— Містер Тодд, міс Тодд. Це останній потяг на сьогодні, — сказав Фред Сміт. Він уже давно не кочергар, а водій потяга.
— Та який же це потяг? — усміхнулася Урсула. Сам локомотив без вагонів.
Фред зиркнув уздовж платформи, де мали бути вагони, ніби забув про їхню відсутність.
— А, є таке. Коли я бачив вагони востаннє, вони звисали з мосту Ватерлоо. Довга історія, — додав він, ніби не хотів пояснювати.
Урсула не розуміла, чому локомотив без вагонів пригнали сюди, але Фред виглядав рішуче.
— То я сьогодні додому не дістануся?
— Ну, мені треба пригнати локомотив назад до міста, пара є, кочергар є, он стариган Віллі, тож якщо ви не проти постояти на підніжці, міс Тодд, то ми вас додому доправимо.
— Серйозно? — перепитала Урсула.
— Тут не так чисто, як на перині, але якщо ви згодні...
— Згодна!
Локомотив нетерпляче зашумів, тож вона поквапцем обійняла Г’ю і сказала:
— Незабаром побачимося.
А тоді вилізла на підніжку й зайняла місце біля сидіння кочергара.
— Ти там обережно, ведмежатко, — сказав Г’ю. Він підвищив голос, щоб перекричати сичання пари. — Ти мені пообіцяй.
— Обіцяю, — гукнула вона. — До зустрічі!
Вона обернулася і спробувала розгледіти батька на темній платформі, коли потяг від’їхав. Її раптом огорнуло почуття вини. Після вечері вона вирішила погратися з хлопцями у хованки, а треба було, як сказав Г’ю, вернутися засвітло. Тепер Г’ю доведеться самому вертатися темною алеєю. (Раптом зринув давній-предавній спогад про бідолашну Ангелу). Г’ю швидко розчинився у димі й темряві.
— Це пригода, — сказала вона Фредові.
Їй і на думку не спало, що батька вона більше не побачить.
Поїздка і справді випала цікава, хоча й жаскувата. Локомотив ожив, загарчав у пітьмі, як великий і дужий металевий звір. Він трясся і підскакував, ніби хотів витрусити Урсулу зі свого нутра. Урсула ніколи доти не замислювалася, що відбувається в локомотиві. Наскільки вона це собі взагалі уявляла, перед очима поставала порівняно безхмарна сценка — водій зосереджено вдивляється в колії, кочергар жваво підкидає вугілля. Натомість навколо панувала невпинна метушнеча, кочергар і водій постійно радилися про нахил і тиск, вугілля то гарячково нагрібали, то раптом припиняли додавати, стояв дикий брязкіт, від грубки пашіло майже нестерпним жаром, а металеві пластини, які мали закрити світло, що сочилося від локомотива, не заважали тунельній сажі осідати на людях. І духота!
— У пеклі — і то не так душно, — погодився Фред.
З початком війни швидкість потягів обмежили, але вони, здається, усе одно котилися щонайменше вдвічі швидше, ніж коли вона їздила у вагоні («на перині» — треба запам’ятати для Тедді: він став пілотом, але не зрікся дитячої мрії водити паровоз).
На під’їздах до Лондона проступила заграва на сході і грім далеких гармат, проте з наближенням до сортувальної станції і депо запала майже неприродна тиша. Вони сповільнилися і стали — раптом настав благословенний спокій.
Фред допоміг їй спуститися.
— Прошу, мадам, ось і милий-милий дім. Ну, боюся, не зовсім, — у нього на обличчі раптом проступив сумнів. — Я вас провів би, тільки треба покласти двигун спатоньки. Ви ж дасте собі раду?
Вони, здається, були вдалині від цивілізації, навколо тільки колії, стрілки і темні тіні потягів.
— У Мерілебоні бомба, так що ми за Кінґс-Кросс, — пояснив Фред, ніби прочитавши її думки. — Не все так погано.
Він увімкнув найслабший ліхтар, який освітив заледве півметра перед ними.
— Треба вважати, ми тут — стратегічна ціль.
— Я справлюся, — сказала вона трохи жвавіше, ніж почувалася. — За мене не переймайтеся, спасибі вам. Добраніч, Фреде.
Вона рішуче рушила геть і одразу спіткнулася об рейки. Забивши коліна об гострий щебінь між колій, вона тихо зойкнула від болю.
— Стривайте, міс Тодд, — Фред поміг їй підвестися. — Ви самі не знайдете тут виходу в темряві. Ходімо, проведу вас до воріт.
Він узяв її під руку і рушив, скеровуючи у правильному напрямку, ніби вони прогулювалися в неділю уздовж Темзи. Їй згадалося, як їй замолоду подобався Фред. Мабуть, ці почуття можна відсвіжити.
Вони сягнули масивних дерев’яних воріт, і він відкрив їй хвірточку у них.
— Здається, я вже розумію, де ми, — сказала вона. Насправді вона поняття не мала, де знаходиться, але не хотіла клопотати Фреда. — Що ж, спасибі вам іще раз, може, побачимося, коли я поїду у Лисячий закут наступного разу.
— Це навряд чи. Я від завтра пожежник. На потяги вистачить таких стариганів, як Віллі.
— Вітаю, — сказала вона, хоча думала про те, яка небезпечна робота у пожежників.
Такої темної ночі вона й не пам’ятала. Вона йшла, витягнувши руку перед обличчям, і врешті наштовхнулася на жінку, яка й пояснила, де вони. Вони разом пройшли близько кілометра. За кілька хвилин по тому, як Урсула лишилася сама, вона почула кроки позаду і сказала: «Я тут», — щоб власник ніг на неї не наштовхнувся. Це був чоловік — розмита постать у темряві. Він провів її до Гайд-парку. До війни вона й не подумала б іти під руку з незнайомцем, тим паче чоловіком, але зараз небезпека з небес видавалася значно серйознішою, ніж будь-які можливі наслідки цієї дивної близькості.
Коли вона нарешті добрела до Філлімор-ґарденз, то думала, що вже має світати, але насправді щойно перевалило за північ. Нарядна Міллі нещодавно повернулася з побачення.
— О Господи, — сказала вона, побачивши Урсулу. — Що сталося? Потрапила під вибух?
Урсула поглянула у дзеркало й побачила, що вона вся вкрита сажею і вугільним порохом.
— Страшидло.
— Ти виглядаєш як шахтар.
— Чи як водій паровоза, — сказала вона і в двох словах переказала пригоди того вечора.
— А, Фред Сміт, помічник різника? Він завжди був красунчик.
— Такий і лишився. А я привезла яйця з Лисячого закута.
Урсула вийняла із сумки картонну коробку, яку їй дала Сильвія. Яйця загорнули в сіно, але вони все одно побилися — чи то у деренчливому локомотиві, чи то від падіння у депо.
Наступного ранку вони зробили яєшню з порятованих решток. — Смакота, — сказала Міллі. — Тобі треба частіше вибиратися додому.
Жовтень 1940 року
А сьогодні в нас жвавенько, — сказала міс Вулф.
Це ще скромно сказано. Наліт був у розпалі, бомбардувальники гули згори, час від часу зблискуючи у променях прожекторів. Фугасні бомби з ревом спалахували, великі батареї зеніток гриміли, пирхали і тріщали — усе як завжди. Снаряди свистіли чи верещали, злітаючи на швидкості півтора кілометри на секунду, а тоді блимали і мерехтіли як зорі, перш ніж згаснути. Уламки сипалися вниз.
(Кілька днів тому двоюрідного брата містера Сіммса вбило шрапнеллю від зеніток у Гайд-парку.
— Прикро загинути від рук своїх же, — сказав містер Палмер. — У цьому навіть сенсу немає).
Над Голборном здіймалася червона заграва — це запалювальна бомба. У Голборні жив Ральф, хоча такої ночі він майже напевно чергує у Соборі святого Павла.
— Як картина, еге? — озвалася міс Вулф.
— Ага, Апокаліпсис, — сказала Урсула.
На тлі чорного неба вогні вигравали розмаїттям барв — багрянець, золото, помаранч, синь, хворобливий жовтець. Інколи до вогню потрапляли нові сполуки, тоді здіймалися зелені чи блакитні язики. Зі складів валив помаранчевий вогонь і густий чорний дим. — Змушує поглянути на світ по-новому, — протягнула міс Вулф.
І справді. Порівняно з розгулом величної і страшної стихії, їхні зусилля видавалися геть мізерними.
— А мене гордість бере за нас, — тихо сказав містер Сіммс. — За те, що ми й далі боремося. Самі-самісінькі.
— Долі наперекір, — зітхнула міс Вулф.
Перед ними відкривався вид на Темзу. Загороджувальні аеростати коливалися в повітрі, як сліпі кити не в тій стихії. Вони стояли на даху Шелл-Мекс-гаузу. Тепер там розмістили Міністерство постачання, де працював містер Сіммс — це він запросив Урсулу та міс Вулф «подивитися на краєвид згори».