Парад демонстрував абсолютно незрозумілу Урсулі любов до порядку й геометрії. У цьому він бодай нічим не різнився від усіх інших парадів і зборів — усіх цих спектаклів — тільки войовничіший. Кількість зброї вражала, країна озброєна до зубів. Урсула раніше цього не помічала. Воно й не дивно, що робота тепер є для всіх. «Моріс каже, що для порятунку економіки потрібна війна», — писала Памела. І для чого потрібна зброя, як не для війни?
— Реформи армії допомогли порятувати нашу душу, — сказав Юрґен, — і повернули нам гордість країною. Коли генерали здалися у 1918 році...
Урсула перестала слухати, вона чула цей аргумент уже багато разів. «Це ж вони почали війну, — сердито писала вона Памелі. — Як їх послухати, то потім страждали тільки вони, ніде більше не було голодних і бідних, ніхто більше не втратив рідних». Фріда знову прокинулася й розкапризувалася. Урсула пригостила її шоколадкою. Урсулі теж хотілося капризувати. Вони вдвох доїли плитку.
А ось завершення параду було справді доволі зворушливе. Полки у строях різного кольору зібралися в кілька довгих лав перед трибуною Гітлера — формація така строга, ніби її краї підрівняли бритвою — а тоді опустили стяги до землі на його честь. Натовп ошаленів.
— Ну, як тобі? — спитав Юрґен, коли вони почали поволі вибиратися зі своєї трибуни. Фріду він ніс на плечах.
— Велично, — сказала Урсула, — дуже велично.
Вона відчувала, як у скронях зароджується біль.
Фрідина хвороба почалася з того, що якогось ранку кілька тижнів тому вона прокинулася з температурою:
— Я захворіла.
Урсула торкнулася її спітнілого лоба й сказала:
— Сьогодні можеш не йти в дитсадок, лишайся вдома зі мною.
— Літня застуда, — сказав Юрґен, коли вернувся додому.
Фріда змалку була хвороблива («Уся в мою матінку», — похмуро заявила Сильвія), вони вже звикли до соплів, застуд і червоного горла, але зараз її стан стрімко погіршувався, мала стала тривожна й провалилася у гарячку. Шкіра була така, ніби дівчинка ось-ось загориться. Лікар сказав тримати її у прохолоді, тож Урсула клала їй на лоб вогкі холодні компреси й читала казки, але Фріда їх наче й не чула. Почалася гарячка, лікар послухав хрипи в легенях і сказав:
— Бронхіт, треба просто перечекати.
Пізно тієї ночі Фріді раптом стало геть зле, і вони, перелякані, загорнули майже безживне тільце в ковдру й поїхали на таксі до найближчої лікарні — католицької. Їй діагностували пневмонію.
— Вона серйозно хвора, — сказав лікар таким тоном, ніби це вони винні.
Урсула не полишала Фрідиного ліжечка два дні і дві ночі, тримала маленьку ручку, ніби намагалася втримати її в цьому світі.
— Якби ж я міг перейняти хворобу на себе, — прошепотів Юрґен над білими накрохмаленими простинями, які також помагали втримати Фріду в цьому світі. Черниці курсували палатою, як галеони у своїх складних уборах. Цікаво, — подумала Урсула в мить, коли відволіклася від Фріди, — скільки часу в них йде на те, що начепити на себе цю конструкцію? Урсула була певна, що сама такого не зуміла б. Толовий убір — цілком достатня підстава не йти в черниці.
Вони хотіли, щоб Фріда вижила — і вона вижила. Triumph des Willens. Гостра стадія минулася, почався довгий марудний шлях до одужання. Вона змарніла й ослабла, їй ще довго очухуватися. Якогось вечора, коли Урсула повернулася додому з лікарні, на неї чекав конверт, доставлений просто до дверей.
— Від Єви, — сказала вона Юрґенові, коли той вернувся з роботи.
— Хто така Єва?
— Усміхнися!
Клац-клац-клац. Що не зробиш, аби Єві було весело. Вона, власне, й не проти. Це було дуже люб’язно з Євиного боку — запросити їх, щоб Фріда подихала свіжим гірським повітрям і поїла свіжі овочі, яйця й молоко з Ґутсгофу, взірцево-показової ферми на схилі під Берґгофом.
— Це як королівський наказ? — уточнив Юрґен. — Ти не можеш відмовитися? Ти що, хочеш відмовитися? Сподіваюся, ні. Та й тобі з твоїми головними болями це піде на користь.
Вона нещодавно зауважила: що вище він підіймається ешелонами міністерства, то односторонніші їхні розмови. Він робив заяви, ставив питання, відповідав і робив висновки, не потребуючи її голосу. (Може, так чинять усі правники). А сам, здається, навіть не усвідомлював, що так чинить.
— То в старого цапа таки є коханка? Хто б міг подумати. А ти знала? Ні, ти мені розповіла б, якби знала. Подумати тільки, твоя знайома... Це ж добре для нас. Будемо при троні. Це добре для моєї кар’єри, а отже, добре для нас. — І, як постскриптум, додав: — Liebling.
Урсула подумала, що біля трону — місце небезпечне.
— Єви я не знаю. Я з нею ніколи не бачилася. Її знає фрау Бреннер, чи то пак, знає її матір — фрау Браун. Клара раніше підробляла в Гоффманна разом із Євою. І вони разом ходили в дитсадок.
— Вражає, — сказав Юрґен. — Від Kaffeeklatsch до осердя влади за три ходи. А фройляйн Єва Браун знає, що її подружка з дитсадка, Клара, заміжня за жидом?
Її здивувало, як він вимовив це слово. Jude. Вона ще ніколи не чула, щоб він його вимовляв — зневажливо, з вишкіром. Їй ніби цвях у серце загнали.
— Поняття не маю, — сказала вона. — Я не належу до їхнього, як ти висловився, Kaffeeklatsch.
Фюрер займав стільки місця в Євиному житті, що коли він їхав, вона була як порожня ваза. Вона щоночі чувала при телефоні — сиділа, як пес, нахиливши голову й нашорошивши вухо, і чекала на вечірній дзвінок, який принесе голос господаря.
Та й зайнятися в горах нема чим. За певний час прогулянки лісовими стежками і плавання в (крижаному) Кеніґзе починали викликати апатію, а не завзяття. З часом з’їжджаєш з глузду від збирання квітів і лежання на шезлонгу на сонечку. На горі були батальйони няньок і покоївок, усі раді бавити Фріду, тож в Урсули раптом виявилося стільки ж вільного часу, скільки в Єви. Вона здуру взяла із собою тільки одну книжку, зате бодай товсту — «Зачаровану гору» Манна. Вона не спохопилася, що та у списку заборонених книжок. Офіцер вермахту побачив її за читанням і сказав:
— А ви хоробра, це ж, знаєте-но, у них заборонене читво.
Раз він сказав «у них», значить, себе до «них» не зараховував. І що вони могли їй зробити? Забрати книжку і кинути в грубку?
А він був милий, той офіцер вермахту. Його бабуся, як виявилося, була шотландка, і в дитинстві він часто проводив канікули у Гайлендс.
Іт Grunde hat es eine merkwürdige Bewandtnis mit diesem Sicheinleben an fremdem Orte, dieser — sei es auch — mühseligen Anpassung und Umgewöhnung, — прочитала вона й переклала, з трудом і доволі погано: «Є щось чудернацьке в тому, як починаєш приживатися на новому місці, з трудом адаптуватися і звикати...». Яке точне спостереження, — подумала вона. Читати Манна — тяжка робота. Вона краще прочитала б ящик готичних любовних романів Бріджит. Ті точно не verboten.
Ані гірське повітря, ані Томас Манн не полегшили її мігреней. Власне, тільки погіршили. Від самого слова Kopfschmerzen починала боліти голова.
— Ви здорові, — сказав їй лікар у лікарні. — Це, мабуть, від нервів.
І прописав їй веронал.
Єві бракувало інтелекту, який дав би сили, але, врешті, гору й не назвати осередком інтелігенції. Мислителем там можна було назвати хіба що Шпеєра. При цьому не сказати, що живе Єва безжурно — це, підозрювала Урсула, геть не так. За всім цим Lebenslust вчувалася депресія і неврози, але якому чоловіку треба тривожна коханка?
Урсула дійшла висновку, що, аби стати доброю коханкою, жінці треба бути втіхою і розрадою, м’якенькою подушечкою, на якій спочине стомлена голова (хоча сама вона, зрештою, нічиєю коханкою ніколи не була, ані успішною, ані безуспішною). Gemütlichkeit. Єва була доброзичлива, рада базікати на буденні теми, не пнулася в інтелектуалки. Могутні чоловіки віддавали перевагу жінкам, які не кидали їм виклику, дім — не місце для інтелектуальних дискусій. «Це мені сказав власний чоловік, тож, мабуть, це правда!» — писала вона Памелі. Це він не про себе говорив, він — не могутній чоловік.