Вас запросили? — спитала місіс Ґловер: вона завжди стояла на тому, щоб усе робилося як належить.
— Знайшли дірку в живоплоті, — пояснила Памела.
— То от кудою лазять ті кляті лиси, — пробурчала місіс Ґловер, — це вони з горбів лізуть.
Сильвія насупилася, почувши лайку, але нічого не сказала, адже було свято. Сильвія, Бріджит і місіс Ґловер «випили за мир» по чарчині хересу. Проте ані Сильвії, ані місіс Ґловер було не до веселощів. Г’ю й Іззі ще не вернулися з фронту, Сильвія хотіла на власні очі пересвідчитися, що у Г’ю все гаразд. Нікому не вірилося, що Іззі цілу війну водила карету швидкої. Джордж Ґловер проходив «реабілітацію» в санаторії десь у Котсволді. Місіс Ґловер з’їздила його навідати, але про це не розводилася, тільки сказала, що Джордж уже не зовсім Джордж.
— Думаю, ніхто з тих, хто це пройшов, не зумів лишитися собою, — сказала Сильвія.
Урсула спробувала уявити, наче перестала бути Урсулою, але марно: завдання було неможливе.
Замість Джорджа на фермі працювало двоє дівчат із жіночих загонів цивільної оборони — міцні, як румаки, дівчата з Нортгемптонширу. Сильвія заявила: якби знала, що жінкам дозволять працювати із Самсоном і Нельсоном, то й собі подалася б на роботу. Дівчата час від часу заходили на чай і розсідалися на кухні в забрьоханих чоботях, чим обурювали місіс Ґловер.
Бріджит уже надягла капелюха й наготувалася рушати, коли на порозі соромливо вигулькнув Кларенс, майже пошепки привітався з Сильвією й місіс Ґловер. «Солодка парочка», як їх називала місіс Ґловер, але без нотки радості, зібралася їхати до Лондона на святкування. Бріджит аж сяяла від радісного передчуття.
— Не хочете поїхати на гульки з нами, місіс Ґловер?
Місіс Ґловер закотила очі, як корова з кольками. Вона «уникала натовпів» через епідемію іспанки. Її племінник упав замертво просто на вулиці — ще зранечку був здоровий, як віл, «а опівдні вже й помер». А Сильвія вважала, що не треба боятися іспанки: