— Люлі-люлі, — промуркотіла Сильвія.
Як же тихо, як оманливо тихо. Все можна втратити за мить, досить послизнутися...
— Треба уникати темних думок за будь-яку ціну, — сказала вона Урсулі.
Війна
Червень 1914 року
Містер Вінтон — Арчибальд — примостив мольберт на піску. Саме намагався передати краєвид водянистими мазками кобальтової і пруської сині, земляної і морської зелені. Він недбало торкнувся полотна пензлем, додав закарлючку-чайку у небі, яке майже зливалося з хвилями, й уявив, як хвалитиметься, повернувшись додому: «Пишу, знаєш-но, в дусі імпресіоністів». Старий парубок містер Вінтон гибів над паперами на бірмінгемській фабриці шпильок, але це не заважало йому в душі бути романтиком. Він записався до велосипедного клубу й щонеділі силкувався від’їхати чимдалі від бірмінгемського смогу, а відпустку щороку проводив над морем: дихав повітрям свободи й уявляв себе митцем, хоч на тиждень.
Може, додати фігури? Вони нададуть картині життя й «динаміки», так радив учитель на вечірніх курсах (містер Вінтон записався у художній гурток). Хоч би й тих двох дівчаток біля води. На щастя, вони в панамках, не доведеться намагатися виписувати личка — цього мистецтва він ще не опанував.
— Ходімо пострибаємо через хвилі, — сказала Памела.
— Ага, — сказала Урсула і не зрушила з місця. Памела схопила її за руку й потягла до води.
— Не дуркуй.
Що ближче вони підходили до води, то більше Урсула панікувала, аж доки страх не накрив її з головою. Проте Памела й далі сміялася та бризкалася, і їй лишалося тільки йти за старшою. Вона спробувала вигадати щось, щоб Памелі схотілося повернутися — мапа скарбів, чоловік із цуциком — але було вже пізно. А тоді над їхніми головами здійнялася велетенська хвиля, накрила і жбурнула вглиб водяного світу.
Сильвія зачудовано стрепенулася, коли підвела очі від книжки й побачила, що до неї простує незнайомець, затиснувши під пахвами її доньок, ніби гусенят чи курчат. Дівчатка були мокрі як хлющ і зарюмсані.
— Вони забрели на глибоке, — сказав незнайомець, — але все вже добре.
Рятівника, такого собі містера Вінстона, клерка («старшого»), пригостили чаєм і тістечками в готелі з видом на море.
— Це найменше, чим я можу вам віддячити, — сказала Сильвія. — Ви черевики зіпсували.
— Дурниці, — скромно відповів містер Вінстон.
— Ніякі це не дурниці.
— Раді повернутися? — засяяв Г’ю, вітаючи їх на платформі.
— А ти радий, що ми повернулися? — дещо войовничо спитала Сильвія.
— А на вас чекає сюрприз, — сказав Г’ю. Сильвія сюрпризів не любила, і вони обоє це знали. — Угадай.
Усі вирішили, що на них чекає цуценя — і не вгадали, бо насправді Г’ю просто замовив у підвал новий генератор. Вони спустилися крутими кам’яними сходами і втупилися в ряди скляних акумуляторів химерної яви, що гули і лищали від мастила.
— Нехай буде світло! — сказав Г’ю.
Вони ще довго побоювалися, що злетять у повітря, щоразу, як натискали на вимикач. Звісно, енергії вистачало лише на світло. Бріджит сподівалася, що вони куплять пилосмок замість старої механічної мітли, але напруги не вистачило б.
— Дякувати Богові, — сказала Сильвія.
Липень 1914 року
Крізь відкриті двері на газон Сильвія спостерігала, як Моріс ладнає тенісну сітку, себто переважно гатить молотком по чому попало. Хлопчики лишалися для Сильвії загадкою. Вони тішилися, годинами жбурляючись патичками чи камінцями, одержимо колекціонували неживі предмети та брутально нищили крихкий світ довкола. І як це узгодити з тим, які чоловіки з них виростуть?
Гомін із вітальні звістував прибуття Маргарет і Лілі, колишніх шкільних подружок Сильвії, а тепер далеких знайомих, що принесли розцяцьковані строкаті дари маляті Едварду.
Маргарет була мисткиня і войовниче незаміжня, не виключено, що й чиясь коханка — Сильвія не стала сповіщати Г’ю про цю скандальну ймовірність. А Лілі була з фабіанців, дівчинка із вищого світу, якій її суфражистські погляди нічим не загрожували. Сильвія уявила, як у горлянки жінкам у гамівних сорочках пихають трубки для годування, і мимоволі піднесла долоню до своєї ніжної білої шийки. Чоловіка Лілі звали Кавендіш — що не кажіть, це ім’я радше пасувало готелеві, ніж людині. Якось він підстеріг Сильвію на танцях, притис до колони своїм цапуватим, пропахлим сигарами тілом і запропонував щось настільки обурливе, що вона й досі шарілася від спогаду.
— О, свіже повітря! — вигукнула Лілі, коли Сильвія вивела їх у сад. — Тут як у селі.
Вони затуркотіли над візочком, як голубки — чи навіть як голуби, вид брутальніший. А Сильвіїним струнким станом захоплювалися ще більше, ніж малям.
— Я попрошу принести чай, — сказала Сильвія. Гості її вже стомили.
Був у них і пес, великий тигрястий французький мастиф на ім’я Боцман.
— Так звали собаку Байрона, — пояснила Сильвія.
Урсула поняття не мала, що то за загадковий Байрон, але він, на щастя, не зазіхав на їхнього пса. У Боцмана була м’яка зморшкувата шкура, що перекочувалася під Урсулиними пальцями, а з рота в нього тхнуло ошийком, який місіс Ґловер з огидою йому варила. Це добрий і відповідальний пес, — зауважив Г’ю, — такі рятують людей із пожеж і на воді.
Памела часто вбирала Боцмана у старий капелюшок і шаль, щоб погратися в дочки-матері, хоча тепер удома було справжнє маля — хлопчик Едвард. Усі звали його Тедді. Маму, здається, немовля заскочило зненацька:
— Не знаю, звідки він узявся.
Сильвія реготала, ніби гикала. Вона чаювала на газоні зі шкільними подружками «з лондонських часів», які приїхали проінспектувати нового члена родини. Три пані в ошатних легких сукнях і крисатих солом’яних капелюхах сиділи у плетених кріслах, пили чай і ласували пирогом із хересом, який спекла місіс Ґловер. Урсула з Боцманом гралися на траві неподалік у надії, що і їм щось перепаде.
Моріс натягнув сітку і вчив Памелу грати в теніс, хоча й без фанатизму. Урсула плела Боцманові віночок із маргариток. Пальці в неї були короткі й незграбні. Це у Сильвії були довгі вправні пальці мисткині чи піаністки. Вона грала на фортеп’яно у вітальні. («Це Шопен»). Інколи після підвечірку вони співали, але Урсулі ніколи не вдавалося вступити вчасно. («Тупиця», — казав Моріс. «Що більше співатимеш, то краще виходитиме», — казала Сильвія). З-під кришки піаніно пахло, як зі старих валіз. Урсулі згадалася бабця Аделаїда, яка куталася в чорне і днями сьорбала мадеру.
Новий член родини спав у великому візочку під високим буком. Крізь цей пишний пристрій пройшли вони всі, тільки цього не пам’ятали. З дашка звисав срібний зайчик, а немовля кутали в ковдру, «вишиту черницями». Урсулі ніхто ніколи не пояснював, що то за черниці й чому вони вишивають жовтих каченят.
— Едвард... — протягнула Сильвіїна подружка. — Тедді, чи що?
— Урсула і Тедді. Мої ведмежатка, — Сильвія розсміялася, як гикнула.
Урсулі не хотілося бути ведмежам: краще вже бути псом. Вона лягла на спину і втупилася в небо. Боцман щось буркнув і простягнувся біля неї.
У блакиті зухвало ширяли ластівки. Вона слухала, як тихо брязкають порцелянові чашечки об блюдця і рипить газонокосарка Стариганя Тома у саду їхніх сусідів Коулів, чула пряний запах гвоздик у живоплоті і п’янку зелень свіжоскошеної трави.
— Овва, — сказала Сильвіїна лондонська подружка і витягла ноги, демонструючи світові стрункі литки у білих панчохах. — Довге спекотне літо, краса...
Ідилію порушив Моріс: він обурено пожбурив ракетку на газон, так що та аж задзвеніла і підлетіла.
— Не можу я вчити це дівчисько! — заволав він, почимчикував до кущів і почав гатити їх дрючком. В уяві він пробивав собі шлях через джунглі за допомогою мачете. Восени його збиралися спровадити до закритої школи. Цю саму школу закінчив Г’ю, а перед тим — його батько. («І так далі, мабуть, аж до Норманського завоювання», — пояснила Сильвія). Г’ю стверджував, що у школі в Моріса «сформується характер», хоча Урсулі здавалося, що в нього й так усе сформоване. Г’ю розповідав, що коли його відправили до школи, він спершу плакав щоночі, але Моріса радо віддавав на ті самі тортури. Моріс випнув груди і заявив, що рюмсати не збирається.