— Вибачте, перепрошую, сер.
Сильвія подумала: мабуть, вони із Бріджит на межі істерики. Воно й не дивно.
— Брудні ірландці, — пробурмотів доктор Фелловз.
— Бріджит — наша посудомийниця, сама ще дитя. Я їй дуже вдячна. Усе сталося так швидко, — Сильвії хотілося побути самій. Вона ніколи не лишалася на самоті. Неохоче додала: — Мабуть, вам варто лишитися до ранку, докторе.
— Мабуть, варто, — так само неохоче відказав доктор Фелловз.
Сильвія зітхнула й запропонувала йому пригоститися бренді на кухні. Може, знайдеться ще й шинка і солоні огірки.
— Бріджит вам усе знайде.
Сильвія хотіла його позбутися. Вона недолюблювала лікаря, який прийняв усіх трьох (аж трьох!) її дітей. Він бачив те, що мав би бачити тільки її чоловік, і тицяв інструментами у найніжніші й найпотаємніші частини її тіла. (А що, хіба краще було б, якби дитину прийняла повитуха на ім’я місіс Пікша?). Жіночі лікарі мають бути жіночої статі. Розкатала губу.
Доктор Фелловз і далі стовбичив у кімнаті, мугикаючи собі під ніс — наглядав, як розпашіла Бріджит обмиває й пеленає нового члена родини. Бріджит була найстарша із семи дітей, тож уміла спеленати немовля. Їй чотирнадцять, на десять років молодша за Сильвію.
Коли Сильвії було чотирнадцять, вона ще гасала в куцій спідничці зі своїм поні Тіффіном і поняття не мала, звідки беруться діти. Навіть перша шлюбна ніч не дуже це прояснила. Її мати, Лотті, на щось натякала, але в анатомічні подробиці не вдавалася. Отже, за її версією, подружні стосунки передбачали, що на світанку ширятимуть жайворонки, але Сильвія цього не розуміла.
Лотті — жінка стримана. Хтось міг би сказати, що просто-таки коматозна. Її чоловік, Сильвіїн батько Ллевеллін Бересфорд, був славетним художником-портретистом, але геть не богемним у звичаях. Він не потерпів би у себе вдома розпусти. Він-бо написав портрет королеви Олександри, коли та була ще принцесою. Казав, що вона дуже приємна дівчина.
Вони жили в доброму домі у Мейфері, а Тіффін — у стайні неподалік від Гайд-парку. У найтемніші миті Сильвія втішала себе, уявляючи, ніби перенеслася назад до осяйного минулого. Ось вона сидить по-дамськи на Тіффіновій вузькій спині, поні чвалає уздовж Роттен-роу ясного весняного дня, а на деревах аж горить квіт.
— Подати гарячого чаю та грінку з маслом, місіс Тодд? — спитала Бріджит.
— Була б дуже вдячна, Бріджит.
Сильвії нарешті передали дитя, замотане, як єгипетська мумія. Вона ніжно торкнулася персикової щічки й промовила: «Привіт, маленька». Доктор Фелловз відвернувся, щоб не дивитися на солодкаві прояви ніжності. Якби на те його воля, дітей виховували б, як у Спарті.
— Що ж, легка холодна коляція не завадить, — кивнув він. — Чи не лишилося, бува, чудових пікулів місіс Ґловер?
Чотири зміни бачимо щороку
11 лютого 1910 року
Сильвію розбудило сліпуче сонячне світло, що розтяло завіси, як осяйний срібний меч. Вона саме привільно потягувалася у мереживі й кашемірі, коли місіс Ґловер гордо занесла сніданок на величезній таці. Лише надзвичайні обставини могли виманити місіс Ґловер із її лігва. У вазочці на таці стояв, понуривши голову, самотній примерзлий підсніжник.
— О, підсніжник! — сказала Сильвія. — Перша квітка, що підводить голівку. Сміливець!
Місіс Ґловер — вдова, яка не вірила, що квітам може бути властива відвага чи будь-яка інша риса, байдуже, похвальна чи ні — прибула у Лисячий закут кілька тижнів тому. До її пришестя була жінка на ім’я Мері, що нипала кімнатами, як тінь: у неї вічно підгорала смаженя. А в місіс Ґловер, як на те пішло, їжа була недоготована. У маєтку в Сильвіїному безжурному дитинстві кухаря так і звали кухарем, але місіс Ґловер схотіла, щоб її звали «місіс Ґловер». Це буцімто робило її незамінною. Подумки Сильвія вперто називала її кухаркою.
— Дякую, кухарко, — місіс Ґловер повільно, по-зміїному кліпнула. Сильвія виправилася: — Місіс Ґловер.
Місіс Ґловер примостила тацю на ліжку й відсмикнула завіси. Світло було незвичайне, від чорного кажана не лишилося й сліду.
— Так ясно, — сказала Сильвія, прикривши очі.
— Стільки снігу, — місіс Ґловер похитала головою, чи то зачудовано, чи то з відразою. З місіс Ґловер ніколи не було знаття.
— А де доктор Фелловз? — спитала Сильвія.
— Стався нещасний випадок, фермера затоптав бик.
— Біда.
— Чоловіки із села спробували відкопати автомобіль, проте врешті-решт приїхав мій Джордж і верхи його підвіз.
— Он воно що, — сказала Сильвія, мовби щойно знайшла відповідь на питання, яке її давно непокоїло.
— Кажуть, кінські сили... — пирхнула місіс Ґловер, як бик. — А не треба покладатися на ті новомодні витребеньки.
— М-м-м, — протягнула Сильвія, бо не збиралася сперечатися з глибокими переконаннями. Дивно, що доктор Фелловз перед від’їздом навіть не оглянув ані її, ані дитини.
— Він до вас заходив. Ви спали, — сказала місіс Ґловер. Інколи Сильвії здавалося, що місіс Ґловер читає думки. Її це жахало.
— І поснідав, — місіс Ґловер вміла вкласти в одну фразу і похвалу, і осуд. — Апетит у нього є, цього не відняти.
— Я теж коня готова з’їсти, — розсміялася Сильвія. Насправді, звісно, ні. Їй мимоволі згадався Тіффін.
Вона взяла срібне начиння, важке, як зброя, і наготувалася розправитися з фаршированими нирками.
— Дуже смачно, — сказала вона (та невже?), проте місіс Ґловер уже схилилася над малям у колисці. («Пухкеньке, як поросятко»). Сильвія знічев’я подумала, чи місіс Пікша досі стирчить десь під Чалфонт-Сент-Пітером.
— Кажуть, дитина ледь не померла, — сказала місіс Ґловер.
— Що ж... — протягнула Сильвія.
Межа між життям і смертю тонка. Її батько писав портрети можновладців, а тоді послизнувся на турецькому килимі на сходах, хильнувши доброго коньяку.
Тіло знайшли біля підніжжя сходів аж на ранок. Ніхто не почув ані як він упав, ані крику. Він саме почав портрет герцога Балфура. І не закінчив. Звісно.
Ані мати, ані донька не усвідомлювали, як він тринькав гроші. Виявилося, він був пристрасний картяр, де тільки не грав. На випадок наглої смерті заощаджень не мав, тож уже незабаром ошатним будиночком у Мейфері нипали кредитори.
Виявилося, жили вони в картковому будинку. Тіффіна довелося продати. Це розбило Сильвії серце. Здається, за поні вона горювала більше, ніж за батьком.
— А я думала, жінки — його єдиний грішок, — примовляла мати, схилившись над валізою, ніби позувала для п’єти.
Довелося звикати до шляхетної, чеснотливої бідності. Сильвіїна мати зблідла, краса спливла з лиця, жайворонки вже не ширяли над головою, і вона швидко всохла на сухоти. Від долі модельки сімнадцятирічну Сильвію порятував чоловік, із яким вона познайомилася на пошті.
Г’ю. Нова зірка заможного банківського світу. Втілення буржуазної респектабельності. Про що ще мріяти красивій дівчині без копійки за душею?
Лотті, як на диво, померла, не завдавши нікому зайвих клопотів, і Г’ю із Сильвією тихо побралися на Сильвіїне вісімнадцятиліття. («Ну ось, — сказав Г’ю, — тепер ти ніколи не забудеш річницю нашого шлюбу»).
Медовий місяць провели у Франції, у прегарному quinzaine у Довілі, а тоді зажили безжурно в передмісті Біконсфілда, у домі, що стилем невловно нагадував неокласицизм Лаченса. Там було все, про що тільки можна мріяти, — простора кухня, вітальня з виходом на газон, ошатна їдальня та кілька спалень, які тільки й чекали на дітей. З торця навіть була кімнатка, яку можна обладнати під кабінет для Г’ю.
— Це буде моя бурчальня, — розсміявся він.
Будинки стояли на шанобливій відстані один від одного. Навколо тяглися луки і гаї, і ліс зі дзвониками, через який біг потічок. А маленька залізнична станція, ба навіть не станція, а просто зупинка, дозволяла Г’ю менше ніж за годину дістатися до банку.
— Сонна лощина, — розсміявся Г’ю й галантно переніс Сильвію через поріг.