Житло було відносно скромне, не до порівняння з Мейфером, та все ж трохи понад їхню спромогу. Фінансова легковажність заскочила їх обох зненацька.
— Дім треба якось назвати, — сказав Г’ю. — Лаври, Сосни, В’язи...
— Але нічого із цього в саду не росте, — відказала Сильвія. Вони стояли перед французькими вікнами у свіжопридбаному домі і вдивлялися у занедбаний газон.
— Треба знайти садівника, — сказав Г’ю.
Порожнім домом котилося відлуння. Його ще не почали заповнювати килимами Войзі, тканинами Морріса та іншими окрасами дому XX століття.
Сильвія краще в універмазі оселилася б замість цього ще не названого подружнього гніздечка.
— Зелені акри, Виднокраї, Осоння? — пропонував Г’ю, обнявши свою молоду дружину.
— Ні.
Попередній власник безіменного дому розпродав майно і переїхав до Італії.
— Ти тільки собі уяви, — мрійливо протягнула Сильвія. У дитинстві вона з батьком рушила у велике турне Європою й побувала в Італії, доки мати лікувала легені в Істборні.
— Та там же самі італійці, — зневажливо порхнув Г’ю.
— Точно. У цьому й приваба, — сказала Сильвія, вивертаючись із його рук.
— Може, назвемо його Дахи? Чи Милий дім?
— Припини.
З кущів вигулькнула лисиця й перетнула газон.
— Ти тільки поглянь, — сказала Сильвія. — Геть як домашня. Мабуть, звикла, що тут нікого нема.
— Сподіваюся, вона не наведе сюди мисливців, — сказав Г’ю. Звір був шкура і кістки.
— Це самичка. Вона годує малят, соски видно.
Г’ю аж кліпнув, почувши такі відверті слова з вуст своєї молодої дружини, яка ще недавно була незайманкою. (Принаймні так припускалося. На це сподівалося).
— Поглянь, — прошепотіла Сильвія. З трави визирнуло двоє лисеняток і заходилося чубитися. — Такі милі!
— Їх вважають паразитами.
— Може, лиси думають, що це ми — паразити, — відрубала Сильвія. — Лисячий закут, ось як треба назвати дім. Ні в кого більше такого немає, у тому суть.
— Ти серйозно? — завагався Г’ю. — Якось це химерно. Звучить як книжка для дітей. «Дім у Лисячому закуті».
— Химери ще нікого не вбили.
— Строго кажучи, — не вгавав Г’ю, — хіба дім може бути закутом? Він може лише стояти в закутку.
То он що таке шлюб, — подумала Сильвія.
У кімнату обережно зазирнуло двоє дітей.
— Он де ви, — усміхнулася Сильвія. — Морісе, Памело, знайомтеся з вашою маленькою сестричкою.
Вони тривожно підступили до колиски, мовби не знали, що на них чекає. Сильвії згадалося, що вона почувалася так само, коли підійшла до батькового тіла у дубовій труні, кунштовно оправленій міддю (труну ласкаво оплатила Королівська академія). А може, вони просто побоювалися місіс Ґловер.
— Знову дівчинка? — пробурчав Моріс. Йому було п’ять, на два роки старший за Памелу — єдиний чоловік у домі, доки Г’ю в роз’їздах. «Поїхав у справах», — повідомила Сильвія, хоча насправді Г’ю поспіхом перетнув Канал, аби порятувати свою нерозумну молодшу сестру з лап старшого чоловіка, з яким та втекла до Парижа.
Моріс тицьнув пальцем немовляті в обличчя, і те прокинулося й стривожено запищало. Місіс Ґловер крутнула Морісові вухо. Сильвія скривилася, але Моріс стоїчно стерпів біль. Сильвія подумки відзначила, що потрібно поговорити з місіс Ґловер, коли вона почуватиметься на силі.
— Як назвете? — спитала місіс Ґловер.
— Урсула. Я назву її Урсула. Це значить «ведмедиця».
Місіс Ґловер похитала головою, але нічого не сказала. У середнього класу свої примхи. Свого любого синочка вона назвала просто — Джордж. Вікарій, який його хрестив, сказав, що «з грецької Це перекладається як „землероб“», і Джордж справді працював плугатарем на фермі при маєтку Еттрінґем-голл, мовби ім’я визначило його долю. Не те щоби місіс Ґловер забивала собі баки долею. Чи, як на те пішло, греками.
— Що ж, я побіжу, — сказала місіс Ґловер. — На обід буде добрий м’ясний пиріг. І єгипетський пудинг на десерт.
Сильвія поняття не мала, що таке єгипетський пудинг. Їй уявлялися піраміди.
— Нам усім треба підживити сили, — докинула місіс Ґловер.
— І то правда, — сказала Сильвія. — Погодую-но Урсулу!
Незримий знак оклику її роздратував. Сильвія й сама не розуміла, чому з місіс Ґловер весь час намагається говорити силувано-радісним тоном, ніби відновлює рівновагу настроїв у світі.
Місіс Ґловер мимоволі здригнулася, побачивши, як напинають мереживний пеньюар бліді Сильвіїні груди в блакитних жилках. Вона поспіхом виштурхала дітей із кімнати й похмуро повідомила:
— Їстимете кашу.
— Це Бог хотів забрати маля до себе, — сказала Бріджит, коли пізніше принесла чашку гарячого яловичого бульйону.
— Ми зважені на вазі, — сказала Сильвія, — і знайдені легенькими.
— Нічого, наступного разу все буде добре, — сказала Бріджит.
Травень 1910 року
Телеграма!
Г’ю увірвався до дитячої й вирвав Сильвію із солодкої дрімоти, у яку вона поринула, годуючи Урсулу. Вона поквапцем прикрилася й перепитала:
— Телеграма? Хтось помер?
Вираз обличчя Г’ю звістував катастрофу.
— З Вісбадена.
— Он воно що, — протягнула Сильвія. — То Іззі народила?
— Якби ж то той жевжик був неодружений... Зробив би з моєї сестри чесну жінку.
— Чесну жінку? Таке взагалі буває? — (Сильвія аж сама здивувалася, що промовила це вголос). — Вона ще замала для шлюбу.
Г’ю насупився й від того став ще гарніший.
— Вона лише на два роки молодша, ніж була ти, коли вийшла заміж за мене.
— А де в чому значно зріліша, — пробурмотіла Сильвія. — Усе гаразд? Дитя в порядку?
Коли Г’ю наздогнав сестру і силою затягнув на потяг із Парижа, Іззі була явно enceinte. Їхня мати, Аделаїда, заявила, що краще б Іззі викрали й продали в рабство, аніж отак зганьбитися. Сильвії ця ідея видалася доволі привабливою — вона уявила, як мчить пустелею на арабському скакуні шейха, а потім ніжиться на м’якому килимі в шовках і вуалях, ласує фруктами й сьорбає щербет під солодкі переливи музики і дзюркіт фонтанів. (Хоча насправді все, мабуть, було геть не так). Гарем видався Сильвії розумною ідеєю — розділити тягар подружніх обов’язків і таке інше.
Аделаїда була безкомпромісно вірна вікторіанським звичаям і буквально закрила двері перед своєю наймолодшою донькою. Іззі відправили назад через Канал, перечекати скандал за кордоном. Дитину вирішили віддати на усиновлення.
— Хай знайдуть респектабельну німецьку пару, у якої немає своїх дітей, — заявила Аделаїда.
Сильвія спробувала уявити, як це — відмовитися від дитини. («Ми що, навіть нічого про неї не знатимемо?» — перепитала вона. «Сподіваюся, ні», — відрекла Аделаїда). Після того Іззі мали спровадити до «завершальної школи» у Швейцарії, хоча її життя, здається, і так завершилося.
— Хлопчик, — сказав Г’ю, розмахуючи телеграмою, як стягом. — Справжній богатир і таке інше.
Так тяглася перша Урсулина весна. Вона лежала у своєму візку під буком і вдивлялася у мерехтливу гру світла на зеленому вітті, яке ніжно колисав вітерець. Гілля — як руки, листя — як пальці. Дерево танцювало їй на догоду.
— Люлі-люлі, — солодко тягнула Сильвія, — на тополі.
— У мене є горіх, — і собі шепелявила Памела. — Не родить він нічого, крім грушок золотих, мушкату срібляного.
З дашка візка звисав, обертаючись навколо власної осі, зайчик у кошичку, і сонце вигравало на його срібній шкурці. Колись він прикрашав брязкальце маленької Сильвії, проте і брязкальце, і Сильвіїне дитинство лишилися в далекому минулому.
Голе гілля, бруньки, листя — світ мінявся в Урсули на очах, щойно вона встигала його спізнати. Вона вперше бачила, як міняються пори року. Урсула народилася взимку, а потім у повітрі різко запахло весною, набубнявіли бруньки, прийшла зухвала літня спека, а потім осіння тлінь і гриби. Вона спостерігала зі свого візочка за розмаїттям прикрас, які приносили зміни пір року: сонце, хмари, птахи, мовчазний політ м’яча для крикету, кілька разів веселка і дощ — як на її смак, занадто часто. (Інколи її не встигали порятувати від стихії).