Вона ніколи не була в нього «закохана», — сказала вона.
— Мабуть, ми можемо лишитися друзями.
— Боюся, ні, — сказав Крайтон, одразу ностальгуючи за тим, що вже перетворилося на історію.
Хай там як, увесь наступний день вона старанно проридала за втраченим. Він їй подобався, і це було не таке легковажне почуття знічев’я, як, схоже, видавалося Памелі. А тоді витерла сльози, помила голову і вмостилася на ліжку з тарілкою грінок, паштетом і пляшкою «Шато От-Бріон» 1929 року, яку поцупила з прекрасного винного погрібка Іззі: та недбало кинула вино на Мелбері-роуд, лишивши Урсулі ключі.
— Призволяйся, чим знайдеш, — сказала Іззі. Тож так вона і робила.
Шкода, що більше не буде побачень із Крайтоном. На війні зраджувати легше. Вночі місто гасло, що створювало прекрасне прикриття для таємних зустрічей, а коли нарешті почалися бомбардування, у нього була б купа пояснень, чому він не у Ворґрейві з Мойрою та доньками.
Натомість Урсула завела цілковито неприховувані стосунки із іншим учнем з її німецьких курсів. Після першого заняття («Guten Tag. Mein Name ist Ralph. Ich bin dreizig Jahre alt») вони вдвох пішли у кав’ярню «Кардома» на Саутгемптон-роу, яка майже повністю зникла за мішками піску. Так і виявилося, що вони працюють в одній будівлі — він укладав карти заподіяних бомбардуванням збитків. Урсула помітила, що Ральф накульгує, аж коли вони вийшли із класу, задушливої кімнати на четвертому поверсі у Блумсбері. У Дюнкерку поранили, — пояснив він, не встигла вона спитати. Підстрелили в ногу, коли чекав у воді на маленький човник, що курсував між берегом і більшими човнами. Рибалка з Фолкстона затягнув його на борт, а за кілька хвилин його й самого підстрелили в шию.
— Ось, — сказав він Урсулі, — тепер нам більше не треба про це говорити.
— Мабуть, що так. Але це жах.
Вона, звісно, бачила новини.
— Ми добре розіграли погані карти, — сказав Крайтон.
Урсула зіткнулася з ним у Вайтголлі незабаром після евакуації військ. Він сказав, що скучає за нею. (Знову вагається, — подумала вона). Урсула була підкреслено легковажна — сказала, що несе звіти в Кабінет воєнного часу, притисла папки до грудей, як броню. Вона теж за ним скучала. Важливо йому цього не показати.
— То в тебе зв’язки з воєнним кабінетом? — з повагою спитав Крайтон.
— Я просто асистентка заступника міністра. Власне, навіть не асистентка, а так, дівчинка на побігеньках.
А тоді вирішила, що розмова і так затягнулася. Він дивився на неї так, що їй схотілося знову опинитися у нього в обіймах.
— Мушу бігти, — розсміяно сказала вона, — а то війна, знаєш-но.
Ральф був із Бексгілла, лівак і утопіст із ненав’язливим сардонічним почуттям гумору. («А чи є соціалісти, які при цьому не утопісти?» — писала Памела). У Ральфа не було нічого спільного із Крайтоном, який з перспективи часу видавався надміру владним.
— Тебе червоні вербують? — спитав Моріс, коли вони зіткнулися у священних стінах. Здається, брат її підстерігав. — Якщо хтось довідається, це погано на тобі позначиться.
— Він же не член комуністичної партії.
— Цей у ліжку хоча б не розбазікає позицій наших бойових суден.
Він про що? Невже Моріс знає про Крайтона?
— Твоє особисте життя не особисте, доки триває війна, — зневажливо сказав він. — І взагалі, чого це ти вчиш німецьку? Вторгнення чекаєш? Готуєшся вітати ворога?
— Я думала, ти мені закидаєш прихильність до комуністів, а не фашистів, — розсердилася Урсула.
(— От йолоп, — сказала Памела. — Він просто боїться, що щось погано позначиться на ньому. Я його, звісно, не захищаю. Боже збав).
Із дна колодязя Урсула бачила, що хистка стіна між її кімнатою і квартирою місіс Еппл’ярд зникла. Через розтрощені перекриття й паркет вона бачила, як із вішака на рейці на стіні звисає сукня. Рейка була у вітальні Міллерів на першому поверсі — Урсула впізнала шпалери з пишними жовтими трояндами. А ось сукню вона бачила сьогодні на Лавінії Несбіт, із якою зіткнулася на сходах — тоді сукня була кольору горохового супу (й висіла на своїй власниці, як на вішаку). Тепер вона посіріла від пороху й перекочувала на кілька поверхів униз. За кілька метрів вона побачила власний чайник, великий, бурий, надісланий із Лисячого закута. Вона впізнала його за товстою мотузкою, яку місіс Ґловер колись давно намотала на ручку. Тепер все було не там, де треба, включно з нею самою.
Так, Ральф був на Арґайл-роуд. Вони повечеряли хлібом із сиром і випили по плящині пива. Тоді вона розв’язала кросворд із вчорашнього «Телеграфу». Нещодавно Урсула мусила купити окуляри для читання, доволі негарні. Допіру принісши їх додому, зрозуміла, що вони майже ідентичні до тих, які носила одна із міс Несбіт. То на неї чекає така сама доля? — подумала вона, розглядаючи своє відображення в окулярах у дзеркалі над каміном. Вона що, теж лишиться старою дівою? Як там у Остін? «Самотня жінка зі скромними прибутками неминуче смішна і неприємна синя панчоха, пожива для насмішок юнаків і юнок». Чи може бути старою дівою та, хто носила багряну букву?
Учора, доки вона підобідувала бутербродом у Сент-Джеймському парку, у неї на столі загадково з’явився конверт. Побачивши своє ім’я, написане Крайтоновою рукою (у нього був несподівано приємний почерк), вона пошматувала листа і викинула, не прочитавши. Потім, коли всі секретарки злетілися, як голуби, до возика з чаєм, вона зібрала клапті і склала лист докупи.
Я десь загубив свій золотий портсигар. Ти його знаєш — той, який батько подарував мені після Ютландії. Ти його випадково не бачила?
Але ж він ніколи не був її. Навпаки, він належав Мойрі. (Чи, може, Адміралтейству). Вона знову змела клапті до смітника. Портсигар лежав у неї в сумочці. Вона знайшла його під ліжком через кілька днів після того, як він її кинув.
— Про що думаєш? — спитав Ральф.
— Про всякі дурниці.
Ральф витягнувся біля неї, голову поклавши на бильце дивана, а ноги у шкарпетках примостивши їй на коліна. Наче й заснув, та все одно шепотів відповіді щоразу, як вона зачитувала питання з кросворда.
— «Роланд Оліверові»? Може, паладин? Що скажеш? — спитала вона.
Учора з нею сталося дещо дивне. Вона була в метро, яке взагалі не любила, тож до початку бомбардувань скрізь їздила велосипедом, що зараз ускладнилося через завали й купи битого скла. Розв’язувала кросворд у «Телеграфі» і намагалася забути, що вона під землею. Більшість під землею почувалася в безпеці, проте Урсулі не подобався замкнутий простір. Кілька днів тому бомба впала на вхід до станції метро, вибухова хвиля покотилася вниз, у тунелі, і результат був страшненький. Навряд чи про це писали в газетах — це погано для бойового духу.
Чоловік, що сидів біля неї, раптом нахилився — вона сахнулася — і, кивнувши на напівзаповнену сітку кросворда, сказав:
— А ви молодець. Давайте я вам дам свою візитівку. Заходьте, як схочете, до мене. Я наймаю розумних дівчат на роботу.
Ще б пак, звісно, — подумала вона. Він вийшов на Ґрін-парк, припинявши капелюх на прощання. На візитівці була адреса у Вайтголлі, але вона її викинула.
Ральф витрусив із пачки дві цигарки й підпалив обидві, а тоді передав одну їй і сказав:
— Ти ж у нас розумака?
— Ага. Тому я в розвідці, а ти карти креслиш.
— Ха-ха, розумака, та ще й дотепна.
Між ними було відчуття легкого побратимства, як у товаришів, а не коханців. Вони поважали одне одного і нічого не вимагали. Сприяло їхнім стосункам і те, що обоє працювали при воєнному відомстві. Було багато дечого, чого вони не мусили одне одному пояснювати.
Він торкнувся її зап’ястка і спитав:
— Ти як?
— Прекрасно, спасибі.
Руки в нього досі були як у архітектора, ким і був до війни — не знищені битвами. Тепер він у безпеці, вдалині від битв: став топографом інженерних військ, перебирає карти, фотографії і таке інше, більше не буде воювати, пробиратися крізь брудну, жирну, розбавлену кров’ю морську воду під обстрілом. (Потім він говорив про це більше).