Вона підшивала комірець блузки. Sturm und Drang радіопередачі вимкнула й тепер натомість слухала Ма Рейні, яка співала «А ось і блюз» — протиотруту до всіх легких емоцій, які виплюскувалися з радіо. Вона повечеряла з Ральфом хлібом із сиром, спробувала розв’язати кросворд, а тоді поспіхом випровадила Ральфа за двері. Потім вимкнула світло й відсунула завіси, щоб подивитися, як той простує Арґайл-роуд. Попри накульгування (чи, може, саме завдяки йому) він ішов, пританцьовуючи, ніби чекав, що на його шляху ось-ось трапиться щось цікаве. Він нагадував їй Тедді.
Він знав, що вона проводить його поглядом, але не озирнувся, просто підніс руку у німому вітанні, а тоді розтанув у пітьмі. Проте трохи світла все ж було — від яскравої скибки серпика місяця та тьмавих зірок, ніби хтось пожбурив у темряву жменю діамантового пилу. Місяць на своєму троні пишається у колі фей-зірок[7], — подумала вона, хоча Кітс, мабуть, писав про місяць у повні, а місяць над Арґайл-роуд — це так, придворна дама. Урсулу оповив поетичний настрій, доволі-таки невеселий. Це все огром війни, який змушує шукати способів її осмислити.
Бріджит завжди казала, що дивитися на місяць через скло — погана прикмета, тож Урсула знову щільно зсунула завіси.
Ральф легковажив безпекою. Казав, що після Дюнкерка нагла смерть його вже не спіткає. А Урсула вважала, що під час війни, коли звідусіль лавами наступає нагла смерть, ніхто ні від чого не захищений.
Як вона і думала, почався котячий концерт, потім заторохтіла артилерія у Гайд-парку, а тоді заревіли перші бомби — судячи зі звуків, десь при доках. Вона зірвалася на ноги, схопила ліхтар, який висів на гачку біля вхідних дверей, як свята реліквія, і книжку, яку теж тримала біля дверей. Це була її «книжка для укриття» — «Du cote de chez Swann». Тепер, коли видавалося, що війна ніколи не закінчиться, Урсула вирішила, що можна і за Пруста взятися.
Над головою скімлили літаки, а тоді долинув зловісний свист бомби і гуркіт, коли та впала десь неподалік. Інколи вибух здавався значно ближчим, ніж насправді. (Як швидко здобуваєш нові знання з найнесподіваніших тем). Вона почала шукати свій костюм для укриття. На ній була не по погоді легенька сукенка, а в підвалі — жахливо холодно і вогко. Костюм для укриття купила їй Сильвія, яка на день вибралася в місто незадовго до того, як почалися бомбардування. Вони прогулювалися по Пікаділлі, коли Сильвія побачила у вікні «Сімпсонс» рекламу «готових костюмів для укриття» і настояла, щоб вони їх поміряли. Урсула не могла уявити матір в укритті, не кажучи вже про костюм для укриття, проте Сильвію явно приваблював цей стрій, ба навіть однострій.
— Буду курей у ньому порати, — сказала вона і купила їм по костюму.
Наступний вибух пролунав так близько, що Урсула облишила пошуки клятого костюма і схопила натомість вовняну ковдру, яку сплела їй Бріджит. («Я саме збиралася відправити її у Червоний хрест, — писала Бріджит своїм круглим школярським почерком, — а потім подумала, що тобі вона потрібніша». «Ось бачиш, навіть у власній родині в мене статус біженки», — писала Урсула Памелі).
На сходах вона проминула сестер Несбіт.
— О, це на біду, міс Тодд, — загиготіла Лавінія. — Перейняти когось на сходах.
Урсула спускалася, сестри піднімалися.
— Ви йдете не туди, — сказала вона очевидне.
— Я в’язання забула, — сказала Лавінія. На ній була емалева брошка у формі чорного кота. Замість ока блимав стразик.
— Вона в’яже повзунки для дитини місіс Еппл’ярд, — сказала Рут. — У тій квартирі такий холод.
Урсула спробувала уявити, скільки ще в’язаних одежинок можна нап’ялити на бідолашну дитину, перш ніж та перетвориться на вівцю. Навіть не на ягня. Дитя Еппл’ярд було геть не схоже на ягня. І нагадала собі: його звати Еміль.
— Ви покваптеся, — сказала вона.
— Вітаю, вітаю, усі у зборі, — сказав містер Міллер, коли вони по одному зійшли в підвал.
Вогкий простір заповнював еклектичний набір стільців і розкладачок. Були в підвалі два стародавні військові похідні ліжка, які містер Міллер десь роздобув — зазвичай це сестер Несбіт переконували вмостити старечі кості. За відсутності сестер одне ліжко зайняв песик Біллі. Була в підвалі й маленька спиртівка і примус, які видавалися Урсулі вкрай небезпечними іграшками в той час, коли на тебе скидають бомби. (А Міллери були невимушено-незворушні перед лицем небезпеки).
Перекличка добігла кінця: місіс Еппл’ярд і Еміль, ні-риба-ні-м’ясо містер Бентлі, міс Гартнелл і повний комлект Міллерів. Місіс Міллер висловила занепокоєння зниклими Несбіт, і містер Міллер уже був збирався піти їх поквапити («Та хай пропадає те в’язання»), коли підвал струснуло від приголомшливого вибуху. Урсула відчула, як задвигтів фундамент, коли хвиля вибуху покотилася вниз, у землю під ними. Вона скорилася наказу Г’ю, упала на підлогу і закрила голову руками, прихопивши найближчого хлопчика Міллерів («Ой, руки забери!»). Вона незгарбно накрила його своїм тілом, але він виборсався.
Усе стихло.
— Це не наш дім, — відмахнувся хлопчик, намагаючись зухвальством відновити свою вражену чоловічу гідність.
Місіс Еппл’ярд також кинулася на підлогу, прикривши собою немовля. А місіс Міллер згребла не своє чадо, а стару бляшану коробку від карамельок, де лежали гроші і страховка.
Голосом вищим, ніж зазвичай, містер Бентлі спитав:
— Це наш?
Ні, — подумала Урсула, — якби це був наш, то ми вже померли б. Вона знову сіла на хисткий дерев’яний стілець, який забезпечив містер Міллер. Вона чула, як калатає її серце. Вона затремтіла й закуталася у ковдру Бріджит.
— Та ні, хлопака правий, — сказав містер Міллер. — Це, здається, вілли на Ессекс-роуд.
Містер Міллер завжди вдавав, що точно знає, де рвонуло. Як не дивно, він часто мав рацію. Усі Міллери опанували не лише мову військового часу, а і його дух. Вони мужньо приймали все, що випадало на їхню долю. («Ми не тільки приймаємо, — писала Памела. — Можна подумати, у нас немає крові на руках»).
— Сіль землі, — сказала Сильвія Урсулі після першої (і останньої) зустрічі з Міллерами.
Місіс Міллер запросила Сильвію випити чаю в неї на кухні, але та злилася через стан завіс і килимів в Урсулиній кімнаті, у чому винуватила місіс Міллер, бо думала, що та володіє домом, а не знімає квартиру. (До Урсулиних пояснень Сильвія була глуха). Сильвія трималася як герцогиня, що навідує фермерів, які орендують землю на її маєтностях. Урсула уявила, як місіс Міллер пояснюватиме містерові Міллеру: «Ото вже велике цабе».
Тепер над ними гриміло безперервно — тимпани великих бомб, свист снарядів, грім мобільного артилерійського загону неподалік. Час від часу стіни підвалу двигтіли — хрусь, хрясь і трясь — а бомби сипалися на місто. Вив Еміль, вив песик Біллі, вили кілька найменших Міллерів. Усі не в тон, небажаний акомпанемент до Donner und Blitzen Люфтваффе. Жахлива, нескінченна буря. «За мною лиш відчай, а смерть переді мною».
— Овва, та старий добрий фріц справді намагається зрівняти нас із землею, — сказав містер Міллер, спокійно поправляючи лампу, ніби вони були в поході. Це він відповідав за бойовий дух у підвалі. Він, як і Г’ю, пройшов окопи і тепер стверджував, що погрози німчури його не лякають. Їх зібрався цілісінький клуб — Крайтон, Ральф, містер Міллер, ба навіть Г’ю — тих, хто вже раз пройшов своє випробування вогнем, болотом і водою, і тепер вважав, що наступна біда його омине.
— Що поробляє старий добрий фріц, га? — заспокійливо спитав він одне з молодших, більш наляканих дитинчат. — Не дає нам спати?
Німці для містера Міллера завжди зливалися в одну особу — як не Фріца, то Джеррі, Отто, Германа, Ганса чи навіть самого Адольфа, який скидав на них вибухівку з висоти шість кілометрів.
Місіс Міллер (Доллі) — втілення тріумфу досвіду над надією, на відміну від свого чоловіка — роздавала їм «закуски»: чай, какао, печиво і хліб із маргарином.
Міллери, родина із гнучкими моральними принципами, завжди мали вдосталь талонів завдяки Рене, найстаршій доньці, у якої були «зв’язки».