— Це не єдиний університет, раз ти вже вирішила стати синьою панчохою, — сказала Сильвія. Сильвія вважала, що академічне життя дівчатам непотрібне, хоча ніколи й не казала цього прямо. — Врешті, найвище жіноче покликання — стати матір’ю і дружиною.
— Ти хочеш, щоб я над плитою горбатилася, а не над пальником Бунзена?
— А що наука подарувала світові, крім нових способів убивати? — спитала Сильвія.
— Дуже шкода, що з Кембриджем не вийшло, — докинув Г’ю. — Моріс закінчує на «відмінно», а він-бо повний йолоп.
Щоб загладити Памелину прикрість, він купив їй велосипед із дамською рамою. Тедді спитав, що він отримає, якщо провалить іспити. Г’ю засміявся:
— Вважай, ти вже говориш, як Авґуст.
— Прошу, не починай.
Тедді знічувався від найменшої згадки про ту книжку. На превелику прикрість усіх — і особливо Тедді — книжка здобула шалений успіх, «розліталася з полиць» і пережила вже три перевидання: за словами Іззі, вона заробила «грубі гроші на гонорарах» і в’їхала у квартиру на Овінґтон-сквер. В одному газетному інтерв’ю вона згадала «прототип» свого героя, «чарівного розбишакуватого племінника».
— Але ж ім’я моє не згадала, — Тедді хапався за соломинку.
На знак примирення Іззі подарувала йому нового пса. Тріксі померла кілька тижнів тому, і Тедді горював. Новий песик був вест-гайленд-вайт-тер’єр, як у Авґуста — самі вони цю породу не обрали б. Іззі його й охрестила: звісно, Джоком. Ім’я було вибите на дорогому нашийнику.
Сильвія запропонувала перейменувати його на Пілота, «як собаку Шарлотти Бронте». («Колись, — сказала Урсула Памелі, — спілкування з матір’ю зведеться до імен видатних письменників минулого». На що Памела відповіла: «Уже»).
Проте цуцик уже відгукувався на Джока: було вирішено його не туманити, тож так він Джоком і лишився — і з часом став найулюбленішим з усіх їхніх собак, попри дражливе походження.
Якоїсь суботи Моріс заявився додому, цього разу із самим Гові, без Ґілберта, якого витурили зі школи за «негожий вчинок». Коли Памела спитала, що то за негожий вчинок, Сильвія пояснила, що визначення негожості в тому й полягає, аби потім про неї не говорити.
Із часу їхньої останньої зустрічі Гові не раз згадувався Урсулі. Навіть не фізичний Гові (мішкуваті брюки, сорочка із м’яким комірцем, напомаджене волосся), а той факт, що йому стало такту пошукати загублений м’ячик. Доброта пом’якшувала його приголомшливу, тривожну, троїсту іншість: кремезний, чоловічої статі, та ще й американець. Попри суперечливі почуття, в Урсули мимоволі тьохнуло серце, коли вона побачила, як він легко вискакує зі своєї машини з відкритим верхом, припаркованої при парадному вході до Лисячого закута.
— Здорово, — сказав він, і тоді Урсула зрозуміла, що її уявний кавалер навіть імені її не знає.
Сильвія і Бріджит поспіхом начаклували кавник і булочки.
— Ми проїздом, — сказав Моріс.
— І дякувати Богові, бо в мене немає запасів, щоб прогодувати два здорових молодих організми.
— Ми їдемо до Лондона, на страйк, — сказав Моріс.
Г’ю висловив подив: мовляв, не знав, що син підтримує робітників, а Моріс, своєю чергою, висловив подив, що його батько взагалі міг таке подумати. Вони водитимуть автобуси й потяги замість робітників — усе, щоб «країна не забуксувала».
— Я не знав, що ти вмієш водити потяги, Морісе, — сказав Тедді, раптом зацікавившися братом.
— Значить, кочергаром стану, — розізлився Моріс, — це, напевно, нескладно.
— Їх називають не кочергарами, а паливничими, — уточнила Памела. — І це робота, яка потребує належних умінь. Спитай он свого приятеля Сміті.
Чомусь ця заувага ще більше розізлила Моріса.
— Ти захищаєш цивілізацію, яка давно вже б’ється в агонії, — сказав Г’ю мимохідь, ніби про погоду. — Марна праця.
У ту мить Урсула вийшла з кімнати, адже якщо й було щось нудніше за думки про політику, то це розмови про політику.
А тоді. Неймовірно. Знову. Коли вона вистрибом піднімалася чорними сходами до своєї спальні на горищі, щоб знайти щось цілком невинне — може, книжку, а може, носовичок, потім не згадала, — її ледь не збив із ніг Гобі, що саме спускався.
— Я шукав лазничку.
— У нас тільки одна лазничка, — сказала Урсула, — і вона не нагорі...
Проте не встигла вона договорити, як її грубо притисли до шпалер із квітковим орнаментом, яких не міняли, відколи збудовано цей дім.
— Гарнюня, — сказав він.
Його подих пахнув м’ятою. Здоровань Гобі знову почав штовхатися і тицятися, проте цього разу не язиком у рот, а чимось невимовно інтимнішим.
Вона спробувала щось сказати, проте перш ніж видала хоч звук, рука накрила їй рот, власне, півобличчя, а він осміхнувся й прошипів: «Ш-ш-ш-ш», — мовби вони змовники у грі. Іншою рукою нишпорив під її одягом, вона запищала, протестуючи. А тоді почав тицятися в неї, як бики з поля у ворота. Вона спробувала випручатися, але він був удвічі, як не втричі більший, вона забилася, як миша у пащі Гетті.
Урсула спробувала роздивитися, що він робить, але Гові притискався тісно-тісно, у полі зору була тільки масивна щелепа і щетина, невидима на відстані. Урсула бачила братів голими, знала, що в них між ніг — зморщені червики, відросточки, які не мали нічого спільного з болісними наполегливими поштовхами, що вторгалися в неї, як таран. Проникали у її тіло. Арка, що вела до жіночої долі, вже була не тріумфальна, а брутальна, цілковито байдужа.
А тоді Гові ревнув, як бик, а не оксфордський студент, і почав застібатися, усміхаючись їй.
— От уже ці англійки, — він струснув головою і розсміявся, а тоді пригрозив їй пальцем із осудом, ніби це вона спланувала те огидне, що щойно сталося, і сказав: — Ну ви і штучки!
Він знову розсміявся і скотився вниз, перескакуючи по три сходинки за раз, ніби їхня дивна зустріч просто сповільнила його на мить.
А Урсула втупилася у квіткові шпалери. Вона доти не помічала, що це гліцинія, така сама росла над заднім ґанком. То от що в літературі називають «дефлорацією», — подумала вона. Слово звучало так гарно.
Коли вона за півгодини знову спустилася, — і що то були за тридцять хвилин, сповнених сум’яття, геть невластивого суботнім ранкам! — Сильвія і Г’ю з ґанку саме махали вслід автомобілю Гові.
— Яке щастя, що вони не затрималися, — сказала Сильвія. — Морісова пиха мені в печінках сидить.
— Імбецили, — життєрадісно погодився Г’ю, а тоді, побачивши Урсулу в передпокої, спитав: — Усе гаразд?
— Так, — сказала вона, бо будь-яка інша відповідь була б нестерпна.
Цю пригоду виявилося легше витіснити з пам’яті, ніж Урсула боялася. Врешті, казала ж Сильвія, що негожий вчинок — це те, про що згодом не говорять? Урсула уявила, що у неї в голові, в куточку, є шафа — проста, соснова. Вона поклала Гові і сходи на горішню полицю й рішуче провернула ключ у замку.
Треба вміти не попадатися на чорних сходах чи порослій кущами алеї, вона ж не героїня готичних романів, якими зачитується Бріджит. І хто міг подумати, що в реальності це такий неприємний і кривавий акт? Мабуть, щось він у ній відчув, щось розпусне, щось, чого вона навіть сама не усвідомлювала. Перш ніж відкласти цю пригоду на горішню полицю, вона розбирала її знову і знову, намагаючись зрозуміти, в чому її вина. Мабуть, було в ній щось таке, що хтось бачив, а хтось — ні. Іззі он бачила. Щось недобре прилетіло. Щось — це вона сама.
Розгорталося літо. Памелу прийняли на факультет хімії університету Лідсу, і вона сказала, що навіть рада, бо там, у провінції, люди «щиріші», не такі сноби. Вона багато грала в теніс із Ґерті, а на грі з мішаних пар — із Деніелом Коулом і його братом Саймоном, і часто дозволяла Урсулі взяти свій велосипед. Вони каталися з Міллі й вищали, коли котилися під гору. Часом Урсула влаштовувала ліниві вилазки з Тедді та Джиммі, а Джок намотував кола навколо них. Ані Тедді, ані Джиммі не намагалися приховати своє життя від сестер, як це робив Моріс.