Потяг прибув до Мюнхена із запізненням. Стався нещасний випадок, пояснив гер Бреннер, хтось упав під потяг.
— Жах, — сказала Урсула.
Літо ще не закінчилося, але було прохолодно й весь час дощило. Коли вона прибула до величезної квартири Бреннерів, ламп, попри наближення вечора, ще не запалювали, а дощ бив у затягнуті мереживними фіранками вікна так, ніби хотів пробитися всередину.
Урсула та гер Бреннер удвох підняли її важку валізу сходами, вийшло доволі комічно. Урсула дратувалася: невже ніхто не міг їм помогти? Г’ю найняв би «носія», чи й двох, і не вимагав би, щоб вона тягала речі сама. Їй згадалися офіцери СС із потяга — ті, напевно, ґречно і легко піднесли б валізу.
Жіноцтва Бреннер дома не було.
— Мабуть, ще не повернулися, — гера Бреннера це геть не хвилювало. — Здається, за покупками поїхали.
Квартира була напхом напхана важкими меблями, обшарпаними килимами і м’ясистими рослинами, що нагадували джунглі. Урсула здригнулася, було холодно й негостинно.
Вони затягли валізу до кімнати, яку виділили їй.
— Тут жила моя мати, — пояснив гер Бреннер. — Це її меблі. На жаль, вона померла минулого року.
Його погляд спинився на масивному готичному ліжку, мовби спеціально створеному, щоб навіювати страшні сни. Це натякало, що фрау Бреннер-старша спочила саме серед цих пухових ковдр. Ліжко притягувало погляд, Урсулі раптом стало неспокійно. Її досвід у потязі з пожирачем салямі досі був болісно свіжий у пам’яті, аж ось вона знову в чужій країні, на самоті з незнайомцем. У голові зринули солоні історії Бріджит про торгівлю білими рабинями.
На її полегшу, тут відкрилися вхідні двері і з передпокою долинув гамір. Гер Бреннер аж засяяв.
— Ось і вони!
Кімнату затопили дівчата, змоклі на дощі, з пакунками в руках.
— Погляньте, хто прибув, — сказав гер Бреннер, чим викликав завзяття у двох молодшеньких. (Завзяття у Гільди та Ганни було більше, ніж у будь-яких інших Урсулиних знайомих).
— Ви вже тут! — вигукнула Клара і стиснула їй руки холодними мокрими долонями. — Herzlich willkommen in Deutschland.
Доки молодші базікали, не даючи Урсулі і слова вставити, Клара швидко обійшла квартиру й увімкнула лампи. Оселя стрімко змінилася — виявилося, що килими вичовгані, але з розкішними візерунками, старі меблі такі відполіровані, що аж сяють, а холодні джунглі перетворилися на затишний садочок. Гер Бреннер розвів вогонь у великій порцеляновій Kachelofen у вітальні («Як велика тепла тварина у кімнаті», — писала вона Памелі) і запевнив її, що завтра погода знову буде нормальна, тепла і сонячна.
Стіл поспіхом накрили гаптованою скатертиною і подали вечерю — тарелю сирів, салямі, накраяної ковбаси, салату й темного хліба, що пахнув, як тминовий пиріг місіс Ґловер, і дуже смачний фруктовий суп, що засвідчував: вона справді за кордоном. («Холодний фруктовий суп! — писала вона Памелі. — Що на таке сказала би місіс Ґловер!»).
Тепер навіть кімната покійної матері гера Бреннера стала гостинніша. Ліжко запрошувало у свої м’які глибини, простирадла були облямовані мереживом ручної роботи, а лампа в головах мала гарний рожевий скляний абажур, що наповнював кімнату теплом. Хтось — мабуть, Клара — поставив на столику при ліжку букет маргариток у вазочці. Урсула валилася з ніг від утоми, тож коли нарешті залізла в ліжко (таке високе, що знадобився ослінчик), то вдячно поринула у глибокий сон без сновидінь, і привид попередньої мешканки кімнати її не тривожив.
— Звичайно, ви мусите трохи відпочити, — сказала фрау Бреннер наступного ранку за сніданком (підозріло схожим на вечерю).
Клара «стояла на роздоріжжі». Вона закінчила свій мистецький вишкіл і не знала, куди податися далі. Вона рвалася полишити дім і «жити як митець», тільки бурчала, що «в Німеччині мистецтвом не заробиш».
У Клариній кімнаті було кілька її полотен — великих і різких абстракцій, що не в’язалися з її ласкавою, погідною вдачею. Урсула не могла уявити, як таким заробити на життя.
— Може, мені доведеться викладати, — сприкрено сказала вона.
— Краще смерть, ніж така наруга, — погодилася Урсула.
Інколи Клара підробляла, виготовляючи рамки для фотостудії на Шеллінґштрассе. Там працювала донька знайомої фрау Бреннер, яка й закинула за неї слівце. Клара з тією донькою, Євою, разом ходила у дитсадок.
— Але рамки — це не мистецтво, — сказала Клара.
Власник студії, такий собі Гоффманн, був «особистим фотографом» нового канцлера, «тож я близько знайома з його рисами», пояснила Клара.
Бреннери теж грошима не розкидалися (мабуть, тому і здавали кімнату Урсулі), а всі Кларині знайомі були бідні як церковні миші. З іншого боку, у 1933 році всі були бідні як церковні миші.
Попри брак коштів, Клара постановила, що решту літа вони проведуть по-панському. Вони ходили в чайну «Карлтон» і кафе «Гек» при Гофґартені, де ласували Pfannkuchen і пили Schokolade, доки їм не ставало млосно. Вони годинами кружляли Англійським садом, так що аж обличчя червоніли на сонці, а тоді купували морозиво чи кухоль пива. Вони також веслували і плавали з друзями Клариного брата Гельмута, невпинним хороводом Вальтерів, Вернерів, Куртів, Гайнців і Герхардів. Сам Гельмут був у Потсдамі — кадетом, Jungmann у новій військовій школі, яку заснував сам фюрер.
— Він дуже серйозно ставиться до партії, — пояснила їй Клара англійською. Її англійська була доволі добра, їй подобалося практикувати з Урсулою.
— До карт? — перепитала Урсула.
Клара труснула головою і розсміялася.
— Ні-ні, до політичної партії, до нацистів. Ти що, не знаєш, що з минулого місяця це — єдина дозволена партія?
«Коли Гітлер прийшов до влади, — повчально писала їй Памела, — то підписав Закон про надзвичайні повноваження, німецькою Gesetz zur Bekebung der Not von Volk und Reich, що можна перекласти приблизно як Закон про боротьбу зі скрутою народу і Райху. Отака бучна назва для повалення демократії».
Урсула безжурно писала у відповідь: «Але ж демократія знову повернеться, як завжди. Минеться й це».
«Якщо нічого не робити, то не минеться», — відповіла Памела.
Памела весь час щось бурчала про Німеччину, але нею легко знехтувати, якщо можна проводити довгі жаркі дні, засмагаючи з Вальтерами, Вернерами, Куртами, Гайнцами й Гергардами, ліниво витягнувшись при міському басейні чи на березі річки. Урсулі не подобалося, що ці хлопчаки гасають майже голі, у коротесеньких шортах чи тісних плавках.
Вона виявила, що німці, загалом, не соромляться роздягатися перед іншими.
Була серед Клариних знайомих і інтелектуальніша когорта — друзі з академії мистецтв. Ці зазвичай віддавали перевагу темним димним кав’ярням чи власним обшарпаним квартиркам. Вони багато пили й курили, а ще без упину говорили про мистецтво й політику. («Отже, в цілому, — писала вона до Міллі, — завдяки цим двом групам я здобуваю різнобічну освіту!»). Кларині друзі з академії були зачухані дисиденти й недолюблювали Мюнхен — виявляється, це осердя «дрібнобуржуазної провінційності» — і весь час говорили про те, щоб перебратися до Берліна. Вони взагалі багато говорили, а робили мало.
А Клара загрузла в апатії. Вона «зациклилася» на потаємній закоханості у професора-скульптора, але той саме відпочивав із родиною у Шварцвальді. (Вона неохоче визнала, що «родина» — це дружина і двоє дітей). Клара сказала, що чекає, коли все якось вирішиться саме. І тут зволікання, — подумала Урсула. Хоча хто б казав.
Урсула досі була «незаймана», як казала Сильвія. Не з моральних міркувань — просто ще не зустріла нікого, хто їй достатньо сподобався б.
— Для цього не треба, щоб він тобі прямо подобався, — розсміялася Клара.
— Звісно, але мені так хочеться.
Натомість вона притягувала неприємних типів — чоловік у потягу, чоловік на алеї — і боялася, що вони бачать у ній щось, чого не бачить вона сама. Порівняно з Кларою, її друзями-митцями й побратимами відсутнього Гельмута (які, власне кажучи, трималися просто-таки взірцево), вона почувалася сухуватою і дуже англійською.