Вона пливла у темряву. Вона спробувала сказати щось вартовому. Спасибі. Але це вже не мало значення. Нічого не мало значення.
Запала темрява.
Завтра буде гарний день
2 вересня 1939 року
Не засмучуйся, Пеммі, — сказав Гарольд. — А чому так тихо? Що ти зробила із хлопцями?
— Продала, — пожвавішала Памела. — Три за ціною двох. — Заночуй у нас, Урсуло, — ласкаво запропонував Гарольд. — Не треба тобі завтра лишатися самою. День буде жахливий. Це я тобі раджу як лікар.
— Спасибі, але в мене вже є плани.
Вона приміряла жовту крепшединову сукню, яку купила вранці на Кенсіґтон-гай-стрит — перед війною можна й потринькати гроші. На крепдешині був візерунок — маленькі чорні ластівки в польоті. Сукня їй подобалася, чи то пак, вона подобалася собі у цій сукні, чи, бодай, їй подобалося те, що вона бачила у дзеркалі — аби побачити нижню половину, довелося б залізти на ліжко.
Через тонку стіну на Арґайл-роуд Урсула чула, як місіс Еппл’ярд свариться англійською з чоловіком — імовірно, загадковим містером Еппл’ярдом: він з’являвся в різну пору дня і ночі без видимого розкладу. Урсула бачила його тільки раз — коли вони розминулися на сходах, він сердито зиркнув на неї й пішов далі, не привітавшись. Рум’яний здоровань, було в ньому щось від кнура. Урсула легко могла уявити його за прилавком у різника чи з мішком хмелю за плечима, хоча міс Несбіт запевняли її, що насправді він продає страховку.
А місіс Еппл’ярд, навпаки, була бліда і змарніла. Коли її чоловік вийшов із квартири, до Урсули долинула скорботна пісня незнайомою мовою. На слух — щось східноєвропейське. Яка користь від есперанто містера Карвера? (Якби всі нею говорили — то, звісно, інша річ). Особливо зараз, коли Лондон заповнили біженці. («Вона з Чехії, — врешті доповіли їй Несбіт. — Ми й не знали, де та Чехословаччина, правда ж? Якби ж то ми могли й далі цього не знати...»). Урсула вирішила, що місіс Еппл’ярд — біженка, що шукала безпечну гавань в обіймах англійського джентльмена, а познайомилася натомість із містером Еппл’ярдом, який розпускав руки. Урсула постановила, що якщо почує, як містер Еппл’ярд б’є дружину, то постукає в їхні двері й покладе цьому край, хоча поняття не мала, як саме.
Диспут за стінкою сягнув крещендо, а тоді рішуче хряснули двері, ставлячи крапку, і все стихло. Містер Еппл’ярд мав хист до гучних появ і зникнень — було чути, як він тупоче сходами, сиплючи образами на адресу жіноцтва й іноземців (бідолашна місіс Еппл’ярд належала до обох категорій).
Кислий дух невдоволення, що сочився крізь стіни, і ще менш апетитний сопух вареної капусти вганяли її в депресію. Урсулі хотілося, щоб біженці були духовними й романтичними постатями, які рятують своє культурне життя, а не скривдженими дружинами страхових агентів. Це, звісно, вкрай несправедливо з її боку.
Вона злізла з ліжка й покрутилася перед дзеркалом. Сукня їй пасує, у неї досі нічогенька фігура, хоча їй уже під тридцять. Цікаво, вона теж колись стане такою огрядною статечною матроною, як Сильвія? Те, що в неї колись будуть власні діти, видавалося дедалі малоймовірнішим. Вона пам’ятала, що відчула, коли вперше взяла на руки дітей Памели (а також Тедді та Джиммі) — приголомшливу любов і жах, розпачливе прагнення захистити. Наскільки ці почуття були б сильніші, якби дитя було її власне? Може, нестерпні.
Коли вони пили чай у «Джон Льюїс», Сильвія спитала:
— А тобі ніколи не хочеться побути квочкою?
— Як твої кури?
— «Жінка-кар’єристка», — сказала Сильвія, ніби ці слова були несумісні. І задумливо додала: — Стара діва.
Урсула задумалася, чому це мати так хоче її роздратувати.
— Може, ти ніколи й не вийдеш заміж, — сказала Сильвія у підсумку, ніби Урсулине життя добігло кінця.
— А це так погано? Мати незаміжню доньку? — спитала Урсула і взялася за щербет. — Джейн Остін он це не зашкодило.
Вона зняла сукню через голову й рушила у нижній спідниці і шкарпетках до умивальника, набрала склянку води і знайшла печиво з помадкою. Пайок, як у в’язниці, — подумала вона, — добра підготовка до того, що на них чекає. Після грінки на сніданок вона нічого не їла, крім Памелиного пирога. Вона сподівалася, що бодай Крайтон її увечері добре нагодує. Він попросив її зустрітися в «Савої» — такі публічні побачення в них бували вкрай рідко, може, назріває драма, а може, тінь війни — достатня драма, і він просто хоче про це поговорити.
Вона знала, що завтра оголосять війну, хоча при Пеммі прикидалася дурненькою. Крайтон їй розповідав чимало такого, чого не мусив би, адже вони «обоє підписали акт про нерозголошення державних таємниць». (А ось вона майже нічого йому не розповідала). Останнім часом він знову вагався, й Урсула не знала, куди він урешті похилиться — не була навіть певна, чого хотіла сама.
Він запросив її на чарку — запрошення прийшло на цидулі з Адміралтейства, що загадково з’явилася в неї на столі, варто їй було на хвильку вийти. Урсула не раз задумувалася, хто приносить ці записки, що з’являються в неї на столі, ніби їх ельфи розносять. У записці значилося: «Схоже, на твій департамент чекає аудит». Крайтон любив коди. Урсула сподівалася, що коди флоту складніші, ніж Крайтонові загадки.
Міс Фоусетт, одна з секретарок, зауважила записку, що лежала на виду, і кинула на неї нажаханий погляд:
— Лишенько, це що, правда? Про аудит?
— Хтось пожартував, — сказала Урсула і з жахом піймала себе на тому, що червоніє.
Було щось некрайтонівське у цих масних (як не відверто сороміцьких), проте позірно невинних повідомленнях. «Схоже, вам бракує олівців». Або: «Чи наповнені ваші чорнильниці?». Урсула хотіла порадити йому навчитися як не стенографії, то обачності. А краще взагалі це припинити.
Коли швейцар провів її у «Савой», Крайтон уже чекав у величезному фоє, і замість супроводити Урсулу до американського бару, скерував її вгору сходами, до кімнати на третьому поверсі. Ліжко мимоволі притягувало погляд — величезне, завалене подушками. То ось чому ми тут, — подумала вона.
Вона вирішила, що крепдешинова сукня не підходить для такої нагоди, тож вдягла темно-синю сатинову — одну з трьох її добрих вечірніх суконь — але тепер пожалкувала про це рішення, адже, судячи з усього, Крайтон її роздягне, а не пригостить розкішною вечерею.
Йому подобалося її роздягати, подобалося її розглядати.
— Ти — як з полотна Ренуара, — сказав він, хоча на мистецтві не знався.
Краще вже Ренуар, ніж Рубенс, — подумала вона. Чи, як на те пішло, ніж Пікассо. Він мав для Урсули щедрий дар: розглядав її, нагу, майже без критики. Мойра, як виявилося, була з тих, хто носить фланелеві нічнушки до підлоги й вимикає світло, перш ніж лягати у ліжко. Інколи Урсулі здавалося, що Крайтон перебільшував дружинину приземленість. Інколи їй навіть хотілося з’їздити у Ворґрейв, аби хоч побачити скривджену дружину і з’ясувати, чи та справді така нетіпаха. Проблема Мойри (вона, мабуть, як з полотен Рубенса, а не Ренуара) полягала в тому, що Урсулі було б складно кривдити справжню людину, а не умовність.
(— Але ж вона і є людина, — розгубилася Памела. — Це якийсь дурний аргумент.
— Так, розумію.
Це — вже пізніше, на шістдесятиріччя Г’ю, доволі бучне святкування навесні).
З номера відкривався прекрасний краєвид на річку, від моста Ватерлоо до Вестмінстерського палацу й Біг-Бена, які вже оповивали тіні сутінків. («Фіалкова пора»). Вона ледве могла розгледіти Голку Клеопатри — темний палець, що тицяв у небо. Ніякого звичного мерехтіння й заграви міських вогнів. Світло гасили на випадок нальоту.
— То твоя нора сьогодні недоступна? Раз ми так на людях? — спитала Урсула, коли Крайтон відкрив пляшку шампанського, яка чекала на них у запітнілому срібному відерці. — Що святкуємо?