Інколи хтось гукав, щоб усі стихли — хоча яка там тиша, коли рейд іще не скінчився — проте всі слухняно завмирали, а чоловіки нагорі дослухалися, чи нема внизу ознак життя. Заняття здавалося безнадійним, проте якщо Бліц їх чогось і навчив, то це того, що люди примудрялися заціліти (чи загинути) за щонайнеймовірніших обставин.
Урсула вдивлялася в імлу в пошуках тьмяного блакитного світла, яке позначало командний пост, але видивилася натомість міс Вулф, яка рішуче простувала до неї по битій цеглі.
— Усе погано, — діловито сказала та. — Їм потрібен хтось мініатюрний.
— Мініатюрний? — перепитала Урсула. Слово чомусь здалося безглуздим.
Вона вступила до загону протиповітряної безпеки після вторгнення до Чехословаччини у березні 39-го, коли в неї зародилася непохитна страшна певність, що Європа приречена.
(— Ти така похмура Кассандра, — сказала Сильвія, але ж Урсула і справді працювала на департамент протиповітряної безпеки в Міністерстві внутрішніх справ, вона бачила майбутнє).
Під час химерного присмерку фальшивої війни загони протиповітряної безпеки були посміховиськом, а тепер перетворилися на «опору оборони Лондона» — це Моріс так висловився.
Серед її побратимів-рятувальників були геть різні люди. Очолювала загін міс Вулф, старша медсестра на пенсії. Худа і пряма як тріска, із зібраним в акуратну гульку сталево-сірим волоссям, вона викликала пошану. Її заступником був вищезгаданий містер Деркін. До загону також входили містер Сіммс, який працював на Міністерство постачання, і містер Палмер — управитель банку. Останні два разом відслужили в останній війні, а для цієї були застарі (містера Деркіна «звільнили за станом здоров’я», сказав він, мовби виправдовуючись). Був ще містер Армітадж, оперний співак — опер більше не ставили, тож він розважав їх, виконуючи «La donna è mobile» і «Largo al factotum».
— Це популярні арії, — зізнався якось Урсулі. — Більшість не любить складнішої музики.
— І то правда, я краще Ела Боуллі послухав би, — сказав містер Буллок.
За словами міс Вулф, містер Буллок (Джон) був «трохи непевний». Погляди він, звісно, притягував — він був борцем і тягав штангу в місцевому спортзалі, а ще вчащав до кількох не найшанованіших нічних клубів. Він був знайомий із доволі гламурними «танцівницями». Інколи вони «заходили привітатися» у їхній опорний пункт, і тоді міс Вулф ганяла їх як курчат.
(— Теж мені танцівниці, — бурчала вона).
І, врешті, був у них гер Ціммерман («Будь ласка, звіть мене Габі», — сказав він, але ніхто його не послухав) — скрипаль із Берліна, якого всі звали «наш біженець» (у Сильвії он були евакуйовані, яких теж усі називали виключно за статусом). Він «утік з корабля, що йде на дно», у 35-му, коли гастролював із оркестром. Міс Вулф, яка запізналася з ним через Комітет у справах біженців, зробила все, щоб гер Ціммерман зі скрипкою не потрапив до табору чи, що гірше, на корабель через смертоносні води Атлантики. Усі брали приклад із міс Вулф і звали його виключно «гер», а не «містер». Урсула розуміла: міс Вулф так робить, щоб він почувався як удома. Але це лише підкреслювало, що він чужинець.
Міс Вулф підібрала гера Ціммермана, коли працювала на Центральний британський фонд допомоги німецьким євреям («Язик зламаєш, доки вимовиш»). Урсула так і не зуміла до кінця зрозуміти, чи справді у міс Вулф є якийсь вплив — чи вона просто відмовлялася слухати, коли їй казали «ні». Може, і те, і те.
— У нас тут усі такі культурні, я не можу, — саркастично сказав містер Буллок. — Давайте, чи що, спектаклі ставити, замість битися на війні.
(— Містер Буллок — чоловік міцних поглядів, — пояснила міс Вулф Урсулі. І любитель міцних напоїв, — подумала Урсула. Усе в ньому було міцне).
Міс Вулф, сама методистка, привласнила під їхній пост маленьку залу в методистській церкві — вони притягли кілька розкладачок, грубку, начиння для чаю і стільці, тверді і м’які. Порівняно з певними постами, ба більше, порівняно з багатьма, у них було просто-таки розкішне місце.
Якогось вечора містер Буллок притягнув на пост маленький картярський столик, обтягнутий зеленим сукном, і міс Вулф повідомила, що полюбляє бридж. Під час затишшя між падінням Франції й першими рейдами на початку вересня містер Буллок навчив їх усіх грати в покер.
— Та він у нас картяр, — сказав містер Сіммс.
Вони з містером Палмером програли йому по кілька шилінгів. А ось міс Вулф ще до початку Бліцу виграла два фунти. Містер Буллок жартома обурився, що методисти не забороняють азартні ігри. Та на виграні кошти купила набір для дартсу, тож містер Буллок підстав обурюватися не мав. Якогось дня вони вирішили розібрати завали у кутку зали й виявили піаніно; міс Вулф виявилася жінкою багатьох талантів і цілком непоганою піаністкою. Сама вона віддавала перевагу Шопену й Лісту, але була не проти «збацати щось легеньке» — це за словами містера Буллока, — щоб усі підспівували.
Вони укріпили свій пост мішками з піском, хоча й підозрювали, що в разі прямого влучання ті їм не зарадять. Урсула вважала, що запобіжні заходи — ідея незла, а решта погоджувалася з містером Буллоком: «Якщо на бомбі твоє ім’я, то нікуди ти від неї не дінешся». Доктор Келлет схвалив би таке буддистське смирення. Того літа вона прочитала в «Таймс» його некролог і потішилася, що нову війну доктор Келлет не застав. Вона тільки підкреслила б, що Ґай марно віддав життя під Аррасом.
Усі вони були добровольцями і приходили на кілька годин — крім, власне, міс Вулф, яка працювала за зарплату на повну ставку й дуже сумлінно ставилася до своїх обов’язків. Вона їх муштрувала і стежила, щоб усі все гаразд завчили — протокол на випадок газової атаки, як гасити запалювальні снаряди, як зайти в будинок у вогні, як перекласти пораненого на ноші, як зробити лангету, як бинтувати кінцівки. І перевіряла, чи добре вони засвоїли зміст посібників, які їм видала. Вона хотіла, щоб її підлеглі навчилися старанно підписувати тіла, живі і мертві, аби ті відправляли як пакунки в лікарні чи морги з усією належною інформацією. Вони кілька разів провели вправи просто неба, розігравши дії на випадок рейду. («Театр», — пирхнув містер Буллок, який не проникся духом тренувань). Урсула двічі зіграла жертву — одного разу вдала, що зламала ногу, а іншого — що втратила свідомість. Іншого разу вона грала особу «по той бік», рятувальницю, і розбиралася з містером Армітаджем, який вдавав істеричний шок. Мабуть, це театральний досвід поміг йому так переконливо зобразити цей прикрий стан. Під кінець вправи його ледве вивели з ролі.
Вони мали познайомитися з мешканцями всіх будинків у своєму секторі і з’ясувати, чи є в них своє укриття, чи ходять вони в публічне — чи, може, вони фаталісти і взагалі не завдають собі клопоту. Треба було знати, коли ті переїжджають, бувають поза домом, одружуються, заводять дитину, помирають. Треба було знати, де стоять гідранти, де глухі кути, вузькі завулки, підвали, центри допомоги.
Пильність і уважність, такий був девіз у міс Вулф. Зазвичай вони патрулювали вулиці парами до півночі, а тоді наставало затишшя. Якщо в їхньому секторі бомб не було, то вони починали люб’язно сперечатися про те, кому дістанеться розкладушка. Звісно, якщо наліт був на «їхні вулиці», то «всі руки на насоси», як казала міс Вулф. Інколи вони «пильнували» просто з її квартири на третьому поверсі, з прекрасним видом із великого кутового вікна.
Міс Вулф також влаштувала їм додаткові заняття з першої допомоги. Вона не просто працювала медсестрою, а й опікувалася польовим госпіталем під час минулої війни, тож пояснювала («Як уже знають ті із вас, джентльмени, хто був на фронті під час того жахливого конфлікту»), що жертви війни — це геть не ті нещасні випадки, з якими стикаєшся у мирний час.
— Усе значно гірше. Треба готуватися до неприємних видовиськ.
Звичайно, навіть міс Вулф не уявляла, наскільки неприємно бачити рани не на солдатах з поля бою, а на цивільному населенні. Вони відкопували шмаття плоті, яке годі розпізнати, і витягали з руїн малесенькі дитячі ручки-ніжки.
— Не можна відвертатися, треба робити своє, треба стати свідками, — казала міс Вулф. Цікаво, що це значить? — думала Урсула. — Це значить: не можна забувати цих людей, коли опинимося в безпеці майбутнього.