(— А ми ж що? — розхвилювалася Памела. — Нас теж відправлять до школи?
— Тільки якщо погано поводитиметеся, — розсміявся Г’ю).
Памела почервоніла, стиснула кулаки, вперла руки в боки й заревіла «Свинюка!» Морісу вслід. З її вуст слово «свинюка» звучало як лайка, а в дійсності-бо свині милі.
— Пеммі, — м’яко гукнула Сильвія, — так тільки базарні баби кричать.
Урсула підібралася ближче до джерела тістечок.
— Ходи сюди, — сказала Сильвіїна подружка, — дай на тебе подивлюся.
Урсула спробувала втекти, але Сильвія її спинила.
— Справжня красунечка, — сказала Сильвіїна подружка. — Уся в тебе, Сильвіє.
— На базарах живуть баби? — перепитала Урсула в мами, і Сильвіїні подружки зайшлися солодким дзвінким сміхом.
— Вона така кумедна, — сказала одна із них.
— Так, аж боки болять, — сказала Сильвія.
— Так, аж боки болять, — сказала Сильвія.
— Діти, — протягнула Маргарет, — це велика втіха.
І не тільки, — подумала Сильвія, — проте як пояснити приголомшливий масштаб материнства жінці, у якої немає дітей? У товаристві подружок її короткої юності, якій, на щастя, поклало край заміжжя, Сильвія почувалася просто-таки матроною.
Вийшла Бріджит із тацею, почала збирати чашки і блюдця. Вранці дівчина вдягала смугасту сукенку для домашньої роботи, зате після обіду наряджалася в чорну сукню з білими манжетами й коміром, шапочку і білий фартух. Вона вже не просто посудомийниця. Еліс зібралася заміж і їх покинула, тож Сильвія найняла для чорної роботи зухвале тринадцятирічне дівчисько з села, Марджорі.
(— Нам що, двох не досить? — обережно уточнив Г’ю. — Просто Бріджит і місіс Ґ.? У нас же тут не маєток.
— Ні, не досить, — відрубала Сильвія).
Біла шапочка була Бріджит завелика і весь час сповзала на очі. Коли вона верталася через газон додому, шапочка раптом зісковзнула. Дівчина спіткнулася, як клоун у цирку, але в останню мить випросталася — постраждала тільки срібна цукорниця і щипчики для цукру. Кубики цукру розсипалися, як кості, зеленою травою. Моріс гучно розсміявся над прикрістю Бріджит, і Сильвія кинула:
— Морісе, не дуркуй.
Сильвія спостерігала, як Боцман і Урсула підбирають розсипаний цукор — Боцман довгим рожевим язиком, а Урсула чомусь щипчиками. Боцман ликав грудки цукру швидко, не розжовуючи, а Урсула свої розсмоктувала повільно, по одній. Сильвія підозрювала, що Урсула завжди буде білою вороною. Її, одиначку, непокоїли складні стосунки між власними дітьми.
— Заїдь якось до Лондона, — раптом запропонувала Маргарет. — Зупинишся на кілька днів у мене. Розвіємося.
— Але ж діти... — протягнула Сильвія. — Та ще немовля. Не можу я їх лишити.
— Чому ні? — втрутилася Лілі. — Нянька що, кілька днів не дасть собі ради?
— Немає в нас няньки, — відрубала Сильвія.
Лілі роззирнулася, ніби чекала, що з гідрангій ось-ось вигулькне нянька.
— Та й не хочу я ніякої няньки, — додала Сильвія. (Та невже?).
Материнство — її відповідальність і доля. За браком іншого (та й чого ще бажати?) материнство — її життя. До грудей Сильвії припало майбутнє Англії. Вона незамінна, і хай вони собі не думають, наче байдуже, є вона чи нема. Вона додала:
— Я годую маля груддю.
Гості зачудовано втупилися в неї. Лілі мимоволі притисла долоні до власних грудей, ніби хотіла їх захистити.
— Так Бог велів, — додала Сильвія, хоча в Бога не вірила, відколи втратила Тіффіна.
Порятував її Г’ю, що рішуче простував до них через газон.
— А тут що діється? — розсміявся він, підхопив Урсулу й підкинув у повітрі, так що та аж цукром вдавилася. А тоді всміхнувся Сильвії і сказав, мовби вона могла забути: — Твої друзі приїхали.
Г’ю опустив Урсулу на траву і додав:
— П’ятниця, вечір. Трударі вийшли на заслужений відпочинок, а сонце перевалило на вечірній пруг. Чи не хочуть милі панянки чогось міцнішого? Може, джину?
У Г’ю було четверо молодших сестер, він почувався затишно серед жінок. Цього вистачало, щоб їх причарувати. Сильвія знала, що він звик наглядати за жінками, а не залицятися до них, хоча часом замислювалася про можливі наслідки його популярності. Чи, може, вже й дійсні наслідки.
Між Морісом і Памелою вдалося укласти перемир’я. Сильвія попросила Бріджит винести столик на маленьку, але затишну терасу, щоб діти перекусили надворі — молоки оселедця на грінках і жовте желе, яке витанцьовувало на тарілках. Сильвії від самого вигляду стало млосно.
— Як у дитинстві, — задоволено сказав Г’ю, а тоді ніби між іншим додав: — Австрія оголосила війну Сербії.
— Маячня, — сказала Маргарет. — Минулого року я чудово відпочила у Відні. В «Імперіалі», знаєте?
— Чув, — сказав Г’ю.
Сильвія там бувала, але не сказала.
Спадала павутина присмерку. Сильвії, що поринула у драглисту імлу сп’яніння, раптом згадалася батькова смерть, до якої призвів коньяк. Вона сплеснула руками, мовби вбила докучливу мошку:
— Час спати, діти, — і зиркнула на Бріджит, яка незграбно котила важкий візочок газоном.
Сильвія зітхнула, і Г’ю поміг їй підвестися з крісла. Коли вона звелася на ноги, він чмокнув її у щоку.
Сильвія привідкрила віконце під стелею дитячої. Власне, «дитячою» вони називали комірчину під самісіньким дахом — душну влітку, студену взимку, геть непридатну для вразливого немовляти. Сильвія, як і Г’ю, вважала, що дітей треба загартовувати змалку, аби вони потім легше зносили удари долі. (Втрату ошатного будинку у Мейфері, улюбленого поні й віри у всесильне божество). Вона вмостилася в оббите оксамитом крісло й погодувала Едварда.
— Тедді... — чуло прошепотіла вона, і немовля булькнуло, поринаючи в ситий сон.
Сильвії всі діти найбільше подобалися, коли були геть малі, лискучі й новенькі, як рожеві п’яточки кошенят. Але це маля було особливе. Вона поцілувала його м’якенький чубчик.
Із далини долинали тихі слова.
— Усе добре добігає кінця, — примовляв Г’ю, проводячи Лілі й Маргарет до їдальні. — Кажуть, наша місіс Ґловер, поетична душа, спекла ската. А спершу не хочете поглянути на мій генератор?
Жінки щебетали, як легковажні школярки, якими й лишилися.
Урсула прокинулася від захоплених вигуків і оплесків.
— Електрика! — зойкнула Сильвіїна подружка. — Чудово!
Урсула з Памелою жили в кімнаті під самісіньким дахом, умебльованій двома однаковими ліжками, килимком із барвистих клаптів і тумбочкою. Памела спала, закинувши руки за голову, і часом зойкала, ніби її голкою штрикали (Моріс полюбляв такі жорстокі витівки). По той бік стіни хропла, як паровоз, місіс Ґловер, а з іншого кінця мурмотіла уві сні Бріджит. Боцман спав за дверима, охороняв їхній сон. Інколи він тихо скімлив уві сні — хтозна, від радощів чи від болю. Горище було людне і неспокійне.
Урсула знову прокинулася, коли гості почали прощатися. («Це дитя спить, як на голках», — казала місіс Ґловер, ніби це вада характеру, яку потрібно виправити). Вона вилізла з ліжка і прокралася до вікна. Якщо видертися на стілець, що суворо забороняли, то можна було розгледіти, як у темряві тріпочуть сукні Сильвії і її подруг, мов крильця молі. Г’ю стояв при воротях, готовий провести їх до станції.
Інколи Бріджит водила дітей на станцію, зустріти батька з роботи. Моріс заявляв, що стане водієм паровоза, коли виросте — чи, може, дослідником Антарктики, як сер Ернест Шеклтон, що саме готувався вирушити у велику експедицію. А чи просто банкіром, як батько.
Г’ю працював у Лондоні, місті, до якого вони зрідка навідувалися, щоб понудьгувати в бабусиній вітальні у Гемпстеді. На зворотньому шляху Сильвія завжди була дратівлива, бо їй «діяли на нерви» сварки Моріса й Памели.