Робота була марудна — нескінченні повідомлення про доставку, митні форми, балансові відомості. Самі товари (ром, какао і цукор) та екзотичні місця, з яких вони походили, ніяк не в’язалися з буденною нудотою контори. Урсула, мабуть, перетворилася на маленький гвинтик у велетенській машині Імперії.
— Немає нічого поганого в тому, щоб бути гвинтиком, — сказав Моріс, який перетворився на великий гвинт у Міністерстві внутрішніх справ. — Світові потрібні гвинтики.
Їй не хотілося бути гвинтиком, але Белгравія перекреслила надії на щось цікавіше.
Урсула знала, коли почала пити. Жодних драматичних історій, просто дрібна домашня подія: коли Памела збиралася приїхати до неї на вихідні кілька місяців тому, вона вирішила приготувати boeuf bourguignon. Памела працювала в лабораторії у Глазго й хотіла підзакупитися до весілля. Гарольд також іще не переїхав — він мав почати роботу у Королівському госпіталі у Лондоні за кілька тижнів.
— Повеселимося вдвох, — сказала Памела.
— А Гільди не буде, — легко збрехала Урсула. — Вона поїхала на вихідні до мами у Гастінгс.
У неї не було підстав приховувати від Памели їхню домовленість. Памела — єдина особа, з якою вона могла бути цілковито щира, проте Урсула чомусь стрималася.
— Ну й чудово, — сказала Памела. — Я затягну Гільдин матрас у твою спальню, й буде точнісінько як у старі добрі часи.
— Ти хочеш заміж? — спитала Урсула, коли вони полягали. Усе було геть не так, як у старі добрі часи.
— Звісно, інакше навіщо б я це все затіяла? Мені подобається ідея шлюбу. Є в тому щось гладке, заокруглене, солідне.
— Як галька?
— Як симфонія. Ну, мабуть, як дует.
— Усі ці поетизми геть не у твоєму дусі.
— Мені подобається те, що є у наших батьків, — просто сказала Памела.
— Що, справді?
Відтоді, як Памела з’їхала від Г’ю та Сильвії, минуло чимало часу. Може, вона й не знала, що у них зараз. Дисонанс, а не гармонія.
— А ти когось зустріла? — обережно спитала Памела.
— Ні. Нікого.
— Це питання часу, — підбадьорливо, наскільки вміла, сказала Памела.
Для boeuf bourguignon, звісно, потрібне бургундське, тож Урсула в обідню перерву зайшла до винної крамнички, яку проминала щодня по дорозі на роботу в Сіті. Місце було стародавнє, дерев’яні панелі на стінах виглядали так, мовби за століття просякли вином, а темні пляшки із прегарними етикетками, здавалося, обіцяли щось значно більше за їхній вміст. Винар сам вибрав їй пляшку — мовляв, дехто готує на поганому вині, але погане вино можна пустити лише на оцет. Сам він був кислуватий, але приголомшливий. Він поводився із пляшкою ніжно, як із немовлям, чуло загорнув у папір і передав Урсулі, а та поклала її у плетений кошичок для покупок, як у колиску. Там вино й лежало, сховане, до вечора, щоб ніхто, бува, не запідозрив, наче вона потай випиває.
Яловичину Урсула ще не купила, але бургундське вирішила скуштувати того ж вечора, раз винар так його розхвалював. Вона, звісно, й раніше куштувала спиртне, але ніколи не пила на самоті. Ніколи не відкорковувала дорогу пляшку бургундського й не наливала келих сама (халат, бігуді, затишний гасовий вогник). Вона мовби опустилася у теплу ванну прохолодного вечора — глибокий м’який смак вина приніс несподівану хвилю спокою. Це ж Кітсів «келих, де Півдня теплий пах»[5], правда? Її звична хандра трохи відступила, тож вона налила ще келих. Коли вона підвелася, в голові замакітрилося, і вона розсміялася.
— Під мухою я, — сповістила вона порожній кімнаті.
І тоді раптом задумалася, чи не завести їй собаку. Хоч поговорити буде з ким. Песик штибу Джока вітав би її з роботи із радістю й оптимізмом, може, вона б навіть їх підхопила. А Джок, до речі, уже помер — ветеринар сказав, що від серцевого нападу.
— А в нього ж було таке велике серце, — сказав Тедді, якому ця втрата розбила серце.
На зміну Джоку прийшов волоокий віппет, надто ніжний для випробувань собачого життя.
Урсула сполоснула келих і закоркувала пляшку — на завтрашню яловичину лишалося більше ніж досить — а тоді попленталася до ліжка.
Вона швидко заснула й не прокинулася, доки не продзвенів будильник, хоча зазвичай спала неспокійно. «Щоб випив я, і щезнув непомітно»[6]. Прокинувшись, вона зрозуміла, що не зможе належно подбати про собаку.
Наступного дня думка про півпляшки на кухні підбадьорювала її при роботі з нудними гросбухами. Врешті, на яловичину можна купити ще одну пляшку.
— Що, так смачно? — спитав винар, коли вона завітала до нього за два дні.
— Ні, ні, — розсміялася вона, — я ще не готувала. Просто подумала, що до їжі треба купити таке саме добре вино.
І тоді зрозуміла, що більше не зможе повернутися до цієї милої крамнички, адже є ліміт, скільки boeuf bourgignon можна зготувати.
Памелі Урсула зготувала м’ясний пиріг без крапельки спиртного і печені яблука із заварним кремом.
— А я привезла тобі гостинець із Шотландії, — сказала Памела й видобула із сумки пляшку солодового віскі.
Коли віскі скінчилося, вона знайшла іншу винарню — там продавець ставився до свого товару менш шанобливо.
— Це на boeuf bourguignon, — пояснила вона, хоча тому було байдуже. — А власне, візьму-но я дві пляшки. Гостей буде багато.
Тоді дві пляшки «Гіннесу» з пабу на розі — «брат раптом завітав у гості». Тедді ще не виповнилося вісімнадцяти, навряд чи він п’є. І ще раз — за кілька днів. «Знову брат завітав, міс?» — спитав власник пабу і підморгнув. Вона зашарілася.
В італійському ресторанчику в Сохо, повз який вона «просто проходила», їй без зайвих запитань продали кілька пляшок к’янті. «Бочковий херес» — до кооперативу на тій самій вулиці можна прийти зі своєю пляшкою, вони наливають із бочки. («Це для мами»). Ром брала у пабах подалі від дому. («Для батька»). Вона експериментувала з різними видами спиртного, як учений, але знала, що подобається їй найбільше — перша пляшка вогнецвіту Іппокрени, вина червоного, як кров. Вона почала планувати, як би то домовитися про доставку цілого ящика («родинне свято»).
Так вона і почала потай випивати. Це була приватна, інтимна, самотня дія. Від самої думки про питво серце тьохкало зі страхом і радісним передчуттям. На жаль, суворі закони про торгівлю спиртним і страх приниження суттєво утруднювали дівчині з Бейсвотер доступ до поживи для залежності. Багатим легше: в Іззі, наприклад, був рахунок чи не у «Герродс», і їй просто доставляли спиртне до порога.
Варто було змочити ноги у Леті, як вона пірнула з головою — від тверезості до пияцтва за якісь кілька тижнів. Це був і сором, і спосіб його притлумити. Щоранку вона прокидалася й думала — ні, сьогодні не питиму, а після обіду наростала жага: вона уявляла, як зайде увечері додому, де на неї чекає забуття. У жовтій пресі вона почитувала описи опіумних клубів у Лаймгаузі — цікаво, це правда? Опіум, мабуть, притлумлює біль буття ще краще, ніж бургундське. Іззі, либонь, радо здала б їй адреси китайських притонів — вона не приховувала, що «б’є в гонг» — проте Урсулі здавалося, що про таке не питають. Може, це привело б не до нірвани (вона врешті виявилася доброю ученицею доктора Келлета), а до нової Белгравії.
Іззі інколи приймали назад у лоно сім’ї. («Але тільки на весілля і похорони, — сказала Сильвія, — не хрестини»). На Памелине весілля її запросили, але, на глибоку полегшу всіх, Іззі сказала, що не приїде: «Вихідні у Берліні». У неї був знайомий із приватним літаком («просто клас»), який її туди відвезе. Урсула час від часу навідувала Іззі. Їх об’єднував жах Белгравії, цей спогад довіку триматиме їх разом, навіть якщо вони ніколи про нього не говорять.
Натомість Іззі прислала весільний подарунок — ящичок срібних десертних виделок, які розсмішили Памелу.
5
«До солов’я» Кітса у перекладі Василя Мисика, цит. за Кітс, Джон. Поезії (збірка). — Київ: Дніпро, 1968. — С. 48. —