— Знаєш, — сказала Памела, — ми з нею часто сперечалися. Вона казала, що від науки самі біди, люди просто винаходять нові способи убивати. А тепер думаю: може, вона мала рацію.
І це, звісно, ще до Хіросіми.
Урсула запалила газовий вогник на маленькій, побитій життям грубці, що виглядала як біженець із минулого століття, і вкинула в лічильник монету. Ходили чутки, що пенні й шилінги закінчуються. Цікаво, чому б не переплавити зброю? Гармати на плуги і так далі.
Вона розклала дари Пеммі на дерев’яній дошечці, де сушила начиння, як убогий натюрморт. Овочі були брудні, але труби замерзли, тож мити їх ні в чому — та й газова напруга така низька, що воду зігріти складно. «Вода як камінь стала». А на дні ящика вона знайшла півпляшки віскі. Стара добра Пеммі завжди про всіх дбала.
Вона зачерпнула води з відра, яке наповнила з колонки на вулиці, і поставила на газ. Може, яйце зварити, хоча на це й піде ціла вічність? Навколо конфорки тріпотіла тонесенька корона блакиті. У місті попереджали стежити за напругою — а раптом газ знову дадуть, коли ґніт уже згас?
Цікаво, а отруїтися газом — погана смерть? — подумала Урсула. Отруїтися газом... Їй згадався Освенцім. Треблінка. Джиммі був у десантурі, але під кінець війни його з якогось доброго дива приписали до антитанкового полку, який звільняв Берген-Бельзен (у Джиммі взагалі все вічно було з якогось доброго дива). Урсула допитувала брата, доки він їй нарешті не розповів, що там бачив. Він не хотів говорити, а найгіршим, мабуть, так і не поділився, але вона мусила знати. Мусила свідчити. (У вухах відлунював голос міс Вулф: «Не можна забувати цих людей, коли опинимося в безпеці майбутнього»).
Під час війни вона займалася тим, що рахувала померлих — зводила у списки й документи нескінченний потік тих, хто загинув у бомбардуваннях. Цифри приголомшували, але більші числа — шість мільйонів загиблих, п’ятдесят мільйонів загиблих, нескінченна тьма душ — були поза її розумінням.
Учора Урсула набрала води. На сусідній вулиці встановили колонку (хто ці «вони», які її встановили? Після шести років війни всі звикли коритися «їхнім» наказам, англійці — порода слухняна). Урсула наповнила чайник і відро. Перед нею в черзі стояла елеґантна пані у сріблясто-сірій соболиній шубі до землі і теж терпляче чекала на кусючому морозі з відрами. У Сохо вона виглядала не у своїй тарілці, але хтозна, що в неї за доля?
Жінки при криниці... Здається, Ісус про щось сварився з жінкою при криниці. Із самаритянкою, звісно, безіменною. Наскільки Урсула пам’ятала, та жила з чоловіком поза шлюбом, а до того в неї вже було п’ять інших чоловіків. Біблія короля Якова не пояснювала, що сталося з тими п’ятьма. Може, самаритянка їх отруїла.
Урсулі згадалися розповіді Бріджит про те, як вона дитиною в Ірландії щодня ходила до криниці по воду. От вам і прогрес. Як же швидко відступає цивілізація, оголяючи найогидніше. Он на німців погляньте, такі культурні й виховані люди — а туди ж. Освенцім, Треблінка, Берген-Бельзен. За інших обставин англійці могли бути на їхньому місці, хоча таке теж не прийнято казати. Міс Вулф он вірила, мовляв...
— Отакої, — жінка у соболиній шубі вирвала її із задуми. — Ви не підкажете, чому в мене вода замерзає, а тут — ні?
Акцент у неї був як у аристократки.
— Не знаю, — сказала Урсула. — Нічого я не знаю.
Жінка розсміялася:
— Повірте, я почуваюся так само.
Урсула навіть устигла подумати, що, можливо, хотіла би з нею заприятелювати, але тоді наступна в черзі за нею гукнула: «Рухайтеся там, любі!» — і пані в соболях підхопила свої відра — дужа, як жінки, що помагали на фермах під час війни — і сказала:
— Що ж, час рушати, бувайте.
Вона увімкнула радіо. На час цього всього трансляцію Третього каналу припинили. Війна з погодою. Тут навіть національний канал упіймати — справжнє диво, так часто відключали електрику. Але їй потрібен шум, звуки звичного життя. Джиммі перед від’їздом лишив їй старий грамофон — свій вона втратила ще у Кенсінґтоні, а з ним, на жаль, і більшість платівок. Кілька чудом заціліло, їх вона порятувала — і зараз поставила одну із них. «Я краще лежала б мертва у могилі» Бессі Сміт. Урсула аж розсміялася і сказала вголос:
— Ото життєрадісно.
Урсула дослухалася до рипіння і шипіння старої платівки. Вона справді так почувається?
Вона поглянула на годинник, Сильвіїн золотий годинничок, який забрала собі після похорону. Тільки четверта. Господи, як тягнуться дні. Почувши короткий сигнал, вона вимкнула новини. Бо нащо?
По обіді вона блукала Оксфорд-стрит і Ріджент-стрит, аби чимось себе зайняти й вибратися зі своєї келії. Усі вітрини були понурі й темні. У «Своні й Едґарі» горіли парафінові лампи, у «Селф-ріджс» — свічки, а тривожні людські обличчя виринали, як видива із полотен Гойї. Купувати нічого, чи бодай їй нічого не хотілося, а що хотілося — от, наприклад, милі й на вигляд зручні утеплені дамські черевички — те обурливо дороге (аж п’ятнадцять гіней!). Тільки в депресію вганяє. Міс Фоусетт, її колега, казала:
— На війні — і то було краще.
Та саме збиралася заміж, тож незабаром мала піти з роботи, вони всі скинулися на весільний подарунок — доволі банальну вазу — але Урсула хотіла знайти їй щось особисте, щось особливе, тільки не знала що. Сподівалася на великі крамниці Вест-Енду, і дарма.
Вона зайшла у «Лайонс», випила чаю — блідого, як ягняча водичка, як сказала би Бріджит. Ще з’їла мінімалістичний кекс із тонесеньким шаром маргарину, у якому знайшла тільки дві засохлі родзинки, проте спробувала уявити, наче ласує справжнім делікатесом — соковитим Cremeschnitte чи скибочкою Dobostorte. Хоча німцям зараз, мабуть, теж не до випічки.
Вона мимоволі вголос прошепотіла «Schwarzwälder Kirschtorte» (надзвичайна назва, надзвичайний торт), чим привернула небажану увагу сусіднього столика — жінки, яка стоїчно поїдала велику булочку у глазурі.
— Ти біженка, люба? — спитала та, здивувавши Урсулу співчутливим тоном.
— Щось штибу того, — сказала Урсула.
Чекаючи, доки звариться яйце, — вода була ледве тепла, — вона копирсалася у книжках, які після Кенсінґтона так і не розпакувала. Вона знайшла Данте, якого подарувала Іззі, ошатно оправленого у червону шкіряну палітурку, але з пожовклими сторінками, улюбленого Донна, «Спустошену землю» (рідкісне перше видання, поцуплене в Іззі), повну збірку Шекспіра, її улюблених метафізичних поетів і, нарешті, на самісінькому дні ящика — обшарпаний шкільний примірник Кітса, підписаний «Урсулі Тодд за старанність». Напевно, із цього вийшла б незла епітафія. Вона погортала забуті сторінки, доки не знайшла «Вечір напередодні св. Агнеси».
Вона прочитала слова вголос і здригнулася. Треба прочитати щось тепліше, у Кітса і про бджіл було — «аж поки здасться їм, що через край тектимуть вічно їх липкі оселі»[3]. Краще б Кітс помер на англійській землі. Заснув у англійському саду літнього надвечір’я. Ось як Г’ю.
3
«До осені» Кітса у перекладі Василя Мисика, цит. за Кітс, Джон. Поезії (збірка). — Київ: Дніпро, 1968. — С. 65. —