Репертуар у них був багатий — народні пісні, химерні наспіви про любов, доволі кровожерливі патріотичні гімни про скривавлені стяги й неминучі похідні співалки. Особливо вони любили Schunkeln — взятися під руки й розхитуватися, співаючи. Коли Урсулу змусили й собі щось заспівати, то вона виконала їм «За молоді літа» на слова Роберта Бернса, яка ідеально підходила для Schunkeln.
Гільда з Ганною, молодші Кларині сестри, були затятими членкинями БДМ, себто Бунд Дойчер Медель, дівочого відповідника Гітлер’югенду («Ми їх називаємо Га-Ю», — пояснила Гільда, і вони з Ганною одразу загиготіли від думки про гарненьких юнаків у формі).
До Бреннерів Урсула не чула ані про Гітлер’югенд, ані про БДМ, але за два тижні, які у них провела, від Гільди з Ганною не чула ні про що інше.
— Це здорове хобі, — сказала їхня мати, фрау Бреннер. — Воно заохочує мир і порозуміння серед молоді. Ніяких більше війн. До того ж так вони тримаються подалі від хлопців.
Клара, як і Урсула, щойно закінчила університет (вона вивчала мистецтво в Akademie) і була байдужа до одержимості сестер, але запропонувала супроводити їх на Bergwanderung, літній табір, під час якого вони ходили від однієї Jugendherberge до іншої баварськими горами.
— Ти ж поїдеш із нами? — спитала Клара в Урсули. — Буде весело, природу побачиш. Не хочеш же ти застрягнути в місті з Mutti і Vati.
«Це, мабуть, як дівчата-скаути», — писала Урсула Памелі. «Не зовсім», — писала Памела у відповідь.
Урсула не збиралася затримуватися в Мюнхені. Німеччина була бічним відгалуженням її життєвого шляху, частиною року пригод у Європі.
— Це буде моє власне велике турне, — пояснювала вона Міллі, — хоча розмах, боюся, вже не той, що раніше. Себто не дуже велике турне.
Вона збиралася відвідати Болонью замість Рима чи Флоренції, Мюнхен замість Берліна і Нансі замість Парижа (Ненсі Шоукросс посміялася над таким вибором) — її університетські викладачі знали надійні місця, де можна спинитися, у всіх цих містах. Щоб заробити собі на хліб, вона збиралася трохи викладати, хоча Г’ю і так надсилав їй гроші, потроху, але регулярно. Г’ю зітхнув із полегшею, коли довідався, що вона проводитиме час «у провінціях», де «люди, загалом, поводяться краще». («Себто нудніше», — сказала Урсула Міллі). Г’ю наклав вето на Париж, він чомусь відчував до цього міста відразу. Та й Нансі — безкомпромісно французьке місто — викликало в нього не набагато більше тепла. («Бо це у Франції», — припустила Урсула). Він сказав, що надивився на континент під час Великої війни й не розуміє, від чого там усі в такому захваті.
Попри Сильвіїні застороги, Урсула отримала освіту із сучасної філології — французька, німецька, дрібка італійської (ба навіть дрібочка). Щойно випустившись і не маючи поняття, чим зайнятися далі, вона подалася на курси підготовки вчителів. І одразу взяла академвідпустку — сказала, що хоче побачити світу, перш ніж «осісти» на все життя перед дошкою. Принаймні таке пояснення вона озвучила батькам, а насправді сподівалася, що протягом року за кордоном станеться щось таке, унаслідок чого їй уже не доведеться вчителювати. Вона поняття не мала, якої форми набуде це «щось таке» («можливо, любов», — мрійливо протягнула Міллі). Вона була згодна на будь-який рятунок від долі розчарованої старої діви у школі для дівчат, що відмінює іноземні дієслова, доки крейдяний пил сиплеться на одяг, як лупа. (Цей портрет був заснований на її власних вчительках). У її колі спілкування цей фах також не викликав великого ентузіазму.
— Ти що, хочеш стати вчителькою? — перепитала Сильвія.
— Чесно кажучи, якби її брови піднялися ще трохи вище, то вони покинули б атмосферу, — переказувала потім Урсула Міллі.
— А ти що, справді хочеш викладати? — уточнила та.
— Чому всі до одного мої знайомі озвучують це питання таким тоном? — Урсулу це вже навіть почало трохи ображати. — Невже я така разючо непридатна для цього ремесла?
— Так.
Сама Міллі пройшла вишкіл у лондонській академії драматичного мистецтва і тепер грала у репертуарному театрі у Віндзорі, у другорядних спектаклях, покликаних витиснути у глядача сльозу.
— Я чекаю, коли мене відкриють, — казала вона, зайнявши театральну позу.
Усі на щось чекають, — подумала Урсула.
— Краще не чекати, — казала Іззі, — а робити.
Але їй таке легко казати.
Міллі з Урсулою винесли плетені крісла на газон у Лисячому закуті і стали чекати, що лиси вийдуть погратися на траві. До саду час від часу навідувалася лисиця з виводком лисенят. Сильвія лишала їй недоїдки, тож лисиця була майже ручна й відважно вмощувалася посеред газону, як пес, що чекає на вечерю, а її щенята — у червні вони вже були цибаті й довгоногі — сварилися і скакали навколо неї.
— То що мені робити? — безпорадно (безнадійно) спитала Урсула. Бріджит винесла тацю з чаєм і пирогом і поставила на стіл між ними. — Навчитися друкувати і стенографувати, піти на держслужбу? Це теж звучить жахливо. Взагалі, що робити жінці, яка не хоче перейти з батьківського до подружнього дому без пауз посередині?
— Освіченій жінці, — поправила Міллі.
— Освіченій, — погодилася Урсула.
Бріджит щось нерозбірливо пробурмотіла, й Урсула сказала:
— Спасибі, Бріджит.
(— А сама бачила Європу, — закинула вона Сильвії. — У юності.
— Я була не сама, а в товаристві батька, — сказала Сильвія. Проте, як не дивно, цей аргумент усе ж спрацював, і врешті саме Сильвія здолала заперечення Г’ю і відстояла Урсулине право на подорож).
Перед від’їздом до Німеччини Іззі повела її на закупи — шовкова білизна й шарфики, гарні мереживні носовички, «справді добра пара взуття», два капелюшки і нова сумочка.
— Мамі не говори, — уточнила вона.
У Мюнхені вона мала зупинитися в родині Бреннерів — у квартирі на Елізабетштрассе жили мати, батько, троє доньок (Клара, Гільдегард і Ганнелор) і син Гельмут, який був на навчанні. Г’ю вів розлоге листування з гером Бреннером, щоб оцінити, чи добрий із нього хазяїн.
— Я їх розчарую, — казала Урсула Міллі. — Гер Бреннер чекає на Друге пришестя, враховуючи всю цю підготовку.
Сам гер Бреннер викладав у Дойче Академі й домовився, щоб Урсула давала уроки англійської початківцям, а також представив її кільком особам, які потребували приватних занять. Він сповістив їй це, щойно зустрівши з потяга. Урсула похнюпилася: вона ще не змирилася з перспективою роботи й стомилася після довгої і виснажливої подорожі. Schnellzug із паризького Східного вокзалу був який завгодно, тільки не schnell, а купе вона ділила, поміж інших, із чоловіком, який як не сигару курив, то пожирав цілу салямі — від обох дій їй було млосно. («А в Парижі я тільки й бачила, що платформу на вокзалі», — писала вона Міллі).
Пожирач салямі поплентався за нею в коридор, коли вона рушила на пошуки дамської кімнати. Вона думала, що він іде у вагон-ресторан, проте коли вона дійшла до лазничок, то, на її тривогу, він спробував проштовхатися їй услід. Він сказав їй щось, чого вона не зрозуміла, але, мабуть, непристойне (сигара і салями видалися дивною прелюдією). Вона рішуче сказала «Lass mich in Ruhe», лишіть мене у спокої, але він і далі штовхався, а вона штовхалася у відповідь. Мабуть, їхня боротьба — дуже ґречна, ненасильницька — збоку виглядала комічно. Якби ж то в коридорі був хтось, до кого Урсула могла звернутися. Вона й уявити не могла, що чоловік зробив би, якби справді зумів із нею замкнутися у крихітній лазничці. (Згодом вона не розуміла, чому просто не закричала. От дурепа).
Порятувала її пара офіцерів у ошатних чорних формах зі срібними відзнаками, які зринули, ніби з-під землі, і міцно схопили чоловіка. Вони його строго покартали (половини слів вона не розуміла), а тоді дуже люб’язно провели її до іншого вагона, де були тільки жінки — вона не знала, що так буває. Коли офіцери пішли, її супутниці защебетали, які ці офіцери СС імпозантні. («Schutzstaffel, — із захватом видихнула одна жінка, — це вам не ті селюки в коричневому»).