Коли всі розійшлися, а голоси стихли вдалині, Сильвія вернулася в дім — темна тінь, як чорний кажан зі складеними крилами. Вона не бачила, що її слідами прочимчикував лис, а тоді звернув убік і зник у кущах.
— Ти нічого не чув? — спитала Сильвія, яка читала ранній роман форстера, спершись на подушки. — Малий спить?
Г’ю схилив голову набік — тієї миті він нагадав Сильвії Боцмана.
— Наче ні.
Зазвичай маля спало до ранку, як янголятко. Тільки, на щастя, не на небесах.
— Такої взірцевої дитини в нас ще не було, — сказав Г’ю.
— Так, цього лишимо собі.
— Він на мене геть не схожий.
— Ні, — доброзичливо погодилася вона. — Геть нічого спільного.
Г’ю розсміявся, чуло її поцілував і сказав:
— Добраніч, я лягаю.
— А я ще трохи почитаю.
За кілька днів вони пішли подивитися, як збирають урожай. Стояла спека. Сильвія і Бріджит з дівчатками брели ланами, а маля спало у матері на грудях у елінгу, який Бріджит скрутила із шалі.
— Ти як іберійська селянка, — засміявся Г’ю.
Була субота. Г’ю відпочивав від гарування в банку: витягнувся на плетеному шезлонгу на задній терасі і схилився над журналом про крикет, як над молитовником.
Моріс кудись завіявся одразу після сніданку. Дев’ятирічному хлопчаку дозволяли ходити, куди схоче і з ким схоче, і зазвичай він тримався товариства інших дев’ятирічних хлопчаків. Сильвія поняття не мала, чим син займається, але надвечір він повертався, забрьоханий з голови до п’ят, із неапетитними трофеями — як не банкою жаб і черв’яків, то мертвою птахою чи білим черепом якогось малого звіряти.
Коли вони нарешті вирушили в дорогу, навантажені немовлям, кошиками з їжею, панамами й парасольками, сонце вже підбилося височенько. Боцман трюхикав при них, як маленький поні.
— Господи, та ми як біженці, — примовляла Сильвія. — Як євреї, Що покидають Ізраїль.
— Які ще євреї? — Бріджит з огидою скривилася.
Тедді проспав усю дорогу у своїх імпровізованих ношах, доки інші перебиралися через перелази й спотикалися на ґрунтовій дорозі, затверділій під сонцем. Бріджит порвала сукню, зачепившись за цвях, і скаржилася, що натерла ноги. Сильвія уявила, що подумають перехожі, якщо вони познімають корсети і лишать при дорозі. Їй раптом сяйнув спогад, недоречний серед залитого сонцем вигону для корів: Г’ю у медовий місяць у довільському готелі розшнуровує їй корсет, а за вікном лементують чайки на вітрі і різко сперечається французьке подружжя.
На шербурзькій баржі Сильвія вже носила під серцем крихітного гомункула, який стане Морісом, але ще перебувала у щасливому невіданні.
— Мадам? — вирвала її із задуми Бріджит. — Місіс Тодд? Це не корови.
Вони спинилися помилуватися тягловими кіньми Джорджа Ґловера, величезними румаками-шайрами — Самсоном і Нельсоном, які пирхали і трясли головами, забачивши товариство. Урсула їх боялася, а ось Сильвія згодувала кожному по яблуку, вони брали скибки з долоні ніжними рожевими губами. Сильвія сказала, що сірі коні в яблука значно красивіші за людей. Памела спитала:
— Що, навіть дітей?
— Так, особливо дітей, — і Сильвія розсміялася.
Джордж теж трудився на ланах і, забачивши їх, рушив через поле привітатися. Сильвії він кивнув, зняв капелюха і витер піт з чола картатим червоно-білим носовиком. До його долонь прилипли лусочки полови. Волосся на руках, як і полова, золотилося на сонці.
— Спека, — констатував він.
Джордж поглянув на Сильвію з-під довгого чуба, який завжди спадав на гарні блакитні очі. Сильвія зашарілася.
Вони принесли не лише підобідок собі (сендвічі з копченим оселедцем, сендвічі з лимонною помадкою, імбирний лимонад і тминові пундики): місіс Ґловер передала Джорджеві недоїдений учорашній пиріг зі свининою і свої знамениті закрутки. Пундики зачерствіли, бо Бріджит не поклала їх до бляшанки для здоби, а лишила на ніч у теплій кухні.
— Я анітрохи не здивуюся, якщо в них уже мураші повідкладали яйця, — бурчала місіс Ґловер.
Коли настала обідня пора, Урсула повибирала з пундиків усі зернята, яких був легіон, бо боялася, що то мурашині яйця.
Трударі на полі теж спинилися на обід — їли хліб, сир і пиво. Бріджит червоніла й хихотіла, коли передавала Джорджеві пиріг. Памела шепнула Урсулі, що Моріс сказав, що Бріджит втюрилася у Джорджа. Утім обидві вони розуміли, що Моріс — ненадійне джерело відомостей про справи сердечні. Пообідали на стерні — Джордж привільно простягнувся на землі і їв пиріг великими куснями, Бріджит захоплено дивилася на нього, як на грецького бога, а Сильвія бавила немовля.
Сильвія відійшла пошукати закритий закуток, щоб погодувати Тедді. Дівчатам, які виросли в ошатних будиночках у Мейфері, зазвичай не випадає нипати за живоплотами, щоб погодувати немовля. Вони ж не іберійські селянки. Вона чуло згадала будиночок на березі моря у Корнволлі. Коли Сильвія нарешті знайшла належний прихисток, Тедді вже верещав як недорізаний і потрясав кулачками на несправедливий світ. Щойно малий припав до грудей, вона підняла погляд і побачила, що з гайка по той бік поля вийшов Джордж Ґловер. Зауваживши її, він завмер, як сполоханий олень, а тоді скинув капелюха і сказав:
— Така спека стоїть, мадам...
— І справді, — сухо кинула Сильвія і провела Джорджа поглядом, коли він попрямував до воріт у живоплоті і перескочив через них, як баский кінь через перешкоду.
Вони з безпечної відстані спостерігали, як велетенський комбайн шумно пожирає збіжжя.
— Гіпнотизує, — протягнула Бріджит. Вона щойно вивчила це слово.
Сильвія витягнула гарненький золотий годинник на ланцюжку, до якого вічно тягнула ручки Памела, і сказала:
— Господи, ви тільки погляньте, котра година, — але ніхто не став дивитися. — Рушаймо додому.
Коли вони вже зібралися йти, Джордж Ґловер щось гукнув і помчав до них через стерню. У його кашкеті щось ворушилося. Двоє кроленят. Памела аж захлинулася від слізливого захвату.
— Нате вам кроликів, — сказав Джордж Ґловер. — Сиділи серед поля, мамки їхньої не видно. Беріть-беріть, якраз по одному на брата.
Памела несла їх додому у фартушку, гордовито виставивши його перед собою, як Бріджит — тацю з чаєм.
— Ви тільки на них погляньте, — гукнув Г’ю, коли втомлені мандрівники зайшли до саду. — Золоті, сонцем розціловані. Як справжні селянки.
— Боюся, ми червоні, а не золоті, — понуро сказала Сильвія.
У саду саме трудився садівник. Звали його Старигань Том. («Як машина, — казала Сильвія. — Цікаво, а раніше він звався Юним Томом?») Він шість днів на тиждень працював у їхній садибі і в сусідів. Їхні сусіди, родина Коулів, зверталася до нього «містер Ріджлі», але він нічим не виказував, як йому подобається більше. Коули жили в дуже подібному будинку, а містер Коул, як і Г’ю, був банкіром. «Вони євреї», — казала Сильвія таким само тоном, яким казала б «католики»: екзотика її інтригувала, але й непокоїла.
— Здається, вони не практикують, — сказав Г’ю.
Що це вони мають практикувати? — здивувалася Урсула. Памела ось щовечора практикувалася на піаніно й видавала геть немилозвучне брязкання.
Містер Коул народився з іншим прізвищем, об яке англійський язик можна зламати — це їм розповів Саймон, його найстарший син. Середульший, Деніел, приятелював із Морісом: дорослі не дружили, а ось діти товаришували.
Саймон, «зубрило» (як сказав Моріс), щопонеділка помагав Морісові з математикою. Сильвія, спантеличена його єврейським походженням, не знала, як винагородити хлопця за це невдячне заняття.
— А що, як я йому щось дам, а він образиться? — розмірковувала вона. — Дам йому гроші, а він подумає, що це я вважаю євреїв скнарами? А що, як дам йому солодощі, а вони заборонені їхньою вірою?
— Вони не практикують, — повторив Г’ю. — Вони не пильнують приписів.