Із «Савою» вийшла пані у норковій шубі під руку з доволі елеґантним чоловіком. Її співрозмовник щось сказав, і вона безтурботно розсміялася, а тоді вивільнила руку, щоб знайти в сумочці гаманець і кинути жменю монет ветерану, який сидів на тротуарі. Ніг у солдата не було, він сидів на саморобному дерев’яному возику.
Урсула не раз бачила безногих чоловіків на таких пристроях перед вокзалом у Мерілебоні. Власне, що більше вона роззиралася лондонськими вулицями, то більше бачила людей без кінцівок.
Із «Савою» вибіг портьє і кинувся до безногого, який поспіхом метнувся геть, відштовхуючись руками від тротуару. Жінка, яка кинула жебракові гроші, дорікнула портьє — Урсула встигла розгледіти осуд на її гарненькому лиці, — але елеґантний пан обережно взяв її під руку й повів далі Стрендом. Прикметним у цій сцені був не зміст, а персонажі. Елеґантного пана Урсула раніше не бачила, а ось схвильована жінка була, безперечно, Сильвія. Навіть якби вона не впізнала маму, то впізнала б норкову шубу, яку Г’ю подарував тій на десяту річницю весілля. Далеченько її занесло від Джеррардс-Кросс.
— Ось так, — сказала Іззі, коли машину нарешті вдалося скерувати у потрібному напрямку, — дивись і вчись!
У наступній колонці Урсули, навіть вигаданої, справді не було і сліду. Натомість Іззі писала про те, яку свободу незаміжній жінці дарує «машинка». «Втіха відкритої дороги — не до порівняння із брудною пасткою омнібуса чи темними вулицями, де може причепитися незнайомець. За кермом „санбіму“ не треба тривожно озиратися через плече».
— Вона бачить світ у надто темних тонах, — сказала Памела. — Як ти думаєш, до неї справді чіплялися незнайомці?
— Та, мабуть, і не раз.
Іззі вже не набивалася Урсулі в подружки — власне, від неї не було ні слуху ні духу, доки вона не виринула на їхньому порозі на Різдво (запрошена, але неочікувана) і не заявила, що має «невеликий клопіт», після чого на годину закрилася у бурчальні з Г’ю, звідки вийшла майже присоромленою. Подарунків не привезла, цілий різдвяний обід тривожно копирсалася у їжі й безперервно курила.
— Річний прибуток: двадцять фунтів, — сказав Г’ю, коли Бріджит поставила на стіл просякнутий бренді пудинг. — Річні витрати: двадцять фунтів і шість пенсів, наслідок: горе.
— Та годі, — кинула Іззі й підхопилася, перш ніж Тедді підніс до пудинга сірник.
— Це з Діккенса, — пояснила Сильвія Урсулі.
— J’étais ип peu dérangée, — майже покаянно пояснила Іззі Урсулі наступного ранку. — Це все дурниці, просто трошки заплуталася.
Наступного року «санбім» зник, а адреса на Безіл-стрит змінилася на менш солідну у Свісс-коттедж (endroit ще прозаїчніший), а поза тим Іззі, без сумнівів, була як Іззі.
Грудень 1923 року
Джиммі застудився, тож Пеммі лишилася з ним удома робити прикраси з кришечок від молочних пляшок, а Урсула й Тедді пішли в сад шукати падуб. У гайку падуб ріс рясно, але туди брести і брести, а погода така погана, що вони намагалися скоротити час надворі. Місіс Ґловер, Бріджит і Сильвія застрягли на кухні — бранки пообідньої драми підготовки до Різдва.
— Гілки без ягід не рвіть, — наставляла їх Памела. — І не забудьте принести омелу.
Вони рушили з ножицями і Сильвіїними шкіряними садовими рукавицями напоготові, навчені болісними уроками попередніх різдвяних вилазок. Живопліт навколо саду після війни замінили на поступливішу бірючину, тож вони рушили до високого падуба в полі за дальнім кінцем алеї. Взагалі, після війни ця дільниця одомашнилася, набула чітких приміських рис. Сильвія примовляла, що незабаром село розповзеться і хати обступлять їх зусібіч.
— Десь же людям треба жити, — розважливо сказав Г’ю.
— Але не тут, — відрубала Сильвія.
Зривався вітер, небо плювалося дощем, Урсула радше посиділа би при каміні у вітальні, де запах пиріжків місіс Ґловер звістував свято. Навіть Тедді, який завжди намагався знайти в усьому світлу сторону, невтішно трюхикав у неї при боці, скулившись від погоди, як маленький, але затятий хрестоносець у сірій в’язаній шапочці.
— Ну й погода, — протягнув він.
Тішилася вилазці тільки Тріксі, що мишкувала живоплотами й нишпорила канавою, мовби її послали на пошуки скарбів. Псина була галаслива і схильна гавкати з причин, очевидних лише їй самій, тож коли вона забігла вперед і залементувала, вони спершу не звернули на це уваги.
Коли вони її наздогнали, Тріксі трохи притихла і завмерла, як страж, над своєю знахідкою. Тедді сказав:
— Мабуть, падаль винюхала, — Тріксі щастило на напівзогнилих птахів і всохлі трупики дрібних ссавців. — Може, щура чи землерийку.
А тоді придивився до знахідки у канаві й зойкнув.
— Я тут постою, — сказала Урсула, — а ти біжи додому і когось поклич.
Проте побачивши, як його маленька постать бігцем віддаляється порожньою алеєю і як наступає зимова пітьма, вона гукнула Тедді, щоб він її почекав. Хтозна, які жахіття чигають у темряві? На Тедді, на них усіх.
Усі спершу розгубилися, куди приткнути тіло на свята, і врешті постановлено, що Різдво воно перебуде у льодівні в Еттрінґем-голлі.
Доктор Фелловз, який прибув разом із констеблем, засвідчив, що дитина померла не природною смертю. Дівчинці було років вісім-дев’ять: у неї вже виросли дорослі передні зуби, тільки вбивця їх вибив. Поліції ніхто не повідомляв про зникнення дівчаток, бодай у їхньому селі точно. Може, циганка, — припустив констебль, хоча Урсула доти вважала, що цигани крадуть дітей, а не викидають.
Леді Донт неохоче погодилася віддати тіло аж під Новий рік. Коли дівчинку винесли з льодівні, то виявилося, що пані її прикрасила, як святі мощі: обмила тіло, розчесала і прикрасила стьожками волосся, навколо розклала квіти й іграшки. Донти втратили не лише трьох синів на війні, а й донечку, що померла маленькою, тож поява тіла нагадала леді Донт про давнє горе. Вона на певний нас обезуміла й хотіла поховати дівчинку на території маєтку, проте тут збунтувалися селяни: хай спочине на сільському цвинтарі, «а не лишиться забавкою леді Донт». Нічогенька собі забавка, — подумала Урсула.
Поліції не вдалося встановити ані її особи, ані особи вбивці, хоча опитали всіх місцевих. Одного вечора прийшли і в Лисячий закут — Памела й Урсула аж із парапету звісилися, аби підслухати. Так вони дізналися, що серед мешканців села підозрюваних нема, а з дитиною скоїли «страшні речі».
Врешті-решт, її поховали в останній день старого року. Вікарій її охрестив: усі зійшлися на тому, що негоже ховати дівчинку безіменною. Хтось запропонував ім’я «Ангела», і воно видалося належним. На похорон зібралося майже ціле село, багато хто ридав за Ангелою сильніше, ніж за своєю кровиночкою. Це були сльози горя, а не страху, хоча Памела й Урсула ще довго обговорювали, чому це всі їхні знайомі поза підозрами.
Убивство приголомшило не лише леді Донт. Сильвія теж стривожилася, але, здається, радше від злості, ніж від горя.
— Річ не в тім, що її вбили, — метала вона громи і блискавки, — хоча, бачить Бог, це страшно. А в тім, що ніхто її не шукав.
Тедді потім багато тижнів снилися жахіття, і він серед ночі заповзав у ліжко до Урсули. Це ж вони її знайшли, вони побачили зранену брудну ніжку, що стирчала з-під гілля в’яза, розгледіли тіло під холодною ковдрою листя.
11 лютого 1926 року
Солодкі шістнадцять, — сказав Г’ю і чуло її поцілував. — З днем народження, ведмежатку. Перед тобою простягається ціле майбутнє.
Урсула дотримувалася погляду, що частина майбутнього вже лишилася позаду, але навчилася такі думки не озвучувати. Вони планували з’їздити до Лондона, випити чаю в «Берклі» (саме були канікули), проте Памела нещодавно підвернула ногу, граючи в хокей, а Сильвія ще не одужала після нападу плевриту, з яким навіть заночувала у сільській лікарні («Мабуть, успадкувала легені від матері», — Тедді від цієї фрази щоразу розбирав сміх). Та й Джиммі щойно виліз із тонзиліту, до якого був схильний.