— Як твоя сестра? — спитав Дерек, коли повернувся додому того вечора.
— Усе добре. У неї буде дитина.
— О?
Наступного ранку її пряжені яйця виявилися «незадовільні». Урсула й сама мусила визнати, що яйце, яке вона подала Дерекові, являло собою сумну картину, як хвора медуза, яку лишили помирати на грінці. На Дерековому лиці сяйнула хитра усмішечка, що вказувала на втіху від знайденого ґанджу. Це новий вираз. Гірший, ніж старий.
— Ти справді думаєш, що я таке їстиму?
Урсулі спало на думку кілька відповідей на це питання, але вона відкинула їх усі як занадто зухвалі. Натомість сказала:
— Я можу зробити нове.
— Знаєш-но, я день і ніч гарую на ненависній роботі, тільки щоб тебе утримати. Ти ні про що в цьому житті не мусиш перейматися, еге ж? А ти і за холодну воду не візьмешся. Ба ні, перепрошую, — саркастично сказав він, — я забув, ти ж у нас у теніс граєш, — а мені навіть яйця зготувати не можеш.
Урсула не знала, що робота йому ненависна. Він багато скаржився на поведінку учнів і весь час повторював, що директор не цінує його тяжкої праці, а от що він прямо ненавидить викладати — не знала. Він виглядав так, ніби ось-ось заплаче, і їй несподівано стало його шкода.
— Я зроблю інше яйце.
— Не трудися.
Вона думала, що він зараз пожбурить яйце об стіну — Дерек узявся жбурлятися їжею, відколи вона приєдналася до тенісного клубу — проте натомість він ляснув її по голові долонею. Вона поточилася, вдарилася об плитку й упала на підлогу, де й лишилася — на колінах, ніби стала до молитви. Біль здивував її більше, ніж сам акт.
Дерек перейшов кухню і завис над нею з тарілкою незадовільної їжі. Якусь мить їй здавалося, ніби зараз він розіб’є тарілку об неї, але він просто скинув яйце їй на голову. А тоді сягнистими кроками вийшов із кухні, і за мить вхідні двері ляснули. Яйце зіслизнуло з волосся і сповзло лицем на підлогу, де й вибухнуло тихим спалахом жовті. Вона з трудом підвелася і взяла мітлу.
Того ранку якась нова частка його єства вирвалася на свободу. Урсула весь час порушувала правила, про існування яких навіть не знала — то вугілля в камін накладе забагато, то туалетного паперу забагато використає, то забуде вимкнути світло. Дерек ретельно штудіював усі чеки і рахунки, про кожне пенні потрібно було відзвітувати, у неї зайвої копійки не було.
Він читав нескінченні нотації через дрібниці, і коли заводився, спинити його було неможливо. Він весь час злився. Це вона його весь час злила. Тепер він щовечора вимагав вичерпний звіт про день. Скільки книжок вона взяла в бібліотеці, що сказав м’ясник, ніхто не заходив? Від тенісу вона відмовилася. Так легше.
Він її більше не бив, але насильство постійно клекотало під самою поверхнею, мовби Урсула мимохіть пробудила приспаний вулкан. Він весь час намагався її на чомусь підловити, так що їй не лишалося й миті, щоб прочистити туман у голові. Його дратувало саме її існування. Чи можна прожити життя як покарання без кінця? (А чому ні? Вона ж на це заслужила).
Вона жила, як у тумані. Що посієш, те й пожнеш, і настав час пожинати. Може, це — чергова версія Келлетового amorfati. Що б то він сказав про її нинішнє становище? І, що цікавіше, що б то він сказав про Дерекову своєрідну вдачу?
На спортивний день її запросили. Спортивний день — велика подія у Блеквуді, навіть дружини вчителів мусили її відвідати. Дерек дав їй гроші на новий капелюшок і наказав:
— Щоб мені не було за тебе соромно.
Вона пішла у місцеву крамничку жіночого і дитячого одягу під назвою «А Ля Мод» (назва не відповідала дійсності). Це тут вона купувала шкарпетки і спіднє. Нового одягу в неї після весілля не з’являлося. Не настільки її цікавила власна зовнішність, щоб намагатися вициганити в Дерека гроші.
Це була безрадісна крамниця в ряду інших безрадісних крамниць — перукарні, рибної крамнички, бакалії і пошти. У неї не було ані сил, ані бажання, ані, як на те пішло, грошей, щоб зібратися і поїхати у гарний лондонський універмаг (та й що про це сказав би Дерек?). Коли Урсула працювала в Лондоні, ще до шлюбу, то чимало часу проводила у «Селфріджис» і «Пітер Робінсонс». Тепер вони видавалися далекі, як заморські землі.
Вміст вітрини захищала від сонця жовто-оранжева ширма із цупкого целофану, що нагадувала етикетку пляшечок лимонаду, і тому все у вікні виглядало цілковито неапетитним.
Капелюшок був такий собі, але нема на те ради. Вона мимоволі придивилася до свого відображення в магазинному дзеркалі, що тяглося від підлоги до стелі. У трипанельному дзеркалі вона виглядала втричі гірше, ніж у дзеркалі в них у ванній (єдине в домі, якого не могла уникнути). Вона раптом зрозуміла, що вже себе не впізнає. Вона збилася з дороги, прочинила не ті двері й не могла знайти шляху назад.
Вона жахливо саму себе налякала, коли видала зойк відчаю. Власниця крамниці вискочила з-за прилавка, затьохкала над нею:
— Ну ж бо, люба, не треба так засмучуватися. Така пора місяця?
Вона всадила Урсулу й налила їй чаю з печивом. В Урсули навіть слів не знайшлося віддячити за простий акт доброти.
До школи треба було проїхати одну зупинку потягом, а тоді трохи пройти тихою стежкою. Урсула влилася до потоку батьків, що плинув крізь ворота Блеквуду. Опинитися у натовпі було захопливо і трошки лячно. Ледве півроку як заміжня, а вже забула, як це — бути у натовпі.
Урсула доти не бувала у Блеквуді. Її здивувала банальна руда цегла й живопліт, геть не як у прадавній школі, до якої ходили чоловіки з роду Тоддів. Тедді та Джиммі пішли по Морісових стопах до школи, яку свого часу закінчив Г’ю — вона була ошатна, зі світло-сірого каменю, гарна, як оксфордський коледж (утім, за словами Тедді, «всередині ховається варварство»). А особливо гарні у школі були сади — навіть Сильвія схвалила розмаїття квітів на клумбах.
— Доволі романтичні насадження, — сказала вона.
У Дерековій школі такої романтики не було передбачено, наголос зробили на стадіон. Блеквудські хлопці не були схильні до науки, бодай за словами Дерека, і тільки те й робили, що грали в регбі та крикет. У здоровому тілі здоровий дух. А у Дерека здоровий дух?
Уже пізно розпитувати його про сестру і батька, — вирішила Урсула, — це спровокує вибух Кракатау. Та й нащо таке взагалі вигадувати? Доктор Келлет їй усе пояснив би.
На одному кінці стадіону розставили складані столи з наїдками для батьків і вчителів. Чай, бутерброди, тонесенькі скибочки фруктового пирога. Урсула завмерла біля чаю і стала виглядати Дерека. Він сказав, що не зможе з нею базікати, бо має «помагати» — і справді, коли вона його нарешті побачила, він старанно ніс до дальнього кінця стадіона цілий оберемок великих обручів, призначення яких було Урсулі незрозуміле.
Усе товариство, що зібралося навколо столу, було знайоме між собою, особливо дружини вчителів. Урсула запідозрила, що у Блеквуді проводять значно більше подій, ніж Дерек розповідав.
До столу з чаєм підійшло кілька старших учителів, що у мантіях нагадували кажанів, і вона розчула ім’я «Оліфант». Урсула тихцем підступила ближче, намагаючись не привертати уваги, і вдала, що її дуже цікавить крабова намазка на бутерброді на її тарілці.
— У юного Оліфанта знову клопоти.
— Справді?
— Виявляється, він хлопця вдарив.
— А що тут не так? Я їх весь час б’ю.
— Виявляється, він його сильно вдарив. Батьки погрожують піти в поліцію.
— Він не дає собі ради з класом. Звичайно, вчитель він препоганий.
Навантаживши тарілки пирогом, чоловіки побрели геть, а Урсула потяглася за ними.
— Ще й у боргах, як шовках.
— Може, на книжці заробить?
Вони обоє від душі розсміялися, як над смішним жартом.
— Жінка, мабуть, прийшла.
— Та невже? Тоді начуваймося, вона, кажуть, неврівноважена.
Це теж, виявляється, такий жарт. Урсула аж підскочила, коли постріл сигнального пістоля сповістив про початок перегонів із перешкодами. Вона облишила вчителів. Їй розхотілося підслуховувати.