Памела з Урсулою часто возили Тедді та Джиммі до Лондона — то до Музею природознавства, то до Британського музею, то до К’ю — але ніколи не сповіщали Іззі. Та знову переїхала, цього разу до великого дому в Голланд-парку («доволі богемний endroit»). Одного дня вони тинялися Пікаділлі й побачили на вітрині книгарні цілий стосик «Пригод Авґуста» із «портретом авторки — міс Дельфі Фокс, зробленим містером Сесілом Бітоном». Іззі виглядала як кінозірка чи богемна краля.
— Ой Боженько, — зойкнув Тедді, і Памела, попри свій статус in loco parentis, не стала його картати.
У маєтку Еттрінґем-голл знову почали влаштовувати свята. Донти нарешті відійшли, не минуло й ста років: леді Донт так і не оговталася після вбивства Ангели, а маєток придбав доволі загадковий чоловік, такий собі містер Ламберт — хтось казав, що бельгієць, а хтось — що шотландець. Ніхто не вів із ним довгих розмов, щоб установити походження — усі сходилися на тому, що він легко ніяковіє і говорити із ним складно. За чутками, він заробив свої статки на війні.
А у п’ятницю в сільському клубі були танці — якось туди з’явився, змивши з лиця кіптяву, сам Фред Сміт і по черзі запросив на танець Памелу, Урсулу і трьох старших дівчат Шоукросс. Свого оркестру в них не було, тільки патефон, тож ніякого тобі чарльстона, ніякого блекботтома — самі старосвітські танці. Фред Сміт несподівано вправно вальсував кімнатою. Урсулі сяйнула думка, що вона не проти б мати когось штибу Фреда за кавалера — хоча Сильвія цього, звісно, не стерпіла б. («Що, залізничник?»).
Щойно вона про це подумала, як двері шафи прочинилися і жахлива сцена на сходах вивалилася назовні.
— Тримайтеся, — сказав Фред Сміт. — Щось ви позеленіли, міс Тодд.
Урсула звалила все на задуху і наполягла, що сама вийде подихати повітрям. Її і справді останнім часом трохи нудило. Сильвія казала, що це алергія.
Моріс, цілком очікувано, закінчив університет на «відмінно» («Як?» — не розуміла Памела) й повернувся кілька тижнів поваландатися дома, перш ніж почати вчитися на барристера у Лінкольнс-Інні. А Гобі, виявляється, повернувся до «своїх старих» — у них був літній будиночок на Лонг-Айленді. Моріс аж розгубився, чого це його не запросили.
— Що з тобою таке? — спитав Моріс Урсулу якогось вечора, витягнувшись на газоні на шезлонгу за «Панчем» і запихаючись пирогом, який приготувала місіс Ґловер.
— Ти про що?
— Ти закоровіла.
— Що значить закоровіла? — вона і справді з трудом влізала в літні сукні, навіть руки-ноги поопухали.
— Це все дитячий жирок, моя люба, — сказала Сильвія. — У мене теж так було. Менше пирогів, більше тенісу — та й по всьому.
— Виглядаєш жахливо, — втрутилася Памела. — Що з тобою?
— Поняття не маю.
А тоді їй сяйнув такий жахливий, страшний, сороміцький, незворотній здогад, що всередині щось спалахнуло і спопеліло. Вона знайшла Сильвіїн примірник «Дітям і дівчаткам про розмноження» пера доктора Беатріс Вебб — теоретично, цю книжку тримали під замком у скрині у батьківській спальні, проте насправді скриня ніколи не закривалася, бо Сильвія давно згубила ключ. Розмноження — це, здається, останнє, що цікавило авторку. Вона радила відволікати дівчаток, даючи їм чимбільше «домашньої випічки, пирогів, каші, пудингів, а також регулярно обмивати інтимні частини тіла холодною водою».
Очевидно, користі з того не було. Урсула аж здригнулася, згадавши «інтимні частини тіла» Гові, які зійшлися з її частинами під час того мерзотного злягання. А Сильвія та Г’ю теж цим займалися? Вона уявити не могла, щоб мати таке стерпіла.
Вона потайки погортала медичну енциклопедію місіс Шоукросс. Шоукросси саме відпочивали у Норфолку, а їхня покоївка нічого не запідозрила, коли Урсула постукала у задні двері і сказала, що мусить дещо перевірити за книжкою.
Енциклопедія пояснювала механіку «статевого акту» — який, виявляється, мав відбуватися виключно «з любові і в подружньому ложі», а не на чорних сходах, коли ти йдеш по носовичок, по книжку. Енциклопедія також детально пояснювала, які наслідки бувають, коли тобі не вдасться добути той носовичок чи книжку — місячні припиняються, з’являється нудота і зайва вага. Виявляється, має пройти дев’ять місяців. Уже почався липень. Незабаром їй доведеться знову втиснутися у шкільну форму і щоранку їздити з Міллі до школи автобусом.
Урсула почала вибиратися на довгі прогулянки сама. Міллі, якій вона могла довіритися, не було (та й що вона їй сказала б?), а Памела відбула в Девон з дівчатками-скаутами. Урсула у скаутах не прижилася, а тепер про це жалкувала — може, вони дали б їй сміливості розібратися із Гові, як належить. Скаутка добула би свій носовичок чи книжку, не затримуючись на півдорозі.
— Щось не так, моя люба? — спитала Сильвія, коли вони разом латали шкарпетки. Сильвія помічала дітей, лише коли вони лишалися сам-на-сам. Разом вони перетворювалися на некеровану зграю, а по одному були особистостями.
Урсула спробувала уявити, що сказати. «Пам’ятаєш Морісового приятеля Гобі? Здається, я стану матір’ю його дитини». Вона зиркнула на Сильвію, яка безжурно нашивала вовняну латочку на шкарпетку Тедді. Вона не виглядала на жінку, у частини тіла якої щось проникало. (За енциклопедію місіс Шоукросс, це називалося «вагіна» — у домі Тоддів таких слів ніхто не вимовляв).
— Ні, нічого, — сказала Урсула. — Усе гаразд. Цілковито гаразд.
Того вечора вона рушила на станцію, сіла на лавочці на платформі й стала уявляти, як кинеться під експрес, коли той промчить повз їхню зупинку, але наступний потяг був до Лондона — він пирхнув димом і повільно спинився перед нею. Їй захотілося плакати. Із вагона вистрибнув Фред Сміт у замазаному мазутом комбінезоні, із сажею на лиці. Побачивши її, він підійшов і сказав:
— Ото збіг. Ти на наш потяг чекаєш?
— У мене квитка немає.
— Не страшно, — сказав Фред, — інспектор до моїх друзів не присікується.
То Фред Сміт — її друг? Це її заспокоїло. Звісно, якби він знав про її стан, то більше не був би її другом. Друзів у неї не лишилося б.
— Гаразд, спасибі, — сказала вона. Відсутність квитка вмить видалася їй украй дрібною проблемою.
Вона простежила, як Фред заліз назад у кабіну локомотива. Начальник станції прокрокував платформою й позакривав двері вагонів так рішуче, мовби їх вже ніколи більше не відкриють. Бухнула пара, Фред Сміт висунув голову з вікна й гукнув:
— Вважайте, міс Тодд, а то так тут і лишитеся, — і вона слухняно сіла.
Засюрчав свисток начальника станції, спершу короткий, тоді довший, і потяг від’їхав. Урсула вмостилася на теплому плюшевому сидінні й задумалася про майбутнє. Можна, мабуть, розчинитися У натовпі інших грішниць-прохачок на вулицях Лондона. Скулитися на лавочці в парку й замерзнути вночі — ось тільки зараз літо, не замерзне вона. А можна зайти в Темзу й тихо пливти за течією повз Воппіг, Ротерхіт, Гринвіч і Тілбері аж до моря. Ото родина розгубилася б, якби виловили її тіло. Вона уявила, як супилася б над шитвом Сильвія: «Але ж вона вийшла на прогулянку, сказала, дикої малини назбирає в саду». Урсула винувато згадала білу порцелянову миску для пудинга, яку лишила під живоплотом, щоб підібрати на зворотньому шляху. У ній лежали кислі ягоди, пальці досі вимащені червоним.
Після обіду вона блукала великими лондонськими парками: Сент-Джеймс, Ґрін-парк, Гайд-парк і аж до Кенсінґтон-ґарденс. Аж не віриться, скільки в Лондоні можна пройти, майже не ступаючи на тротуари й не переходячи дороги. У неї, звісно, грошей при собі не було — тепер розуміла, що це дурна помилка — тож вона навіть не могла купити собі чаю в Кенсінґтоні. Тут уже немає ніякого Фреда Сміта, який за нею «наглянув» би. Їй було жарко, вона стомилася і вся припала пилюкою, горло сухе, як трава в Гайд-парку.
Цікаво, із Серпентину можна пити? Там втопилася перша дружина Шеллі, але в такий день, коли цілі натовпи висипали посидіти на сонечку, конче знайдеться якийсь містер Вінтон, що кинеться у воду і її порятує.
Вона, звісно, знала, куди простує. Це було неминуче.