— Господи, що з тобою сталося? — спитала Іззі, драматично прочиняючи двері, ніби чекала на когось цікавішого. — Виглядаєш як мара.
— Находилася, — сказала Урсула, і додала: — Грошей у мене немає. І, здається, в мене буде дитина.
— Тоді краще заходь, — сказала Іззі.
Так вона і опинилася в незручному кріслі у великому будинку десь у Белгравії — колись це, мабуть, була їдальня. Тепер кімнату перетворили на звичайну почекальню, і голландський натюрморт над каміном чи ваза запилючених хризантем на столику нічим не виказували, що відбувається в інших кімнатах. Почекальня геть не в’язалася із мерзенним рандеву з Гові на чорних сходах. Хто б міг подумати, що з одного життя в інше вислизнути так легко? Цікаво, що сказав би про її прикрість доктор Келлет?
Після її несподіваної появи на Мелбері-роуд Іззі вклала її спати у запасній спальні. Урсула ридала, натягнувши на голову лискуче сатинове покривало, і намагалася не слухати, як Іззі в коридорі відбріхується по телефону:
— Я сама здивувалася! Вона просто з’явилася в мене на порозі, ягняточко... скучила за мною... музеї подивитися і таке інше, театр, нічого ризикованого... не будь такою мегерою, Г’ю...
Добре, що Іззі хоч не нарвалася на Сильвію — та її і слухати не стала б. На щастя, їй дозволили лишитися в Лондоні на кілька днів — «музеї і таке інше».
Іззі закінчила розмову й занесла до спальні тацю.
— Бренді. І грінка з маслом. Боюся, більше в мене нічого нема. Дурненька, — зітхнула вона. — Є способи, знаєш-но, засоби, краще запобігти, ніж лікувати, і так далі.
Урсула поняття не мала, про що Іззі торочить.
— Дитини, звісно, треба позбутися, — вела далі Іззі. — Ти ж зі мною згодна?
На це питання Урсула від щирого серця відповіла «так».
Двері почекальні в Белгравії прочинила жінка у формі медсестри, такій накрохмаленій, що вона й без людини стояла б.
— Сюди, — суворо сказала вона, не звертаючись до Урсули на ім’я.
Урсула рушила за нею покірно, як ягня на заклання.
Іззі — радше ділова, ніж співчутлива — підвезла її туди машиною («Щасти») й пообіцяла вернутися «пізніше». Урсула поняття не мала, що станеться в інтервалі між «Щасти» і «пізніше», але припустила, що приємно не буде.
Може, їй дадуть бридкий сироп чи повну миску великих таблеток. І, поза сумнівами, на неї чекає добряча прочуханка за аморальність і розпусну вдачу. Байдуже, аби тільки годинник вдалося відмотати назад. Цікаво, якого розміру дитя? Дещо вдалося дізнатися з енциклопедії Шоукроссів. Мабуть, доведеться потрудитися, перш ніж воно вийде, а тоді його замотають у шаль, покладуть у колиску й чуло доглядатимуть, доки воно не підросте, а потім віддадуть добрим людям, які хочуть завести дитину так само сильно, як Урсула — її позбутися. А тоді вона сяде на потяг додому, пройде Церковним провулком, підбере білу порцелянову миску з урожаєм малини і зайде у Лисячий закут, ніби нічого, крім «музеїв і так далі», і не сталося.
Ця кімната нічим, власне, не відрізнялася від безлічі інших кімнат. Високі вікна і підв’язані стрічками з тасьмою завіси виглядали так, мовби лишилися з попереднього життя дому — як і мармуровий камін, у якому палахкотів гасовий вогонь, і простенький годинник з великими цифрами на камінній полиці. Зелений лінолеум під ногами й операційний стіл у центрі кімнати не вписувалися у декорації. Пахло в кімнаті як у шкільній лабораторії. Урсула розгублено поглянула на нещадно-лискучі металеві інструменти, розкладені на тканині на возику. Ті мали більше спільного з бійнею, ніж із дітьми. Колиски ніде не видно. Її серце тьохнуло.
До кімнати залетів, мовби запізнювався кудись інде, старший за Г’ю чоловік у довгому лікарському халаті, наказав Урсулі лягти на операційний стіл і поставити ноги «на стремена».
— На стремена? — повторила Урсула. До чого тут узагалі коні?
Вона розгубилася, але накрохмалена медсестра вклала її і поставила ноги на підставки.
— Мене оперуватимуть? — запротестувала Урсула. — Але ж я здорова.
Медсестра опустила маску їй на обличчя.
— Порахуй від десяти до одного.
— Чому? — спробувала спитати Урсула, проте не встигло слово скластися в мозку, як кімната і все навколо розчинилися.
Вона прийшла до тями на пасажирському сидінні «остіна» Іззі й тупо витріщилася крізь лобове скло.
— Скоро будеш як новенька, — сказала Іззі. — Не хвилюйся, вони дали тобі знеболювальне. Потім будуть трошки дивні відчуття.
Звідки Іззі стільки знає про цей огидний процес?
На Мелбері-роуд Іззі допомогла їй вмоститися на ліжку, і вона глибоко заснула під лискучим сатиновим покривалом у запасній спальні. Коли Іззі зайшла з тацею, надворі було темно.
— Це суп із бичачого хвоста, — защебетала вона. — Купила в банці.
Від Іззі пахнуло алкоголем, чимось задушливо-солодким; під макіяжем і життєрадісними манерами проступала втома. Мабуть, Урсула для неї — жахливий тягар. Вона спробувала сісти. Запах спиртного і бичачого хвоста були такі сильні, що вона виблювала просто на лискучий сатин.
— О Господи, — сказала Іззі, притиснувши долоню до рота. — Я не створена для такого.
— Що з дитиною? — спитала Урсула.
— Що?
— Що з дитиною? — повторила Урсула. — Її віддали добрим людям?
Вона ще раз прокинулася вночі, знову виблювала і поринула в сон, не прибравши й не покликавши Іззі. Коли вона прокинулася вранці, їй було жарко. Надто жарко. Серце калатало у грудях, кожен подих давався з трудом. Вона спробувала встати, але голова закрутилася, а ноги не тримали. Після того все було як у тумані. Іззі, мабуть, викликала Г’ю, бо коли вона відчула на липкому лобі прохолодний доторк і розплющила очі, він підбадьорливо їй усміхався. Він сидів на ліжку, не знімаючи плаща. А вона все ліжко заблювала.
— Ми доправимо тебе в лікарню, — сказав він, мовби блювота його геть не обходила. — У тебе просто запалення.
Десь на фоні запекло протестувала Іззі:
— Та мене судитимуть.
На що Г’ю сказав:
— Добре, сподіваюся, тебе кинуть за ґрати, а ключі викинуть.
Він узяв Урсулу на руки і сказав:
— На бентлі, мабуть, буде швидше.
Урсула почувалася невагомою, ніби ось-ось злетить. Наступного разу вона прийшла до тями в лункій лікарняній палаті. Над нею сиділа Сильвія із суворим і злим лицем.
— Як ти могла?
Урсула зраділа, коли настав вечір і на зміну Сильвії прийшов Г’ю.
Це Г’ю був із нею, коли прилетів чорний кажан. Ніч простягнула їй руку, й Урсула піднялася, щоб її вхопити. Вона відчула полегшу, навіть радість: її кликав осяйний сліпучий світ, місце, де розкриваються всі таємниці. Її огорнула темрява, оксамитовий друг. У повітрі кружляв сніг, білий, як тальк, холодний, як східний вітер на шкірі немовляти — а тоді Урсула повалилася назад на лікарняне ліжко. Її руку не прийняли.
На світло-зелене лікарняне покривало падав яскравий сніп світла. Г’ю спав, і його лице уві сні було розслаблене і втомлене. Він незручно зігнувся на стільці біля ліжка. Одна штанина трохи задерлася, Урсулі було видно зморщену сіру шкарпетку і гладку шкіру на гомілці. Колись він був як Тедді, — подумалося їй, — а Тедді колись буде як він. Хлопчик у чоловікові, чоловік у хлопчикові. Від цього їй захотілося плакати.
Г’ю розплющив очі й, побачивши її, слабко всміхнувся і промовив:
— Привіт, ведмежатко. З поверненням.
Серпень 1926 року
«Ручку треба тримати так, щоб полегшити написання стенографічних знаків. Зап’ясток не мусить торкатися зошита чи парти».
Решта літа була жахлива. Вона сиділа під яблунею в саду й намагалася штудіювати Пітманів посібник зі стенографії. Було вирішено, що вона піде на курси машинопису і стенографії, а до школи не повернеться.
— Я не можу повернутися, — сказала вона. — Не можу, та й годі. Від холодку, який віяв від Сильвії щоразу, коли вона помічала в кімнаті Урсулу, не було рятунку. Бріджит і місіс Ґловер не розуміли, чому ця «серйозна хвороба», яку Урсула підхопила, коли навідувала тітку в Лондоні, відштовхнула Сильвію від доньки, а не зблизила їх, як можна було б очікувати. Іззі, звісно, навіки заборонили приїздити. Persona non grata in perpetuam. Правди не знав ніхто, крім Памели, яка слово за слово виманила з Урсули цілу історію.