— Я, здається, їх тільки рази два і бачила.
— Та, мабуть, більше просто не помічала. Моріс сказав, що запросив нас, щоб «кузини познайомилися покраще», але хлопчики не знайшли з ними спільної мови. Філіп і Гейзел геть не вміють гратися. А їхня мати — великомучениця від смажені та яблучного пирога. Ну, ще Едвіна великомучениця імені Моріса. Мучеництво їй, звісно, пасує, хоча вона якась надто ревна християнка як на англіканку.
— Не хотіла б я побратися з Морісом, не уявляю, як вона його терпить.
— Здається, вона йому вдячна. Він дав їй Суррей. Тенісний корт, друзі в міністерстві, гори смажені. Вони часто «приймають» — світочів світу цього. Багато жінок готові заради такого й потерпіти. Навіть Моріса.
— Ото вже випробування для її християнської терпимості.
— І для Гарольдових поглядів загалом. Із Морісом він погарикався за соціальне забезпечення, а з Едвіною — через передвизначення.
— Вона в це вірить? А ще англіканка.
— Точно. Але логіки в неї геть немає. Вона просто приголомшливо дурна, тому він, мабуть, з нею й одружився. Як думаєш, чому Моріс каже, що війна скінчиться за кілька місяців? Це просто міністерство надуває щоки? Ми як думаємо, можна вірити всьому, що він каже? Чи хоч чомусь, що він каже?
— Загалом ні, — сказала Урсула. — Але він велике цабе у Міністерстві внутрішніх справ, тож можна припустити, щось та знає. Себто в Міністерстві внутрішньої безпеки, створили на цьому тижні.
— І ти там же? — спитала Памела.
— І я там же. Наш департамент протиповітряної оборони тепер ціле міністерство, ми досі не оговталися від того, що ми тепер прямо як дорослі.
Закінчивши школу у вісімадцять, Урсула ані до Парижа не поїхала, ані, всупереч благанням частини вчителів, не подалася в Оксбридж і не здобула диплома із якоїсь живої чи мертвої мови. Вона, власне, так і осіла неподалік, у Гай-Вікомбі, у маленькому коледжику для секретарок. Їй кортілося «пожити» й заробити незалежність, а не замкнутися в монастирських стінах чергового освітнього закладу. «Крилата колісниця часу і таке інше», — пояснила вона батькам.
— Пожити — це те, що нам усім судилося, — сказала Сильвія, — так чи інак. І всі врешті доживаються до одного і того самого. Мабуть, по суті, і байдуже, як саме ми туди дістанемося.
Урсула, своєю чергою, вважала, що в тому, «як саме» ми туди дістанемося, якраз уся суть, але в ті дні, коли Сильвію оповивала хандра, сперечатися з нею було марно.
— Тоді я зможу знайти цікаву роботу, — Урсула відмахнулася від батьківських заперечень, — працюватиму в газеті, чи, може, у видавництві.
Вона уявляла богемну атмосферу, чоловіків у твідових піджаках і з краватками, жінок, що вишукано курили, розсівшись за друкарськими машинками.
— Це ти молодець, — сказала Іззі Урсулі за доволі добрим пообіднім чаєм у «Дорчестері», куди запросила ще й Памелу («Мабуть, їй щось треба», — сказала та). — Хто ж хоче бути нудною синьою панчохою?
— Я, — сказала Памела.
Виявилося, прихований мотив у Іззі справді був. Авґуст здобув такий успіх, що видавець попросив Іззі написати «щось таке саме» для дівчат.
— Але щоб вона не була хуліганкою, — уточнила Іззі. — Це, виявляється, ні-ні. Їм треба таке своїсіньке хлопчакувате дівчисько, із тих, які в хокей грають. Тут у нас пригоди, тут у нас перепалки, але щоб усе було як належить, жодних різких рухів, — вона повернулася до Памели і люб’язно сказала: — Так що я подумала про тебе, люба.
Коледж очолював такий собі містер Карвер, великий шанувальник Пітмана й есперанто, який хотів, щоб його «дівчатка» тренувалися друкувати із зав’язаними очима. Урсула підозрювала, що це не просто випробування їхньої вправності, й очолила повстання Карверових «дівчаток».
— Ти така бунтарка, — захоплено сказала одна з них (Моніка).
— Взагалі-то, ні, — уточнила Урсула. — Просто керуюся здоровим глуздом.
Так і було. Вона завжди була розважлива.
У коледжі містера Карвера з’ясувалося, що Урсула має дивовижний хист і до друку, і до стенографії, хоча чоловіки, які проводили з нею інтерв’ю на посаду в Міністерстві внутрішніх справ, — вона їх більше не бачила, — явно вирішили, що добре знання мертвих мов стане їй у більшій пригоді, коли вона відкриватиме й закриватиме шухляди в шафах і ритиметься у морі вицвілих папок. «Цікаву роботу» вона уявляла не так, але завдання бодай займало їй голову, тож наступні десять років вона поступово дерлася вгору службовою драбиною, повільненько, як-то жіноцтво. («Одного дня жінка стане прем’єр-міністром, — сказала Памела. — Може, і за нашого життя»). Тепер в Урсули були підлеглі, які порпалися у вицвілих папках за неї. Мабуть, оце і є прогрес. З 36-го вона працювала на департамент протиповітряної оборони.
— То ти, значить, чуток не знаєш? — спитала Памела.
— Я ж мізерна скво, я тільки чутки і знаю.
— А Моріс не розказує, чим займається, — пробурчала Памела. — Мовляв, не належить говорити, що відбувається у тих «священних стінах». Він так і сказав — «священних стінах». Можна подумати, він кров’ю підписав акт про нерозголошення державних таємниць і лишив свою душу як запоруку.
— Це ми всі робимо, — сказала Урсула і взяла скибочку пирога. — De rigueur, ти ж розумієш. Особисто я підозрюю, що він просто щось там собі рахує.
— І при цьому самовдоволений до чортиків. Війна йому сподобається — влади маса, особистої небезпеки нуль.
— І купи речей, які можна підрахувати.
Вони обидві розсміялися. Урсулі раптом сяйнула думка, що, як на людей над прірвою жахливого конфлікту, вони якісь аж надто радісні.
Вони сиділи у Памелиному саду у Фінчлі, стояв суботній день, на тонкому бамбуковому столику стояло чайне начиння. Вони їли марципановий пиріг із шоколадними кришками — давній рецепт місіс Ґловер, переданий у спадок на клапті паперу з жирними відбитками пальців. Подекуди цей клапоть паперу був прозорий, як брудна шибка.
— Насолоджуйся моментом, — сказала Памела, — бо пирога, мабуть, більше вже не буде, — вона кинула кусник Гайді — нічим не прикметній дворняжці, порятованій із притулку у Баттерсі. — Ти знаєш, що люди тисячами присипляють своїх домашніх тварин?
— Жах.
— Ніби це — не члени сім’ї, — сказала Памела й почухала Гайді потилицю. — Вона значно приємніша, ніж мої хлопчаки. І поводиться краще.
— Як твої евакуйовані?
— Немиті.
Попри свій стан, Памела цілий ранок організовувала на Ілінґ-Бродвей евакуйованих, доки Олів, її свекруха, наглядала за хлопчиками.
— Від тебе було би більше користі, ніж від Моріса, — сказала Урсула. — Якби моя воля, бути тобі прем’єр-міністром. Ти із цим упоралася б значно краще, ніж Чемберлен.
— Що є, то є, — Памела відставила блюдце і взялася за в’язання — щось рожеве й мереживне. — Якщо буде хлопчик, я просто вдам, що це дівчинка.
— А ти не виїздиш? — спитала Урсула. — Ти ж не лишиш хлопців у Лондоні? Ти можеш пожити у Лисячому закуті, навряд чи німці розбомблять сонну лощину.
— З матір’ю жити? Ні за що. Є в мене університетська приятелька, Дженет, донька вікарія — втім це, мабуть, не має значення. Їй по бабусі лишилася хатка у Йоркширі, Гаттон-ле-Гоул, цятка на карті, щось таке. Вона збирається туди зі своїми двома малими й запрошує мене з моїми трьома, — Памела народила Найджела, Ендрю та Крістофера одного за одним. Материнством вона займалася на широку ногу. — Та й Гайді там сподобається. Дика природа, ані електрики, ані водогону. Хлопцям там буде добре, гасатимуть як дикуни. А то складно бути дикуном у Фінчлі.
— Комусь і це вдається, — зауважила Урсула.
— І як там твій «знайомий»? — спитала Памела. — «Знайомий із Адміралтейства»?
— Ти можеш називати його на ім’я, — сказала Урсула, струшуючи кришки пирога зі спідниці. — У квітів вух немає.
— У ці дні нема знаття. То як, він щось казав?
Урсулині стосунки з Крайтоном — «Знайомим із Адміралтейства» — тривали вже рік (вона вела лік від Мюнхена). Вони познайомилися на зборах кількох департаментів. Він був на п’ятнадцять років старший за Урсулу і доволі імпозантний. Було в ньому щось хиже, на чому не позначився ані шлюб із прагматичною Мойрою, ані виводок із трьох доньок у приватній школі. «Я їх ніколи не полишу», — сповістив він після того, як вони вперше кохалися у його мінімалістично умебльованому «укритті про всяк випадок».