— Виїхали вони, — пояснив перехожий, — ви їх не застали.
— Як це виїхали?
— Назад, до Британії.
Вона затисла рота долонею, щоб заглушити стогін, який зародився глибоко у грудях. Як вона могла бути такою дурною? Як вона могла не бачити, що насувається? «Дурень — це той, хто спохопився так пізно, що небезпека вже й минула». Так казала Єлизавета І.
Вона проридала два дні після того, як отримала Памелиного листа. Юрґен співчував, навіть добув їй справжньої кави — Урсула не питала, як. Добра чашка кави — це, звісно, диво, але не розрадить її в горі за батьком, за Фрідою, за собою. За всіма. Юрґен загинув у американському рейді в 44-му. Урсулі було соромно за полегшу, яку відчула, коли їй про це сповістили, Фріда ж засмутилася. Та любила батька, а батько любив її — ну, хоч щось добре в їхньому жалюгідному шлюбі.
Фріда знову розхворілася. У неї було таке саме змарніле лице і хвороблива блідота, як у більшості людей, що сновигали зараз вулицями, тільки легені повні мокроти. Траплялися страшні напади кашлю, які, здавалося, не закінчаться ніколи. Коли Урсула слухала її груди, звуки були такі, ніби галеон у морі стугонить і рипить на хвилях. Якби ж то вона могла посадити її біля великого теплого багаття, дати гарячого какао, яловичої смажені, вареників, моркви. Цікаво, а на горі досі гарно харчуються? На горі взагалі ще хтось є?
У них над головами будинок ще стояв, хоча більшу частину фасаду знесло бомбою. Вони піднімалися туди, щоб знайти щось корисне. Від мародерів будинок рятувало те, що піднятися заваленими сходами було майже неможливо. Вони з Фрідою якимось шматтям прив’язували до колін подушечки і вдягали товсті шкіряні рукавиці, що належали колись Юрґенові, і так перебиралися через каміння й цеглу, як незграбні мавпочки.
Єдине, чого в квартирі не лишилось анікрихти, це було водночас єдине, що їх насправді цікавило. Мова про їжу. Учора вони простояли в черзі за буханцем хліба три години. Коли з’їли, то зрозуміли, що борошна в ньому не було.
Хтозна, що це було — бетонна кришка і гіпс? На смак десь так. Урсулі згадалася пекарня Роджерсона в селі вдома, як сочився вулицею запах свіжого хлібу, як сяяла лискуча бронзова скоринка м’яких білих буханців на вітрині. Чи кухня Лисячого закута в ті дні, коли місіс Ґловер пекла — Сильвія замовляла великий бурий «здоровий» хліб, але кухарка пекла й бісквіти, торти та булочки. Урсула уявила, що їсть скибку теплого хліба під товстим шаром масла, з варенням із малини і червоної смородини з Лисячого закута. (Вона весь час катувала себе спогадами про їжу). Хтось у черзі за хлібом сказав, що молока більше не буде.
Уранці фройляйн Фарбер і її сестра фрау Меєр, які разом жили на горищі, але зараз майже не потикалися за межі підвалу, дали їй для Фріди дві картоплини і кусник печеної ковбаси — «Aus Anstand», сказали вони, «з порядності». Інший мешканець підвалу, гер Ріхтер, сповістив Урсулу, що сестри вирішили перестати їсти. (Урсула вирішила, що це легко, коли їжі нема). Він сказав: вони вирішили, що з них досить. Вони не готові до того, що буде, коли сюди дістануться росіяни.
Ходили чутки, що на сході люди жеруть траву. Пощастило їм, — подумала Урсула, — у Берліні трави немає, тільки чорний кістяк колись гордого і гарного міста. Цікаво, Лондон зараз такий самий? Навряд чи, хоча хтозна. Ось вам і шляхетні Шпеєрові руїни, на тисячу років раніше, ніж планувалося.
Учора — нестравний хліб, позавчора — дві напівсирі картоплини: більше Урсула ані ріски в роті не мала. Усе інше, та й то мізер, віддала Фріді. Але що Фріда робитиме, якщо Урсула помре? Не можна лишати доньку саму в цьому немилосердному світі.
Після британського нальоту на зоопарк вони пішли подивитися, чи не лишилося тварин, яких можна з’їсти, але дісталися туди далеко не перші. (Удома теж було б так само? Чи мародерствували б містяни в Лондонському зоопарку? Чому б і ні?).
Вони й досі час від часу бачили пташок, які в Берліні не водилися, але заціліли всупереч усьому. Якось на око навіть трапилося шолудиве залякане створіння, яке спершу прийняли за пса, і лише потім зрозуміли, що це вовк. Фріда хотіла відвести його в підвал і приручити. Урсула навіть уявити не могла, що на те сказала б їхня підстаркувата сусідка, фрау Єґер.
Їхня квартира перетворилася на ляльковий будиночок, відкритий світові. Інтимні деталі домашнього життя на очах у перехожих — ліжка і дивани, картини на стінах якимось чудом пережили вибух. Вони вже вибрали з квартири все справді корисне, але там досі лишалася певна кількість одягу і книжок, а вчора вона знайшла під битим начинням запас свічок. Урсула сподівалася виміняти їх на ліки для Фріди. У лазничці досі стояв унітаз, інколи якимось чудом з’являлася навіть вода. Одна з них стояла і закривала іншу старим простирадлом заради пристойності. Хоча кому яке зараз діло до пристойності?
Урсула вирішила повернутися до квартири. Там холодно, але повітря свіже — Фріді так буде краще. Вони разом загорталися у ковдри і покривала на матрасі на підлозі, за барикадою з обіднього стола і стільців. Урсулині думки постійно поверталися до обідів, з’їдених за тим столом, у її снах виростали гори м’яса, свинини і яловичини, брили смажені, печені, вудженини.
Квартира була на другому поверсі, а сходи завалені. Може, того і вистачить, щоб відвадити росіян. А з іншого боку, вони — як ляльки в ляльковому будиночку: жінка і дівчина, до яких руки так і тягнуться. Фріді скоро виповниться одинадцять, але якщо бодай десята частка чуток, що надходять зі сходу, правдива, то вік її не порятує від росіян. Фрау Єґер весь час нервово говорила, що совіти, просуваючись до Берліна, ґвалтують і мордують усе на своєму шляху. Радіо не працювало, тільки чутки і час від часу інформаційні бюлетні. Неммерсдорф не сходив із вуст фрау Єґер («Масакра!»).
— Та заткніться нарешті! — якось гарикнула Урсула.
Звісно, англійською, якої сусідка не розуміла, хоча недоброзичливий тон мала вловити. Фрау Єґер потрясло, що до неї звернулися мовою ворога, Урсулі аж стало соромно — врешті, це просто налякана стара жінка.
Схід із кожним днем підступав дедалі ближче. Західним фронтом уже давно ніхто не цікавився. Далекий грім гармат переріс у незмовкний рев. Ніхто їх не порятує. На них наступали півтора мільйони совітів, а захищали тільки вісімдесят тисяч німців, та й то здебільшого як не діти, то старі. Може, навіть бідолашну фрау Єґер призовуть відбивати ворожий напад мітлою. Не виключено, що перших росіян вони побачать уже за кілька днів, як не за кілька годин.
Подейкували, що Гітлер загинув.
— Ну, нарешті, — сказав гер Ріхтер.
Урсулі згадалося, як фюрер спав на шезлонгу на горі. Пограв, побігав, погаласував свою часину на сцені, і що з того? Король Армагеддону. Погибель Європи.
Але ж у Шекспіра, виправилася вона, це саме життя бігає і галасує. «Життя — рухлива тінь, актор на сцені. Пограв, побігав, погаласував свою часину — та й пропав»[11]. Усі вони в Берліні — рухливі тіні. Колись життя було таке дороге, а зараз дешевше нічого не знайти. Знічев’я згадалася Єва, яка завжди легковажно ставилася до ідеї самогубства. Цікаво, вона пішла за своїм вождем у пекло?
Фріді стало геть погано, її морозило, вона весь час скаржилася, що болить голова. Якби вона була здорова, то вони, може, приєдналися б до великої втечі на захід, подалі від росіян, але зараз дівчинка такої подорожі не пережила б.
— З мене досить, мамочко, — прошепотіла та як страшне відлуння сестер із горища.
Урсула лишила її саму й кинулася до аптеки, перебираючись через завали на вулицях, а часом і через трупи — мертві її більше не лякали. Вона ховалася у під’їзди, коли постріли лунали надто близько, а тоді кидалася до наступного перехрестя. Аптека була відкрита, тільки ліків не лишилося — аптекар не схотів ані її безцінних свічок, ані грошей. Вона повернулася ні з чим.
Увесь цей час переймалася, що із Фрідою щось станеться за її відсутності, і пообіцяла собі, що більше доньку не полишить. За дві вулиці від дому побачила російський танк. Якщо її це видовисько налякало, то як же злякається Фріда? Артилерія не змовкала. Їй здалося, що світ добігає кінця. Якщо це справді так, то хай Фріда помре в неї на руках, а не сама. А в чиїх руках тоді помре вона? Їй хотілося в безпечні батькові обійми, від думки про Г’ю на очах виступили сльози.