Що ж про місіс Ґловер, то вона думала, що місце чудес — на сторінках Біблії, а не в крові пологів. Вона сказала:
— Може, на трьох вона зупиниться.
— Чого це їй зупинятися, коли дітки здорові, а грошей вистачає на всі забаганки?
Місіс Ґловер пропустила її слова повз вуха, тяжко піднялася з-за столу і сказала:
— Піду приготую місіс Тодд сніданок.
Вона винесла миску з нирками, що відмокали в молоці у комірчині, і почала знімати жирну білу мембрану, схожу на оболонку немовляти. Бріджит зиркнула на молоко з кривавими прожилками і їй стало гидко, хоча взагалі вона була небридлива.
Доктор Фелловз уже поснідав беконом, кров’янкою, грінкою і яєшнею — і пішов. Приходили із села, марно пробували відкопати його машину, а тоді хтось побіг по Джорджа, і той приїхав на своєму дебелому шайрі. Місіс Ґловер згадався святий Юр, але вона відмахнулася від цієї думки як від порожньої вигадки. Доктора Фелловза не без пригод підсадили на коня, і вони з Джорджем поїхали геть, орючи сніг.
Фермер, якого затоптав бик, вижив. Батька місіс Ґловер, молочаря, убила корова. Місіс Ґловер, юна, але безстрашна і ще не знайома з містером Ґловером, знайшла батька мертвим у сараї. Кров на соломі і здивована морда батькової улюблениці, корови Мейсі, досі стояли в неї перед очима.
Бріджит гріла долоні об чайничок. Місіс Ґловер сказала:
— Що ж, піду подивлюся, що там поробляють мої нирки. Знайди мені квітку, віднесу їй зі сніданком.
— Яку ще квітку, — Бріджит розгублено визирнула у віхолу за вікном, — у таку погоду?
Перемир’я
11 листопада 1918 року
О Кларенсе, — сказала Сильвія, відкриваючи задні двері. — А з Бріджит, боюся, сталася прикра пригода. Вона спіткнулася і впала. Просто литку потягнула, але, боюся, до Лондона не зможе поїхати. Бріджит сьорбала бренді, умостившись на місці місіс Ґловер у кріслі із високою спинкою при грубці. Одну ногу вона виклала на стільчик, драматична ситуація її тішила.
— Я саме в кухню йшла, ну так. Білизну розвішувала сушитися, хоча чого й морочилася, бо знову вперіщив дощ, а тоді відчула, як мене ніби у спину штовхнули. І ось я вже лежу на землі, біль страшний. Маленькі ручки мене штовхнули, — додала вона. — Ніби привид дитяти.
— Та невже? — спитала Сильвія. — У цьому домі привидів нема, ані дитячих, ані ніяких. Ти нічого не бачила, Урсуло? Ти ж була у саду?
— Та ця дурепа просто спіткнулася, — бурчала місіс Ґловер. — Ви ж знаєте, яка вона незграба.
І додала не без зловтіхи:
— Ось і кінець твоїм лондонським гулькам.
— Нізащо, — відрубала Бріджит. — Щоб я — і пропустила такий день? Ходімо, Кларенсе, давай руку. Якось дошкутильгаю.
Темрява, і так далі.
Сніг
11 лютого 1910 року
Урсулою назвали, — сказала місіс Ґловер, насипаючи кашу Морісу і Памелі, які сиділи за довгим дерев’яним столом на кухні.
— Урсула... — схвально протягнула Бріджит. — Добре ім’я. А підсніжник їй сподобався?
Перемир’я
11 лютого 1918 року
Їй усе видається знайомим.
— Це називається дежавю, — пояснила Сильвія, — розум викидає штучки. Людський розум — бездонна таїна.
Урсула була певна, що пам’ятає, як лежала у дитячому візочку під деревом.
— Ні, — сказала Сильвія, — у такому віці ніхто себе не пам’ятає. Та все ж: Урсула пам’ятала, як хиталося на вітрі гілля, мов довгі зелені руки, і срібного зайчика на дашку, що вертівся перед лицем. Сильвія зітхнула.
— У тебе дуже багата уява, Урсуло.
Урсула не була певна, що це комплімент, але вона і справді часто не могла розрізнити, що існує насправді, а що — ні. Та ще той страшний жах — жахливий страх — який вона завжди носила в собі. Темні землі всередині.
— Не думай про таке, — різко кинула Сильвія, коли Урсула спробувала їй пояснити. — Думай про світле.
А інколи вона заздалегідь знала, що їй скажуть, чи передбачала буденні події — зараз впустять тарілку, зараз яблуко розіб’є шибу теплиці, мовби це ставалося вже багато разів. Слова і фрази відлунювали, незнайомці видавалися давніми знайомими.
— У всіх бувають дивні відчуття, — сказала Сильвія. — Не забувай, моя мила: думай про світле.
Бріджит виявилася уважнішою слухачкою й заявила, що в Урсули «третє око». Вона розповідала, що між нашим світом і потойбіччям є двері, але не всі можуть через них пройти. Урсулі не хотілося належати до тих, хто може.
Минулого Різдва Сильвія вручила Урсулі ошатно загорнуту коробку з бантиком — вмісту не було видно — і сказала: «Щасливого Різдва, моя люба», — а Урсула здуру бовкнула:
— Чудово, чайний набір для ляльок.
Ото їй перепало за те, що підглядала, коли загортали подарунки!
— Нічого я не підглядала, — уперто пояснювала вона на кухні, доки Бріджит намагалася прилаштувати білі паперові корони на ноги різдвяної гуски з відрубаними лапами. (Урсулі згадався чоловік, власне, юнак із села, якому вибухом відірвало ноги у Камбре). — Нічого я не підглядала, я просто знала.
— Так я і думала, — сказала Бріджит. — У тебе точно є шосте чуття.
Місіс Ґловер, що боролася зі сливовим пудингом, з осудом пирхнула. Їй здавалося, що й п’ять відчуттів — це забагато, не кажучи вже про те, щоб вигадувати ще й шосте.
Уранці їх виставили в сад.
— От тобі й святкування перемоги, — бурчала Памела, коли вони сховалися від мжички під буком.
Веселилася тільки Тріксі. Вона обожнювала сад, особливо через кроликів, які й далі живилися на городі, попри об’єднані зусилля лисиць. Перед війною Джордж Ґловер подарував Урсулі та Памелі двох кроленят. Урсула переконала Памелу занести їх у дім: їх ховали в шафі у спальні й годували з піпетки, яку знайшли в аптечці, доки ті якогось дня не вискочили й не перелякали Бріджит до заїкання.
— Fait accompli, — сказала Сильвія, коли їй показали кроликів. — Але в домі їх тримати не можна. Попросіть Стариганя Тома збудувати для них хатку.
Кролики, звісно, давно повтікали і щасливо розмножилися. Старигань Том закладав отруту і пастки — усе марно. («Господи, — сказала Сильвія якогось ранку, спостерігаючи, як кролики щасливо снідають на газоні. — Та в нас тут як Австралія»). Моріс навчився стріляти на курсах бойової підготовки у школі й цілі літні канікули тільки те й робив, що стріляв у кроликів зі старої мисливської рушниці Г’ю компанії «Вестлі Річардс». Памела так розлютилася, що сипнула Морісові у ліжко його ж власний порошок для сверблячки (він вчащав до крамниць із такими товарами). Звинуватили в усьому Урсулу, тож Памела покаялася, хоча Урсула готова була прийняти покарання. Така вже у неї вдача — завжди вірила, що все має бути по справедливості.
Із саду по сусідству долинули голоси — це з’явилися нові сусіди, Шоукросси, з якими вони ще не встигли познайомитися. Памела сказала:
— Давайте, ходімо, може, їх побачимо. Цікаво, як їх звати.
Війні, Ґерті, Міллі, Ненсі й малятко Бея, — подумала Урсула, але нічого не сказала. Вона майже так само вправно берегла таємниці, як Сильвія.
Бріджит затиснула шпильку для капелюшка в зубах і підняла руки, щоб поправити капелюха. Нашила на нього паперові фіалки спеціально до Дня перемоги. Вона стояла нагорі сходів, наспівувала собі під ніс «К-К-Кеті» й думала про Кларенса. Коли вони поберуться («навесні», — сказав він, хоча ще нещодавно говорилося про «перед Різдвом»), вона полишить Лисячий закут. У неї буде своя хатиночка, свої діти.
Сильвія завжди вважала, що сходи — місце небезпечне. На них помирають. Сильвія казала їм не гратися на сходах.