— Життя триває.
Коли Бріджит і Кларенс рушили на станцію, місіс Ґловер і Сильвія сіли за кухонний стіл і випили ще по чарці.
— Їм тільки гульки в голові, — сказала місіс Ґловер.
Коли на порозі з’явився Тедді, за яким, як хвостик, бігала Тріксі, і повідомив, що помирає від голоду — «Про обід що, забули?» — меренга на пудингу вже провалилася і згоріла. Десерт став останньою жертвою війни.
Вони спробували дочекатися повернення Бріджит, але так і поснули над книжками. Памелу зачарувала «Країна північного вітру», а Урсула продиралася крізь «Вітер у вербах». Особливо їй припав до серця Кріт. Ніхто не розумів, чому Урсула читає і пише так повільно («Що більше читатимеш, то краще виходитиме, люба»). Хай там як, найбільше їй подобалося, коли Памела читала вголос. Вони особливо любили розповіді про фей, у них були книжки Ендрю Ленґа, зібрали всі дванадцять кольорів — Г’ю дарував їм цю серію на дні народження та Різдво. «Краса і сила», — протягнула Памела.
Урсула прокинулася, коли Бріджит зашуміла внизу, і розбудила Памелу. Вони навшпиньки спустилися на перший поверх, де розпашіла Бріджит і стриманіший Кларенс розповіли їм про святкування, «людське море» й радісний натовп, який до хрипу звав короля («Короля! Короля!» — із завзяттям продемонструвала Бріджит), доки той і справді не вийшов на балкон Букінгемського палацу.
— А ще дзвони, — додав Кларенс, — я такого ніколи не чув. Усі дзвони Лондона калатали на мир.
— Краса і сила, — сказала Памела.
Бріджит десь у натовпі згубила капелюшок, кілька шпильок і верхній ґудзик блузки.
— Натовп мене просто з ніг змів, — щасливо щебетала вона.
— Ну й гамір, — сказала сонна Сильвія, зринаючи на порозі кухні. Вона була дуже гарненька у мереживному халаті, з довгою косою, що звисала спиною, як розкошланий канат. Кларенс зашарівся і втупився в черевики. Сильвія зробила всім какао й ласкаво слухала Бріджит, доки новизна опівнічного чування не вичерпалася і дітям не схотілося спати.
— Завтра вертаємося до нормального життя, — сказав Кларенс і зухвало поцілував Бріджит у щоку, а тоді попрямував додому, до матері. Що не кажи, день був неординарний.
— Як думаєш, місіс Ґловер розізлиться, що ми її не розбудили? — шепнула Сильвія Памелі, коли вони піднімалися сходами.
— До чортиків, — сказала Памела, і вони обидві розсміялися по-змовницьки, по-жіночому.
Коли Урсула знову поринула у дрімоту, їй наснилися Кларенс і Бріджит. Вони блукали зарослим садом у пошуках капелюшка. Кларенс плакав, здоровою половиною обличчя стікали справжні сльози, а маскою — намальовані, як краплі дощу на вікні у картині.
Наступного ранку Урсула прокинулася з температурою, усе тіло боліло.
— Червона як рак печений, — сказала місіс Ґловер, коли Сильвія покликала її порадитися.
Бріджит теж злягла. Місіс Ґловер з осудом склала руки під своїм масивним, але не теплим бюстом, і прорекла:
— А не треба вештати поночі.
Урсулі лишалося сподіватися, що місіс Ґловер не буде її няньчити.
Урсула дихала тяжко і хрипко, подих загусав у грудях. Світ шумів і відступав, як море у велетенській мушлі. Усе було приємно розмите. Тріксі лежала на ліжку у неї в ногах, а Памела читала вголос «Червону книжку фей», ось тільки слова розчинялися, позбавлені змісту. Памелине лице то проступало перед очима, то тануло. Прийшла Сильвія, спробувала нагодувати її яловичим бульйоном, але в горлі стояв комок. Урсула виплюнула все просто на ковдру.
По гравію зарипіли шини, і Сильвія сказала Памелі:
— А ось і доктор Фелловз, — рвучко підвелася й додала: — Лишайся при Урсулі, Пеммі, але Тедді сюди не пускай, гаразд?
Дім був незвично тихий. Коли Сильвія не повернулася, Памела сказала:
— Піду пошукаю маму. Зараз повернуся.
Знизу долинули шепіт і плач, але Урсулі це ні про що не казало.
Вона поринула у дивний тривожний сон, а тоді при ліжку раптом з’явився доктор Фелловз. Сильвія сіла по інший бік і стисла їй руку, примовляючи:
— У неї бузкова шкіра. Точнісінько як у Бріджит.
Бузкова шкіра — це добре, як «Бузкова книжка фей». Голос у Сильвії був дивний, ніби їй перехопило подих від страху — точнісінько як тоді, коли до дому піднесли телеграму, а виявилося, що то просто Іззі вітає Тедді з днем народження. («Геть про нас не думає», — сказала Сильвія).
Урсула задихалася, але чула запах материних парфумів. Тихий мамин шепіт бринів у вусі, як бджоли літнього дня. Вона так стомилася, що не могла навіть розплющити очі. Вона почула, як зашелестіли Сильвіїні спідниці, коли мама встала, а тоді прочинилося вікно.
— Це щоб тобі легше дихалося, — сказала Сильвія, а тоді повернулася і пригорнула Урсулу до шорсткої ситцевої блузки. Від неї пахло безпекою, крохмалем і трояндовим цвітом. З-за вікна в кімнату на горищі долинав лісовий запах диму. Було чути, як цокають копита і гримить вугілля — продавець висипав мішки до сараю. Життя тривало. Краса і сила.
Одним-однісінький подих, більше їй і не треба, але й того не було.
Запала темрява, спершу ворожа, а потім дружня.
Сніг
11 лютого 1910 року
Доктора Фелловза розбудила дебела бабега з руками, як у вантажника, забрязкала посудом, відсмикнула завіси, хоча надворі було ще темно. Він не одразу згадав, що лишився ночувати у холодній, як льодівня, гостьовій кімнаті в Лисячому закуті, а грізна жінка, що принесла чай, — це кухарка Тоддів. Доктор Фелловз покопирсався курною бібліотекою пам’яті в пошуках імені, яке ще кілька годин тому легко зринало на язиці.
— Я місіс Ґловер, — сказала та, мовби прочитала його думки.
— Точно. Пікулі у вас незабутні.
Голова мов соломою напхана. Йому раптом стало незатишно від усвідомлення, що під благенькою ковдрою на ньому тільки спіднє. Доктор Фелловз відзначив, що камін у спальні холодний і порожній.
— Потрібна ваша допомога, — сказала місіс Ґловер. — Стався нещасний випадок.
— Нещасний випадок? — повторив доктор Фелловз, як луна. — Із дитиною?
— Фермера затоптав бик.
Перемир’я
12 листопада 1918 року
Урсула рвучко прокинулася. У спальні було темно, але знизу долинали звуки. Грюкнули двері, хтось загиготів, хтось завовтузився. Вона почула високий хихіт — сміх Бріджит ні з чим не сплутати — а тоді чоловічий бас. Бріджит і Кларенс повернулися з Лондона.
Урсула спершу хотіла вилізти з ліжка, розбудити Памелу, спуститися й розпитати Бріджит про свято, але щось її спинило. Доки вони лежала, вслухаючись у темряву, її накрила хвиля глухого, неохопного страху, мовби за дверима на неї чигало щось жахливе. Таке відчуття огорнуло її, коли вона брела за Памелою до моря у Корнволлі, ще до війни.
Тоді їх порятував незнайомець.
Після того Сильвія записала їх усіх у міський басейн, де уроки давав ветеран Бурської війни, який волав так, що від страху ніхто навіть думати не смів утонути. Сильвія часто переповідала цю історію як кумедну пригоду («Героїчний містер Вінтон!»), проте Урсула чітко пам’ятала свій жах.
Памела пробурмотіла щось крізь сон, і Урсула прошепотіла:
— Ша.
Не можна, щоб Памела прокинулася. Не можна, щоб вони спустилися. Не можна, щоб вони побачилися із Бріджит. Урсула не знала, чому і звідки береться цей холодний жах, але вкрилася з головою, аби сховатися від того, що чигало назовні. Сподівалася, що воно і справді назовні, а не всередині неї. Вона думала, що не засне до ранку, але за кілька хвилин її зморив сон.
Поснідали вони на кухні, бо Бріджит не вставала — почувалася поганенько.
— А не треба вештати поночі, — сказала місіс Ґловер без тіні співчуття, насипаючи кашу. — Страшно подумати, о котрій вона вернулася.