Коли народилася Фріда, Клара подарувала їй прегарне видання «Schneewittchen und die sieben Zwerge», «Білосніжки і семи гномів», з ілюстраціями Франца Юттнера. Клариному професорові давно вже заборонили викладати. Вони збиралися виїхати — спершу у 35-му, потім у 36-му. Після Кришталевої ночі Памела написала прямо Кларі, хоча ніколи з нею й не бачилася, і запропонувала прихистити їх у Фінчлі. Але ж апатія, проклятуща всезагальна надія просто перечекати... а тоді її професора загребли й вивезли на схід — влада сказала, що працювати на фабриці.
— А в нього ж красиві руки скульптора, — із сумом казала Клара.
(«Ти ж розумієш, що немає ніяких фабрик», — писала Памела).
У дитинстві Урсула залюбки читала казки. Вона вірила як не у щасливий фінал, то бодай у відновлення справедливості. Підозрювала, що die Brüder Грімм задурили їй голову. Spieglein, Spieglein, an der Wand / Wer ist die Schönste im ganzen Land? Точно не ця когорта, — подумала Урсула, роззираючись Великої залою першого виснажливого вечора на горі.
Фюрер був із тих, хто опереті надає перевагу над оперою, а мультикам — над високою культурою. Урсула спостерігала, як він тримає Єву за руку й мугикає Легара, і думала, який він банальний, ба навіть смішний — радше Міккі Маус, ніж Зігфрід. Сильвія з ним швидко розправилася б. Іззі такого прожувала б і виплюнула. А місіс Ґловер — що зробила би місіс Ґловер? Це її нова улюблена розвага: уявляти, що її знайомі зробили б із нацистськими олігархами. Вона дійшла висновку, що місіс Ґловер, мабуть, їх усіх би забила молотком для м’яса. (А Бріджит? Бріджит, мабуть, на нього навіть не глянула б). Коли фільм добіг кінця, фюрер завівся і став торочити про свої улюблені теми (не замовкав годинами) — про німецьке мистецтво й архітектуру (вірив, що в ньому загинув архітектор), BLut und Boden (земля, завжди земля), його шляхетний самотній шлях (знову за вовка промовка). Він рятівник Німеччини — бідолашна Німеччина, його Schneewittchen, буде врятована, незалежно від її волі. Він просторікував про здорове німецьке мистецтво й музику, про Вагнера, «Die Meistersinger», його улюблений рядок з лібретто — «Wacht auf, es nahet gen den Tag» — «Прокидайтеся, ранок настав» (якщо він зараз не замовкне, то ранок і справді ось-ось настане, — подумала Урсула). І знову про долю — свою долю, — яка переплелася з долею Volk, Heimat, Boden у перемозі чи поразці. (Якій ще перемозі? — подумала Урсула. Над ким?). Тоді щось про Фрідриха Великого — вона не розчула — щось про римську архітектуру, а тоді про Батьківщину. (А в росіян «Родина-мать», цікаво, це щось значить? А англійці як кажуть? Мабуть, просто «Англія». Чи, якщо загнати у глухий кут, «Єрусалим», як у Блейка). А тоді знову про долю і Tausendjähriges. І далі, і далі, і далі, доки головний біль, що проклюнувся після вечері, не перетворився на терновий вінець. Вона уявила, як Г’ю каже: «Та замовкніть уже, гер Гітлер» — і раптом їй стало так тоскно за домом, ледь не до сліз. Їй хотілося додому, їй хотілося до Лисячого закута.
Вони, як придворні, не могли піти, доки їх не відпустять, доки сам монарх не зволить рушити до своїх покоїв. У якийсь момент Урсула зауважила, що Єва театрально позіхає, ніби каже: «Годі вже, Вольфі» (її уява перетинала межі пристойності, що за цих обставин можна пробачити). А тоді нарешті, дякувати Богові, він підвівся, і виснажене товариство й собі повставало.
Особливо фюрера любило жіноцтво. Йому тисячами писали листи, пекли пироги, вишивали свастики на подушках, і, як група БДМ Гільди й Ганни, шикувалися вздовж дороги до Оберзальцбергу, щоб хоч краєм ока поглянути на фюрера у великому чорному мерседесі. Багато жінок кричало, що хоче від нього дитину.
— Що вони в ньому взагалі бачать? — не розуміла Сильвія.
Урсула повела її в Берліні на черговий нескінченний парад, де вимахували стягами, бо та хотіла «на власні очі побачити, через що весь цей бардак». (Це Сильвія дуже по-британськи — звести Третій Райх до «бардака»).
Вулиці перетворилися на ліс чорних, червоних і білих стягів.
— Кольори в них дуже різкі, — сказала Сильвія, ніби вирішувала, чи не довірити націонал-соціалістам декор вітальні.
Із наближенням фюрера захват натовпу переріс у безумне клекотання «Sieg Неіі» і «Неіі Hitler».
— Я що, єдина, кого це не зачіпає? — спитала Сильвія. — Як ти думаєш, це що, якась масова істерія?
— Це як із новим одягом короля, — сказала Урсула. — Тільки ми бачимо, що він голий.
— Клоун він, — відмахнулася Сильвія.
— Цить, — сказала Урсула.
Англійською і німецькою слово «клоун» звучало однаково, і вона не хотіла злити людей навколо.
— Руку підніми, — сказала вона.
— Що, я? — обурився квіт британського жіноцтва.
— Ти, ти.
Сильвія неохоче підняла руку. Урсула зрозуміла, що до скону пам’ятатиме, як мати віддає нацистський салют. Потім Урсула казала собі, що йшов 34-й, у них ще було сумління, не затьмарене страхом, а вона ще не бачила, що відбувається. Може, її засліпила любов, а може, вона просто дурепа. (Памелу он ніщо не засліплювало, вона все бачила).
Сильвія рушила до Німеччини, щоб проінспектувати несподіваного Урсулиного чоловіка.
Цікаво, що та збиралася зробити, якби визнала Юрґена непридатною партією — невже підсипала б доньці снодійного, викрала й затягла на Schnellzugl Тоді вони ще жили у Мюнхені, Юрґен ще не влаштувався до міністерства юстиції в Берліні, вони ще не в’їхали на Савіньї-плац і не стали батьками Фріди, хоча Урсула вже обважніла.
— Уявити не можу, що ти станеш матір’ю, — сказала Сильвія, ніби ніколи про таке не думала, й задумливо додала: — Матір’ю німця.
— Матір’ю дитини, — сказала Урсула.
— Люблю інколи вирватися, — сказала Сильвія. Цікаво, від чого?
Клара якогось дня зустрілася з ними на ланч, а потім сказала:
— Твоя мати така стильна.
Урсула ніколи не думала про матір як стильну жінку, але, мабуть, порівняно з Клариною мамою, фрау Бреннер, м’якою і глевкою, як буханець Kartoffelbrot, Сильвія виглядала як з обкладинки журналу.
Повертаючись із обіду, Сильвія заявила, що хоче заїхати в «Оберполлінґер», купити подарунок для Г’ю. Коли вони дійшли до універмагу, то побачили, що вікна розмальовані антиєврейськими гаслами. Сильвія протягнула:
— На бога, от бардак.
Магазин був відчинений, але два розсміяні одоробла у формі СА вештали перед дверима й відлякували можливих покупців. Тільки не Сильвію, яка промарширувала у магазин повз коричневосорочників, а Урсула неохоче потяглася за нею вкритими товстим килимом сходами. Солдатам Урсула шепнула, картинно-безпорадно стенувши плечима:
— Вона англійка.
Тоді їй здалося, що Сильвія не розуміє, як це — жити в Німеччині, але з висоти часу дійшла висновку, що Сильвія, мабуть, прекрасно все розуміла.
— А ось і обід! — сказала Єва, відклала камеру і взяла Фріду за руку.
Вона підвела її до стола, підклала їй на стілець іще одну подушку, а тоді насипала їй повну тарілку їжі. Курка, смажена картопля і салат — все з Ґутсгофу.
О, як вони тут харчувалися! Milchreis Фріді на десерт, парне молоко від ґутсгофських корів. (Для Урсули — Käsekuchen, для Єви — папіроска). Урсулі згадався рисовий пудинг місіс Ґловер, липкувата жовта вершкова маса під жорсткою брунатною шкіркою. Вона аж відчула запах мускатного горіху, хоча знала, що у Фрідиному наїдку його немає.
Та вона й не знала, як мускатний горіх німецькою, і вирішила, що пояснити це Єві надто складно. Їжа — це єдине, за чим вона скучатиме, коли виїде з Берґгофа, тож вирішила тішитися, доки дають, і взяла ще порцію Käsekuchen.
Обід подав невеликий взвод із армії прислуги, яка обслуговувала мешканців Берґгофу. Гора становила прецікаве поєднання альпійського шале і військової бази. Це, власне, було ціле містечко зі своєю школою, поштою, театром, великими бараками СС, тиром, алеєю для боулінгу, лікарнею вермахту, а ще молодими симпатичними офіцерами, які були б значно кращою партією для Єви. Власне, було там все, крім церкви.