— А як же Джиммі? — спитав Тедді. — Чому ви про нього не пишете?
Джиммі в ошатному светрику кольору небесної блакиті саме набивав собі рота товченою картоплею — його, здається, геть не обходило, що він не потрапить до красного письменства. Він був дитя миру: це заради Джиммі вели війну, що покладе край усім війнам. Сильвія знову заявляла, що новий член родини захопив її зненацька («Мені здавалося, що четверо — це повний набір»). Колись Сильвія не знала, як роблять дітей, а тепер, здається, не розуміла, як їх не робити.
(«Мабуть, Джиммі — це постскриптум», — сказала Сильвія. «Та мені тоді було не до таких мудрих слів», — сказав Г’ю, а тоді обоє розсміялися, і Сильвія сказала: «Та ну тебе»).
Коли з’явився Джиммі, Урсулі здалося, що її відштовхнули від серця родини, ніби тарелю пересунули до краю заставленого столу. Якось вона підслухала, що Сильвія у розмові із Г’ю називає її зозуленям: «Урсула — незграбне зозуленя». Проте чи можна бути зозуленям у власному гнізді?
— Ти ж моя справжня мати? — спитала вона у Сильвії, на що та розсміялася.
— Докази неспростовні, моя люба.
— Я біла ворона, — сказала вона докторові Келлетові.
— Хтось мусить бути й білою вороною, — сказав він.
— Не смій писати про моїх дітей, Ісобель, — запально сказала Сильвія.
— Та це вигадані персонажі, на бога, Сильвіє.
— І про моїх уявних дітей писати не смій, — вона припідняла скатертину і втупилася в підлогу, а тоді дратівливо спитала в Памели, яка сиділа навпроти: — Що ти ногами робиш?
— Виписую кола литками, — сказала Памела, яку мовби й не обходило Сильвіїне роздратування. Останнім часом вона була доволі зухвала і при тому розважлива — для Сильвії гіршого поєднання годі і придумати. («Ти вся в батька», — кинула вона Памелі, коли вони посварилися через якісь дрібниці. «І що тут поганого?» — спитала Памела). Памела стерла картопляний клейстер із рожевих щічок Джиммі і додала: — Спершу за годинниковою стрілкою, потім проти. Тітонька Іззі каже, що від цього форма литок покращується.
— Іззі — остання особа, чиїх порад варто слухатися. — («Перепрошую?» — сказала Іззі). — Крім того, ти ще замала для литок доброї форми.
— Ти в моєму віці побралася з татком.
— Прекрасно! — з полегшею вигукнув Г’ю, побачивши на порозі місіс Ґловер, яка саме готувалася урочисто занести Riz impératrice. — Привид великого Ескоф’є стоїть за вами, місіс Ґловер.
Кухарка мимоволі озирнулася.
— Просто прекрасно, — сказала Іззі. — Пудинг із цукатами. Вічно у «Сімпсонс» годують, як малих дітей. Ти знаєш, що в нас у дитинстві була дитяча на цілий поверх?
— У Гемпстеді? У бабусі?
— Точно. Коли я була такого віку, як Джиммі зараз, — Іззі спохмурніла, ніби згадала давно забуті прикрості, але щойно страусине перо у неї на капелюшку співчутливо затрепетало, як вона ожила, побачивши срібну тарелю заварного крему. — То в тебе вже не буває того дивного відчуття? Дежавю і так далі?
— Ні. Ну, інколи. Але нечасто. А раніше було часто. Зараз ні. Ну, майже.
Невже ці відчуття справді минули? Вона ні в чому не була певна. Спогади перегукувалися, як процесія відлунь. Чи буває процесія відлунь? Може, і ні. Під проводом доктора Келлета вона вчилася (здебільшого безуспішно) висловлюватися точніше. Вона скучала за їхніми затишними посиденьками по четвергах (він називав це тет-а-тет: знову французька). Уперше вона потрапила до доктора Келлета, коли їй було десять — ще зраділа, що нарешті вирвалася з Лисячого закута в товариство людини, чия увага повністю і безроздільно належить їй. Сильвія чи, найчастіше, Бріджит саджали Урсулу на потяг, а в Лондоні її зустрічала Іззі, хоча Урсулині батьки й сумнівалися, чи тій стане відповідальності заопікуватися дитиною.
(— Як я зауважила, міркування зручності, — сказала Іззі Г’ю, — зазвичай переважають етичні аргументи. Якби в мене була десятилітня дитина, то, мабуть, мені було б неспокійно відпускати її в дорогу саму.
— Але ж у тебе є десятилітня дитина, — нагадав Г’ю про маленького Фріца.
— А ми можемо його знайти? — спитала Сильвія.
— Голка в копиці сіна, — сказав Г’ю. — Ім’я фріцам легіон).
— Так от, я за тобою скучила, тому й попросила, щоб ти приїхала на день. Правду кажучи, я здивувалася, коли Сильвія погодилася. Між твоєю матір’ю і мною завжди був певний, як би це сказати, froideur. Мене, звісно, вважають поганим, безумним і небезпечним знайомством. Хай там як, я вирішила вирвати тебе з цієї отари, так би мовити. Ти мені трошки нагадуєш мене. — (Це добре? — подумала Урсула). — Ми можемо бути особливими подружками, як думаєш? Памела нуднувата. Теніс, велосипеди, воно й не дивно, що в неї такі дебелі литки. Très sportive, я нічого не кажу, та все ж. Та ще наука! А що ж веселощі? А хлопці, ну... на те вони й хлопці. А ось ти, Урсуло, цікава. Усі ці дивні розповіді про майбутнє. Маленька наша пророчиця. Може, тобі треба купити циганського воза, кришталеву кулю, карти таро. «Потопельник, фінікіянин-моряк» і так далі. Моє майбутнє не бачиш, ні?
— Ні.
— Реінкарнація, — сказав їй доктор Келлет. — Ти не знайома із цим поняттям?
Десятирічна Урсула труснула головою. Вона взагалі мало із чим була знайома. У доктора Келлета був затишний кабінет на Гарлі-стрит із панелями зі світлого дуба, товстим червоно-синім килимом і двома великими шкіряними кріслами обабіч каміну. На лікарі був твідовий костюм-трійка з масивним золотим годинничком на ланцюжку. Від доктора Келлета завжди пахло тютюном для люльки, а обличчя в нього було таке погідне, ніби він ось-ось підігріє булочку і прочитає добру казку. Натомість він просто підморгнув Урсулі і сказав:
— То ти, кажуть, здійснила замах на покоївку?
(То ось чому я тут, — зрозуміла Урсула).
Він запропонував їй чаю з пристрою, який стояв у кутку кімнати — доктор називав його самоваром.
— Я не росіянин, де там, я з Мейдстоуна, але до революції бував у Санкт-Петербурзі.
Він, як і Іззі, ставився до Урсули як до дорослої чи бодай вдавав — але на тому схожість вичерпувалася. А гіркий чорний чай можна було пити виключно з цукром і галетним печивом, що стояло на столику між ними.
Учився він у Відні («де б то ще?»), але сказав, що потім пішов власним шляхом. Він не вважав себе чиїмось послідовником, хоча навчався «у всіх. Але треба тримати ніс за вітром. Пробиватися крізь сум’яття своїх думок. Склеювати розколоте єство». Урсула поняття не мала, про що це він.
— То ти зіштовхнула покоївку зі сходів?
Як на чоловіка, який щойно говорив про ніс за вітром і сум’яття думок, питання було аж надто пряме.
— Це нещасний випадок.
Вона не думала про Бріджит як «покоївку», вона думала про неї як Бріджит. Та й було це сто років тому.
— Твоя мама за тебе хвилюється.
— Я просто хочу, щоб ти була щаслива, мила, — сказала Сильвія, домовившись про зустріч із доктором Келлетом.
— А я що, нещасна? — здивувалася Урсула.
— А ти як думаєш?
Урсула розгубилася. Вона не знала, як виміряти щастя чи нещастя. Хисткі спогади про втіху і падіння в пітьму належали світові тіней і снів — невідступно присутньому, але майже невловному.
— Ніби існує якийсь інший світ? — уточнив доктор Келлет.
— Так. Але він не відділений від нашого.
(— Вона часом говорить дивні речі, але щоб прямо до психіатра? — спитав Г’ю в Сильвії і насупився. — Вона ще маленька. Вона ж не дефективна.
— Звісно, ні. Їй просто потрібно трохи підлікуватися).
— І — вуаля — тебе підлікували! Чудо та й годі, — сказала Іззі. — Дивак він був, той душевний лікар. А сирну тарелю замовимо? Стілтон такий зрілий, що, здається, ось-ось сам піде додому. Чи, може, збираймося й ходімо до мене?