А що, якби вона кинулася під потяг, померла після Белгравії, чи, власне кажучи, відкрила вікно спальні й кинулася головою вниз? Вона повернулася б і почала все з початку? Чи, може, як їй і казали, вона все собі понавигадувала? А що, як і понавигадувала? Невже її думки нереальні? А що, як реальності взагалі не існує? А що, як поза думками немає нічого?
Філософи здавна «дали собі раду» з цією проблемою, доволі стомлено повідомив їй доктор Келлет, це — одне з перших питань, до яких звернулася філософія, тож не варто ще і їй цим перейматися. Проте хіба ж ця проблема не з тих, з якими кожен мусить дати собі раду сам?
(«Облиш ту стенографію, — писала їй із Лідсу Памела, — тобі треба вивчати філософію в університеті, у тебе світла голова. Ти як тер’єр, що вчепився в кістку»).
Вона врешті-решт рушила на пошуки доктора Келлета і виявила, що його кабінет тепер займає жінка з окулярами у сталевій оправі і волоссям кольору сталі. Та сповістила, що доктор Келлет і справді вийшов на пенсію, тож чи не хоче Урсула призначити зустріч із нею? Ні, — сказала Урсула, — не хоче. Це був її перший візит до Лондона після Белгравії, і на зворотньому шляху від Гарлі-стрит, у метро на лінії Бейкерлу, її спіткав напад паніки. Їй аж довелося вибігти на поверхню в Мерілебон, де вона довго хапала ротом повітря. Газетяр спитав: «У вас усе гаразд, міс?». На що вона відповіла — так, так, усе гаразд, спасибі.
Містер Карвер любив торкатися плечей дівчат («моїх дівчаток») — він гладив ангорові кардигани чи светри з овечої вовни, ніби це його домашні тварини.
Вранці вони вчилися машинопису на масивних друкарських машинках «Ундервуд». Інколи містер Карвер змушував їх тренуватися із зав’язаними очима — тільки так, на його думку, можна відучитися дивитися на клавіші, що сповільнює друк. З пов’язкою на очах Урсула почувалася як дезертир перед розстрілом. Вона часто чула, як містер Карвер видає дивні звуки, тяжко дихає і порхає, але не хотіла підглядати, що він робить.
Після обіду вони вчилися стенографії й писали снодійні диктанти, що включали найрозмаїтіші жанри ділового листування. «Вельмишановне-панство, я-довів ваше послання до-уваги ради-директорів на вчорашній нараді, проте внаслідок обговорення було-постановлено відкласти подальший-розгляд справи до наступної зустрічі-директорів, яка-відбудеться наступного вівторка...». Зміст цих листів був украй нудний і химерно контрастував із шаленим плином чорнила на сторінці, коли вони намагалися встигнути все записати.
Якогось вечора, диктуючи «На-жаль, ті,-хто протестує-проти цього призначення, не мають підстав сподіватися на успіх», містер Карвер пройшов за спиною в Урсули й ніжно торкнувся її шиї, яку вже не захищало довге волосся. Вона здригнулася і втупилася у клавіші «Ундервуда». Може, це щось у ній приваблює таку увагу? Може, вона просто погана людина?
Червень 1932 року
Для себе Памела обрала біле мереживо, а для дружок — жовтий сатин. Жовтий відтінок був кислотненький, дружки виглядали жовтушно. Їх було четверо — Урсула, Війні Шоукросс (а не Ґерті) і дві молодші сестри Гарольда. Гарольд був із великої шумної родини на Олд-Кент-роуд, яку Сильвія вважала «нижчою за статусом». Те, що Гарольд лікар, не вважалося пом’якшувальною обставиною (Сильвія відчувала дивну відразу до медичної професії).
— Але ж твоя родина теж була трохи déclassé, — сказав Г’ю Сильвії.
Майбутній зять йому сподобався, він вважав його «ковтком свіжого повітря». Та й Гарольдова мати Олів — теж.
— Вона завжди каже, що думає, — сказав він Сильвії. — І думає, що каже. Не те, що деякі.
— А в каталозі ця модель виглядала добре, — із сумнівом протягнула Памела на третій і остаточній Урсулиній примірці у майстерні в Нісдені — занесло ж їх. Довга вузька сукня туго напиналася в Урсули на талії.
— Ви набрали вагу після останньої примірки, — сказала кравчиня.
— Справді?
— Так, — підтвердила Памела.
Урсулі згадалося, коли вона востаннє набрала вагу. Белгравія. Хоча цього разу причина точно інша. Вона стояла на стільці, а кравчиня пересувалася навколо неї колами; на зап’ястку в неї була закріплена подушечка для голок.
— Але виглядаєш добре, — додала Памела.
— Я цілими днями сиджу, — сказала Урсула. — Мабуть, треба більше ходити.
Розлінуватися легко. Вона жила сама, тільки ніхто про це не знав. Гільда — дівчина, з якою вона мала ділити квартиру на горішньому поверсі у Бейсвотері — з’їхала, але, дякувати Богу, і далі платила ренту. Гільда жила в Ілінґу «у справжнісінькому палаці втіх» із чоловіком на ім’я Ернест, якому дружина відмовилася давати розлучення, тож перед батьками вона мусила вдавати, що досі живе у Бейсвотері самотнім і чеснотливим життям. Це було питання часу, коли Гільдині батьки несподівано виринуть у них на порозі, й Урсулі доведеться відбріхуватися, щоб якось пояснити відсутність їхньої доньки. Г’ю і Сильвія були б у жасі, якби довідалися, що Урсула живе в Лондоні сама.
— У Бейсвотері? — із сумнівом спитала Сильвія, коли Урсула повідомила, що полишає Лисячий закут. — А інакше не можна?
Г’ю і Сильвія проінспектували і квартиру, і Гільду, яка гідно трималася на перевірці. Утім, Сильвія вважала, що і квартира, і Гільда не зовсім задовільні.
Ренту платив «Ернест із Ілінґа», як його називала Урсула («Утриманка я», — сміялася Гільда). Гільда наїжджала до Лондона щокілька тижнів: забрати пошту, передати гроші за квартиру.
— Я можу знайти іншу співмешканку, — запропонувала Урсула, хоча її з душі вернуло від цієї думки.
— Давай подивимося, як мені поведеться. У цьому й чар того, щоб жити у гріху: завжди можна просто зібратися і піти.
— Ернест (з Ілінґа) теж може зібратися і піти.
— Мені 21, а йому 42, нікуди він не подінеться, повір мені на слово.
Коли Гільда з’їхала, Урсула зітхнула з полегшею. Тепер можна вечорами вештати квартирою у халаті й бігуді, їсти помаранчі й шоколад і слухати радіо. Гільда, звісно, ні проти чого із того не заперечувала б, власне, навіть підтримала б, проте Сильвія прищепила Урсулі думку, що при чужих треба триматися належно, і її вишколу складно позбутися.
За кілька тижнів самостійного життя вона зрозуміла, що в неї майже немає друзів, а ті, які є, їй не настільки цікаві, щоб підтримувати стосунки.
Міллі стала акторкою і майже весь час гастролювала. Зрідка вона надсилала Урсулі листівки з місць, до яких інакше, напевно, ніколи не завітала б — із різних там Стаффордів, Ґейтсхедів чи Ґрентемів — на яких малювала смішні ескізики себе в різних ролях («Де я — а де Джульєтта, ото сміху!»).
Їхня дружба, власне, не пережила смерті Ненсі. Від горя родина Шоукроссів замкнулася, а коли Міллі нарешті повернулася до життя, то виявила, що Урсула зреклася свого. Урсулі час від часу хотілося пояснити Міллі про Белгравію, проте вона боялася ризикувати хисткими рештками їхньої дружби.
Урсула працювала у великій фірмі, що займалася імпортом. Інколи вона дослухалася до балачок дівчат у конторі — хто що робить і з ким — і дивувалася, де, на Бога, вони знаходять усіх цих Гордонів, Чарлі, Діків, Мілдред, Ейлін і Вір — неспокійну радісну зграйку, з якою ходять у вар’єте й кінотеатри, катаються на ковзанах, плавають на пляжах і в басейнах, а також виїздять до Еппінґ-Форест чи Істборна. Урсула нічого такого не робила.
Урсула прагнула триматися самотою, але ненавиділа самотність і ніяк не могла розв’язати цього протиріччя. На роботі до неї ставилися, ніби вона стояла осторонь від натовпу й була в чомусь за них вища, хоча насправді це не так. Інколи хтось зі зграйки питав:
— Не хочете прогулятися з нами після роботи?
Пропонували, мабуть, зі співчуття чи доброчинності, а Урсула ніколи не погоджувалася. Вона підозрювала, ба навіть знала, що про неї пліткують — не зі зла, просто з допитливості. Співробітниці уявляли, що в неї є якесь приховане життя. «Темна конячка». «Тихі води греблі рвуть». Ото вони розчарувалися б, якби дізналися, що немає в неї ніяких таємниць, навіть ці штампи цікавіші за її життя. Ніяких тихих глибоких вод, ніякої темряви (у минулому — так, але не в теперішньому). Якщо не рахувати спиртного. Хоча вони, мабуть, його рахували б.