— Ну, і прекрасно. А мене lα famille вважає невиліковною. Звичайно, ти jeune fille bien élevée і не знаєш, як це — бути цапом-відбувайлом і спокутувати гріхи інших.
— Та ні, мені здається, прекрасно я все уявляю.
У суботу після обіду вони зайшли у «Сімпсонс». «Панянки на вигулі», — сказала Іззі. Просто у них на очах їм відрізали великі окрайці яловичини з кров’ю. Мама Міллі, місіс Шоукросс, була вегетаріанкою і, мабуть, обурилася б, забачивши такий кусень м’яса. Г’ю звав місіс Шоукросс (Роберту) богемою, а місіс Ґловер — ненормальною.
Іззі схилилася до юного офіціанта, який метнувся до неї, щоб підкурити.
— Спасибі, любий, — протуркотіла вона і поглянула йому просто у вічі так, що він зашарівся і став точнісінького такого кольору, як м’ясо на тарілці, а тоді відмахнулася байдужим порухом руки і сказала Урсулі: — Le rosbif.
Іззі любила припорошити розмову французькими вкрапленнями. («У юності я пожила в Парижі. І, звісно, під час війни...»).
— А ти говориш французькою?
— Ну, я вчу її у школі. Це не значить, що я нею говорю.
— Ти в нас така цікава, — Іззі глибоко затяглася через мундштук, а тоді надула приголомшливо червоні губки, ніби збиралася зіграти на трубі, і видихнула дим. Кілька чоловіків, які сиділи навколо, зачудовано обернулися. Вона підморгнула Урсулі. — Напевно, déjà vu — це перші французькі слова, які ти вивчила? Бідашечка. Може, ти в дитинстві вдарилася головою. Я, мабуть, таки вдарилася. Що ж, призволяймося, я дуже голодна, а ти? Мені прописали лікувальне голодування, але всьому є якась межа.
Й Іззі взялася пиляти яловичину.
Коли Іззі підібрала Урсулу на платформі в Мерілебоні, то була аж зелена — її «трохи нудило» від устриць і рому («не треба їх мішати») після «розгульної» ночі у клубі на Джермін-стрит. Тепер вона забула про ті устриці і їла так, ніби тиждень і рісочки в роті не мала, хоча завжди заявляла, що мусить «стежити за фігурою». Ще Іззі заявляла, що «бідна як церковна миша», ось тільки грошима розкидалася навсібіч.
А нащо, мовляв, і жити, якщо не можеш погуляти? («У неї не життя, а суцільні гульки», — бурчав Г’ю).
Іззі буцімто мусила себе балувати, аби якось пом’якшити той факт, що «вступила до лав трударів» і заробляє собі на хліб, «барабанячи» на друкарській машинці. «Як її послухати, то можна подумати, що вона вугілля розвантажує», — жовчно кинула Сильвія після рідкісного і доволі напруженого родинного обіду в Лисячому закутку. Коли Іззі поїхала, Сильвія взялася незграбно помагати Бріджит зібрати вустерські фруктові тарелі і сказала:
— Вона все життя меле дурниці, відколи навчилася говорити.
— Це родинна реліквія, — Г’ю втрутився, щоб порятувати тарілки.
Іззі примудрилася влаштуватися в газету («Бозна як», — сказав Г’ю) і тепер писала щотижневі колонки. Її колонка називалася «Пригоди сучасної синьої панчохи» і пояснювала, як воно — бути «незалежною».
— Усі знають, що тепер чоловіків на всіх не вистачає, — сказала вона, терзаючи булочку за столом у стилі Регентства в Лисячому закуті.
— Але ж ти їх десь знаходиш, — пробурмотів Г’ю.
Іззі його мовби й не почула і марнотратно мазюкала хлібець маслом, нехтуючи каторжною працею корови:
— Стільки хлопчиків загинуло. Нічого не вдієш, треба жити, як можемо, без них. Сучасна жінка мусить дбати про себе, не сподіваючись на дім і родину. Вона мусить навчитися бути емоційно, фінансово і, що найважливіше, духовно незалежною. — («Дурниці», — це знову Г’ю). — На Великій війні жертвували собою не тільки чоловіки. — («Тільки вони мертві, а ти ні, всього й різниці», — це вже Сильвія. Крижаним тоном).
— Звісно, — сказала Іззі, свідома того, що біля неї стояла місіс Ґловер з віндзорським супом, — жінки з нижчих класів працювали завжди.
Місіс Ґловер кинула на неї недобрий погляд і міцніше стиснула черпак. («Віндзорський? Смакота, місіс Ґловер. А що ви в нього кладете? Та невже! Як цікаво!»).
— Ми, звісно, рухаємося до позакласового суспільства, — і від адресованої Г’ю ремарки місіс Ґловер зневажливо пирхнула.
— То ти цього тижня більшовичка? — уточнив Г’ю.
— Усі ми тепер більшовики, — легковажно відмахнулася Іззі.
— А ще сидить за моїм столом! — Г’ю розсміявся.
— Ото дурепа, — сказала Сильвія, коли Іззі нарешті рушила на станцію. — І вся розмальована. Ніби на сцену зібралася. Хоча у себе в голові, звісно, вона завжди на сцені. Вона — сама собі театр.
— І ще ця стрижка, — сприкрено докинув Г’ю.
Годі й казати, що Іззі перша серед їхніх знайомих постриглася під каре, і після цього Г’ю заборонив жінкам у своїй родині обстригати волосся. Щойно він сказав своє вагоме батьківське слово, зазвичай несхильна до бунту Памела вирвалася з Війні Шоукросс до міста, і повернулися дівчата вже обстриженими й підголеними. («Так зручніше грати в теніс», — розважливо пояснила Памела). Свої важкі коси Памела зберегла — хтозна, як реліквію чи як трофей.
— Бунт у наших рядах? — спитав Г’ю.
А що ані Г’ю, ані Памела не були схильні до суперечок, на тім розмова і згасла. Коси тепер жили в глибині Памелиного комода.
— Може, колись на щось згодяться, — сказала вона, хоча ніхто в родині не міг уявити, на що.
Сильвія недолюблювала Іззі не лише через стрижку чи макіяж. Вона так ніколи і не пробачила їй за дитину. Синові Іззі зараз мало виповнитися тринадцять, так само, як Урсулі.
— Живе десь маленький Фріц чи Ганс, — казала вона. — І в його жилах така сама кров, як у моїх дітей. А Іззі, звісно, тільки свої забаганки в голові.
— Але є і в неї щось за душею. Вона, мабуть, бачила страшні речі на війні, — сказав Г’ю, ніби сам нічого такого не бачив.
Сильвія труснула головою, мовби над її прегарним волоссям роїлася мошва. Вона заздрила війні Іззі, навіть найстрашнішому.
— Усе одно дурепа, — наполягала вона, тож Г’ю розсміявся і сказав:
— Точно.
Колонка Іззі складалася здебільшого з нотаток про її буремне особисте життя, подекуди пересипаних соціальними коментарями. На минулому тижні стаття розповідала про те, що «відкриваються нові висоти» — це про «злет спідниць емансипованого жіноцтва». Складалася вона здебільшого з порад про те, як розжитися на гарні ноги, потрібні для таких спідниць. «Станьте навшпиньки на нижній сходинці й відхиліться назад, щоб п’ятка зависла над краєм». Памела цілий тиждень робила цю вправу на сходах до горища, але заявила, що жодного покращення не помітила.
Г’ю бурчав і опирався як міг, але почувався зобов’язаним щоп’ятниці купувати газету та прочитувати сестрину колонку в потязі додому, «аби знати, що там вона пописує» (а тоді кинути видання, яке завдавало йому самі прикрощі, на столі у передпокої, де його підбере Памела). Г’ю жив у страху, що якось Іззі напише і про нього. Втішало тільки те, що вона писала під псевдонімом «Дельфіна Фокс» — Сильвія заявила, що «такого дурного імені зроду-віку не чула».
— Що ж, — сказав Г’ю. — Дельфіна — це справді її друге ім’я, на честь хрещеної. А Тодд — старе слово на позначення лисиці, тож певна логіка в тому є. Але я, звісно, її не захищаю.
— Але ж це моє ім’я, так у свідоцтві про народження написано, — обурилася Іззі, коли на неї напалися за чаркою перед обідом. — Походить від Дельфів, ну, ви знаєте, провидиця і так далі. Тож я би сказала, що мені цілком пасує.
(«То вона тепер ще й провидиця? — спитала Сильвія. — Якщо вона провидиця, то я — висока жриця Тутанхамона»).
Іззі в іпостасі Дельфіни вже кілька разів згадувала своїх «двох племінників» («Лобуряки на славу!»), але імен не називала. «Бодай поки що», — похмуро сказав Г’ю. Вона вигадувала про явно фіктивних племінників «цікаві анекдотки». Морісові було вісімнадцять (а «малим впертюхам» Іззі було дев’ять і одинадцять) — він учився в закритій школі і за багато років провів у товаристві Іззі не більше десяти хвилин.
Що ж до Тедді, то він намагався уникати ситуацій, які могли дати поживу для анекдоток.
— Це ти взагалі про кого? — допитувалася Сильвія над на диво зухвалою інтерпретацією рецепту смаженої камбали у виконанні місіс Ґловер. На столі лежала згорнута газета, і вона обережно постукувала по колонці Іззі пальцем, ніби боялася, що підхопить заразу. — Вони що, списані з Моріса й Тедді?