— А якщо це нас уб’ють?
— Тоді інші мусять пам’ятати нас.
Перший серйозний випадок, що їм випав, — це коли бомба влучила у великий дім, що стояв серед ряду таких же будівель. Решту будинків не зачепило, мовби Люфтваффе хотіло прицільно знищити мешканців саме тієї оселі — дві родини зі старшим поколінням, кількома дітьми і двома немовлятами. Вони сховалися в підвал і пережили вибух, але і водогін, і каналізаційна труба тріснули, тож перш ніж їх перекрили, усі втонули в смердючій рідині.
Одна з жінок видерлася аж під стелю підвалу, чіпляючись за стіну, вони бачили її крізь щілину, міс Вулф і містер Армітадж притримували Урсулу за шкіряний пояс, а вона тягнула до жінки руку, звісившись згори. Якусь мить вона думала, що справді дотягнеться, а тоді та зникла у смердючому потоці, який піднімався й затоплював підвал.
Коли нарешті над’їхали пожежники й відкачали воду, з підвалу витягли п’ятнадцять тіл, зокрема семеро дитячих — їх виклали перед домом, ніби на просушку. Міс Вулф наказала, щоб їх чимшвидше прикрили і перенесли за стіну, доки не над’їде фургон від моргу:
— Такі види не піднімають бойовий дух.
Урсула вже давно виблювала вечерю. Вона майже після кожного інциденту блювала. І містер Армітадж із містером Палмером так само, та й містер Сіммс не від того. Стоїчно зносили смерть тільки міс Вулф і містер Буллок.
Потім Урсула намагалася не думати про немовлят чи жах на лиці бідолашної жінки, яка марно тягнулася до її долоні (чи, може, то й не жах був, а невіра а те, що таке може бути).
— Думайте про те, що вони зараз у мирі, — стоїчно порадила міс Вулф, розливаючи їм гарячий солодкий чай. — Вони порятувалися від усього цього, просто відбули трошки раніше, ніж ми.
На що містер Деркін сказав:
— Вони відійшли у світлистий світ.
А Урсула подумала: насправді «Вони відійшли до світлистого світу». Урсула була геть не певна, чи по смерті на них щось чекає, крім темної нескінченної пустки.
— Як про мене, то я сподіваюся, що помру не в гівні, — сказав прозаїчний містер Буллок.
Тоді вона думала, що ніколи не забуде той перший страшний інцидент, але його вже відтіснили інші спогади, і зараз вона про нього майже не згадувала.
— Усе погано, — діловито сказала міс Вулф. — Їм потрібен хтось мініатюрний.
— Мініатюрний? — перепитала Урсула.
— Худий, — терпляче пояснила міс Вулф.
— Щоб туди спуститися? — Урсула з жахом підняла погляд на вершину вулкану. Вона не була певна, чи стане їй сміливості спуститися в роззявлену пащу пекла.
— Та ні ж бо, не туди. Ходімо.
Вперіщила злива, Урсула ледве брела за міс Вулф, спотикаючись на поламаній, покрученій землі, засипаній найрозмаїтішими перешкодами. Від ліхтаря користі майже не було. Вона спіткнулася об колесо велосипеда — цікаво, хтось на ньому їхав, коли вибухнула бомба?
— От сюди, — сказала міс Вулф.
Черговий курган, не менший за попередній. Це вже інша вулиця — чи ще та сама? Урсула геть перестала орієнтуватися. Скільки тут таких курганів? В уяві зринуло жаске видиво: цілий Лондон перетворився на один суцільний курган.
Цей курган — не вулкан, рятувальники розібрали горизонтальний хід збоку. Тут рятувальники були жвавіші, вони затято вгризалися в руїни з лопатами і кайлами.
— Тут є така шпарина, — міс Вулф міцно взяла Урсулу за руку, як уперту дитину, й повела вперед. Урсула ніякої шпарини не бачила. — Мені здається, цілком безпечно, треба тільки протиснутися.
— Там тунель?
— Ні, просто шпарина. З одного боку діра, нам здається, там хтось є. Діра неглибока, — додала підбадьорливо. — Але не тунель. Головою вперед.
Рятувальники перестали колупати руїни й нетерпляче втупилися в Урсулу.
Їй довелося зняти каску, щоб протиснутися у шпарину, незграбно витягнувши перед собою ліхтар. Попри запевняння міс Вулф, там навіть не тунель був, а величезна печера, ніби вона спелеологією займалася. Вона зітхнула з полегшею, коли за старий ремінь Г’ю вчепилися дві пари невидимих рук. Вона помахала ліхтарем, намагаючись розгледіти хоч щось.
— Агов! — погукала вона і посвітила ліхтарем униз.
Діру закривали покручені газові труби й дерев’яні балки, потрощені, як сірники. Вона вдивилася в отвір у цьому нагромадженні в надії розгледіти хоч щось у пітьмі за ним. З темряви виринуло бліде, примарне чоловіче обличчя — видиво, в’язень у темниці. Може, до лиця було прикріплене тіло, а може, й ні.
— Агов, — повторила вона, ніби чекала на відповідь, хоча вже бачила, що чоловікові знесло півголови.
— Є хтось? — із надією спитала міс Вулф, коли Урсула задом виборсалася зі шпарини.
— Один загиблий.
— Дістати легко?
— Ні.
Здавалося, куди ж уже гірше, але тут почався дощ і перетворив мокрий цегляний пил на в’язку кашу. За кілька годин роботи вони вимазалися з голови до п’ят. Краще про цю гидоту не думати.
Швидких вічно не вистачало, дорожній рух став через аварію на Кромвель-роуд, десь там же застрягли лікар і медсестра, які мали б уже бути тут, тож заняття міс Вулф із першої допомоги стали у пригоді. Урсула зафіксувала зламану руку, забинтувала поранену голову, заклеїла око й наклала тугу пов’язку на литку містера Сіммса — підвернув ногу на нерівному.
Знайшли двох непритомних, але живих (травма голови, перелом стегна, перелом ключиці, зламані ребра, судячи з усього, розтрощений таз), і кількох мертвих (тих хоч підписувати не треба, просто мертві). Урсула кілька разів перевірила, чи всіх описала правильно, чи не відправила, бува, мертвих до лікарні, а живих — у морг. Численних зацілілих вона відправляла до центру допомоги, а поранених, які могли ходити — до станції першої допомоги, де сиділа міс Вулф.
— Відловіть при нагоді Ентоні, — сказала та, побачивши Урсулу. — Хай підженуть сюди польову кухню.
Урсула послала Тоні на пошуки. Ентоні його називала тільки міс Вулф. Йому було тринадцять, раніше був бойскаутом, а тепер працював посильним у їхньому загоні — гасав на велосипеді серед руїн і битого скла. Урсула вирішила, що якби Тоні був її сином, то вона відіслала б його подалі від цих жахіть, а не штовхала у прірву. А йому, що й казати, усе дуже подобалося.
Поговоривши з Тоні, Урсула знову полізла у шпарину, бо комусь здалося, що звідти долинув якийсь звук — але блідий мертвий чоловік, як і раніше, мовчав.
— Іще раз привіт, — сказала вона.
Їй здалося, що це, можливо, містер Макколл із сусідньої вулиці. Може, зайшов до когось у гості. Не пощастило. Вона була стомлена як собака, ладна позаздрити мертвим, які пішли на вічний спочинок.
Коли вона знову вилізла зі шпарини, прибула польова кухня. Вона прополоскала рот чаєм і виплюнула цегляний пил.
— Та ви справжня леді, — розсміявся містер Палмер.
— Я вражена до глибини душі, — і собі засміялася Урсула. — Я думала, що плюю, як справжня леді.
Рятувальні роботи на кургані не припинялися, без видимого результату, але ніч добігала кінця, тож міс Вулф наказала їй вертатися на пост і відпочити. З кургану погукали, щоб їм передали мотузку — чи то спустити когось, чи то підняти, чи, може, і те, і те.
(— Кажуть, наче жінка, — сказав містер Деркін).
Вона була виснажена до краю, ледве ноги переставляла. По змозі оминаючи уламки, вона й десяти метрів не пройшла, коли хтось вхопив її за руку й сіпнув назад. Вона впала би, якби та сама особа її не підхопила.
— Вважайте, міс Тодд, — загарчало за спиною.
— Містер Буллок? — у замкнутому просторі непохитний містер Буллок її трохи тривожив, але, як не дивно, у цьому проклятущому місці він виглядав нестрашним. — Що там таке? Я геть стомлена.
Він посвітив ліхтарем перед ними.
— Бачите?
— Нічого не бачу.
— Точно, бо нічого там нема.
Вона придивилася уважніше. Перед нею зяяла вирва — величезна, бездонна прірва.