— Якби її воля, ми жили б на самих яйцях і курятині, — сміявся Г’ю.
А ось він після війни став легковажніший.
— Може, для банкіра це й не найкраща риса, — зауважила Сильвія.
— Carpe diem, — сказав Г’ю.
На що Сильвія:
— Ти зроду-віку нічого не хапав.
— В Іззі тепер є машина, — повідомила Урсула.
— Правда? Але ж не така славна, як ця звірюка? — і він чуло поплескав бентлі по щитку. Коли вони вже від’їжджали від станції, він тихо додав: — Їй не можна довіряти.
— Кому? — (Матері? Машині?).
— Іззі.
— Мабуть, ти правий, — погодилася Урсула.
— І як вона тобі?
— Ну, ти ж розумієш. Невиправна. Іззі як Іззі, що тут скажеш.
Коли вони повернулися, Тедді та Джиммі грали в доміно у вітальні, а Памела пішла в гості до Ґерті Шоукросс. Війні була трошки старша за Памелу, а Ґерті — трошки молодша, тож Памела порівну ділила між ними свою увагу, але рідко проводила час з обома одночасно. Урсула була віддана Міллі й не розуміла цієї дивної домовленості. Тедді любив усіх дівчаток Шоукросс, але його серце належало Ненсі.
А Сильвії не було.
— Не знаю, — байдуже кинула Бріджит, коли Г’ю спитав, де Сильвія.
Місіс Ґловер лишила на грубці, щоб не захолола, доволі прозаїчну ягнячу печеню. Вона більше не жила у Лисячому закуті. Тепер вона винаймала хатинку в селі, щоб доглядати не лише за ними, а й за Джорджем. Джордж із дому майже не виходив. Бріджит називала його «бідолашною душею», і тут складно не погодитися. За доброї погоди (чи навіть за не дуже доброї погоди) він сидів на громіздкому неоковирному інвалідному візку біля вхідних дверей і спостерігав, як проминає його світ. Велична голова («А колись же була грива, як у лева», — сумовито відзначила Сильвія) похнюпилася на груди, з рота крапала слина.
— Бідаха, — сказав Г’ю, — краще б уже загинув.
Інколи хтось із них приєднувався, коли Сильвія — чи, рідше, Бріджит — вирішувала його навідати. Дивно ходити до нього, доки його мати у них дома, дбає про них. Сильвія гарячково поправляла ковдру в нього на ногах, приносила кухоль пива, а потім витирала йому губи, як Джиммі.
Були в селі й інші ветерани — їх можна розпізнати за накульгуванням чи втраченими кінцівками. Урсула часом уявляла, як втрачені на полях Фландрії руки й ноги пускають корені у грязюку чи пагонами тягнуться до неба і з них проростають нові чоловіки. Ціла армія чоловіків, спрагла помсти. (Якось вона підслухала, як Сильвія каже Г’ю: «Урсула часто думає про погане». Урсула була справжнім майстром підслуховувати, бо це єдиний спосіб довідатися, що люди думають насправді. Відповіді Г’ю вона не почула, бо до кімнати увірвалася розлючена Бріджит: Гетті, донька Квіні, наділена такою самою вдачею, як мати, поцупила копченого лосося, відкладеного їм на обід).
Були й такі, рани яких не впадають у вічі: наприклад, чоловіки у приймальні доктора Келлета. Був, скажімо, у селі такий собі Чарльз Чорлі, відслужив у третьому піхотному полку без подряпинки, а навесні 1921-го зарізав свою дружину і трьох дітей, а тоді застрелився з маузера, знятого з німецького солдата, якого вбив під Бапомом. («Пренеприємне видовисько, — доповів доктор Фелловз. — Він би подумав про тих, кому потім прибирати»).
А Бріджит — та, звісно, втратила Кларенса і «несла свій хрест». Вона, як і Іззі, змирилася з незаміжнім життям, хоча вела його, звісно, не так зухвало. На Кларенсів похорон прийшли всі, навіть Г’ю. Місіс Доддс трималася, як завжди, стримано, й аж зіщулилася, коли Сильвія співчутливо поклала долоню їй на плече. Проте коли вони відійшли від роззявленої могили (це вже не краса і сила, де там), місіс Доддс сказала Урсулі:
— Якась його частина загинула на війні. А тепер і решта приєдналася.
А тоді приклала палець до кутика ока і стерла краплю вологи — слово «сльоза» було б надто гучним. Урсула поняття не мала, чому та звірилася саме їй: може, просто під руку трапилася. Хай там як, місіс Доддс явно не чекала на відповідь — та й не отримала її.
— Є, можна сказати, певна іронія в тому, — сказала Сильвія, — що Кларенс пережив війну, а помер від хвороби.
(Вона часто повторювала: «Що я робила би, якби хтось із вас підхопив іспанку?»).
Урсула з Памелою довго обговорювали, з маскою Кларенса поховали чи без. (А якщо без, то де вона зараз?). Їм здавалося, що Бріджит про таке питати не можна. Та гірко скаржилася, що тепер стара місіс Доддс остаточно прибрала сина до рук, ніяка жінка його в неї вже не відбере. («Якось це недобре», — пробурмотів Г’ю). Кларенсова фотографія — копія світлини для матері, зробленої до того, як він познайомився із Бріджит і рушив назустріч долі, — приєдналася до портрета Сема Веллінґтона в сараї.
— Нескінченні полчища мертвих, — лютилася Сильвія. — Усі про них хочуть забути.
— Я — так точно хочу, — сказав Г’ю.
Сильвія повернулася додому саме вчасно, щоб скуштувати яблучну шарлотку місіс Ґловер. Яблучка були свої — садок, який Сильвія посадила наприкінці війни, саме почав плодоносити. Коли Г’ю спитав, де вона була, Сильвія промимрила щось про Джеррардс-Кросс. Вона сіла за стіл і сказала:
— Я не дуже голодна.
Г’ю перехопив її погляд, кивнув на Урсулу і сказав:
— Іззі.
Вони вміли порозумітися шифрами.
Урсула вже приготувалася до допиту, але Сильвія просто кинула:
— Господи, а я й забула, що ти їздила в Лондон. Вернулася жива-здорова?
— Незаплямована, — життєрадісно відказала Урсула. — А ти, між іншим, знаєш, хто сказав «Великий прибуток — найкращий рецепт щастя, який я знаю»?
У Сильвії, як і в Іззі, ерудиція була непослідовна, але широка — на думку Сильвії, «це прикмета освіти, набутої з романів, а не школи».
— Остін, — без вагань відповіла Сильвія, — у «Менсфілд-парку». Вона вкладає ці слова в уста Мері Кроуфорд, яку на позір зневажає, але насправді припускаю, що мила тітонька Джейн і сама була тієї ж думки. Це ти до чого?
Урсула стенула плечима.
— Ні до чого.
— «Перш ніж потрапити до Менсфілда, я й уявити не могла, що сільський священик може мати амбіцію виплекати алею з живоплотом». Прекрасне читво. Мені завжди здавалося, що алея — прикмета певної породи осіб.
— Алея і в нас є, — сказав Г’ю, але Сильвія на нього не зважала і далі розповідала Урсулі:
— Тобі варто почитати Джейн Остін. Ти саме сягнула правильного віку.
Сильвія була якась піднесена, і її настрій химерно контрастував із печенею у потемнілому коричневому горщику, що досі стояла на столі, а на поверхні загусали білі калюжки жиру.
— Ви тільки погляньте, — сказала Сильвія. Її тон мінявся різко, як погода. — Стандарти всюди падають, навіть під нашим дахом.
Г’ю підніс брови, і перш ніж Сильвія встигла гукнути Бріджит, підвівся і відніс горщика на кухню. Їхня юна покоївка, Марджорі, уже не дуже і юна, нещодавно їх полишила, тож тепер тягар турботи про них ліг на плечі Бріджит і місіс Ґловер.
(«Наче ми так багато вимагаємо, — розсердилася Сильвія, коли Бріджит нагадала, що зарплату їй не підвищували ще з кінця війни. — Хай буде вдячна»).
Коли вони полягали — Урсула й Памела досі ділили тісну комірку на горищі (за словами Тедді, «як в’язні камеру»), — Памела спитала:
— А чому вона мене не запросила?
І оскільки це була Памела, питання звучало не ображено, а зі щирою цікавістю.
— Вона вважає мене цікавою.
Памела розсміялася:
— Вона навіть віндзорський суп місіс Ґловер вважає цікавим.
— Я пам’ятаю. Я не сприймаю це як комплімент.
— Це бо ти гарненька і розумна, — сказала Памела, — а я просто розумна.
— Це неправда, і ти це знаєш, — сказала Урсула, яка завжди гаряче заступалася за Памелу.
— Мене це не сприкрює.
— Вона сказала, що впише мене до наступної колонки, але я їй не вірю.
Переказуючи свої лондонські пригоди Памелі, Урсула оминула сцену, свідком якої стала, а Іззі нічого не помітила, бо саме рвучко розвертала машину перед «Коул-Хоул».