— Твій молодший брат виріс таким красунчиком, — сказала Міллі, але Міллі взагалі всіх чоловіків вважала красунчиками.
Вона запропонувала погуляти, і Джиммі радо погодився. Сказав, що задовго простирчав на базі: «Засидівся». Джиммі завжди вмів розважатися. Та ніч ледве не скінчилася, так і не почавшись, бо на Стренді знайшли бомбу, і вони сховалися у готелі на Чарінґ-Кросс.
— Що таке? — спитала Міллі в Урсули, коли вони всілися.
— А що?
— У тебе дивний вираз на обличчі, ніби ти намагаєшся щось згадати.
— Чи забути, — докинув Джиммі.
— Ні про що не думаю, — сказала Урсула.
Це все дурниці, просто щось зблиснуло й муляло у пам’яті. Починалося завжди з дурниць: риба на полиці, кімната із зеленим лінолеумом, старомодний обруч. Минущі миті, ухопитися немає за що.
Урсула пішла у дамську кімнату, де зустріла дівчину, яка гучно й негарно ридала. Вона була яскраво нафарбована, туш потекла. Урсула помітила її ще раніше — та пила зі старшим чоловіком, «доволі слизьким», як заявила Міллі. Зблизька дівчина виглядала геть юною. Урсула допомогла їй поправити макіяж і витерти сльози, але ні про що питати не стала.
— Це все Нікі, — сама пояснила дівчина. — Свинота він. А от ваш кавалер наче милий, не хочете повеселитися вчотирьох? Я можу провести нас у Ріц, у бар Ріволі, я знаю портьє.
— Ну, — із сумнівом протягнула Урсула, — він мені не кавалер, а брат, і я не думаю...
Дівчина різко тицьнула їй під ребра і розсміялася.
— Та я жартую. Ви, дівчата, його з ока не спускаєте, еге ж?
Вона запропонувала Урсулі цигарку, але та відмовилася. Портсигар у дівчини був золотий, на вигляд дорогий.
— Це подарунок, — пояснила вона, перехопивши Урсулин погляд, різко закрила й запропонувала поглянути.
На кришці було вигравіювано бойове судно і слово «Ютландія». Якби його відкрити, то всередині кришки побачила б ініціали «А» і «К» — «Александр» і «Крайтон». Урсула інстинктивно потяглася до нього, але дівчина відсмикнула руку і сказала:
— Ну, мені час іти. Усе добре. А ви хороша людина, — додала вона, ніби хтось поставив під сумнів Урсулину вдачу. І простягла їй руку: — А мене Рене звати, ну, на випадок, якщо ми ще зустрінемося, хоча ми навряд чи вертимося, як то кажуть, в одних endroits.
Її французька вимова була бездоганна — Урсула ще здивувалася. Вона потисла простягнуту руку — тверду і теплу, ніби в дівчини була температура, — і сказала:
— Рада познайомитися, а я — Урсула.
Дівчина — Рене — востаннє схвально оглянула себе у дзеркалі і побігла, кинувши на прощання:
— Тоді au revoir.
Коли Урсула повернулася до салону, Рене на неї й не поглянула.
— Яка дивна дівчина, — сказала вона Міллі.
— Стріляє мені бісиків весь вечір, — сказав Джиммі.
— Ну, це вона не за пропискою, любчику, правда ж? — сказала Міллі, театрально змахнувши віями.
— Адресою, — виправила Урсула. — Не за адресою.
Так вони й водили козу втрьох дивними закладами, які Джиммі, схоже, добре знав. Навіть Міллі, завсідниця нічних клубів, визнала, що частину цих місць уперше бачить.
— Господи, — сказала Міллі, коли вони вийшли із клубу на Орандж-стрит, щоб, спотикаючись, поплентатися додому, — я такого ще не бачила.
— Дивне endroit, — засміялася Урсула. Вона була напідпитку. Слово настільки асоціювалося їй із Іззі, що дивно було почути його з вуст тієї Рене.
— Пообіцяй, що виживеш, — сказала вона Джиммі, коли вони наосліп побрели додому.
— Зроблю все, що в моїх силах.
Жовтень 1940 року
Людина, що від жінки народжена, короткоденна та повна печалями: вона виходить, як квітка, й зів’яне, і втікає, мов тінь, і не зостається.
Накрапав дощ. Урсула піймала себе на тому, що хоче витягнути з кишені носовичок і протерти мокру труну. По той бік могили Памела і Бріджит підтримували як стовпи Сильвію: горе підкосило її так, що вона ледве трималася на ногах. В Урсули серце краялося від кожного схлипу, що зривався з материних вуст. В останні місяці Сильвія була без потреби недобра до Г’ю, і нинішнє горе виглядало як спектакль.
— Ти до неї несправедлива, — сказала Памела. — Ніколи не знати, що відбувається у шлюбі, кожна пара живе по-своєму.
Джиммі відправили до Північної Америки на минулому тижні, тож відпустки йому не дали, а ось Тедді в останню мить таки прибув. Він повернувся з Канади із «крильцями» («Як янгол», — сказала Бріджит), форма йому пасувала. Тепер його розквартирували у Лінкольнширі. На похороні вони з Ненсі трималися за руки. Ненсі майже не говорила про свою роботу («папірці перекладаю») — Урсулі здалося, що вона впізнає акт про нерозголошення державних таємниць у дії.
Церква була напхом напхана, попрощатися із Г’ю прийшло все село, але було у похороні щось дивне, ніби почесний гість не зміг з’явитися. У якомусь сенсі, так і було. Г’ю не хотів би, щоб його похорон перетворили на такий спектакль. Колись він сказав їй:
— А мене можете просто винести на сміття, мені байдуже.
Служба була як належить, сповнена спогадів і загальників і щедро приправлена англіканською доктриною, хоча Урсулу здивувало, як добре вікарій знайомий із Г’ю. Майор Шоукросс зачитав уривок із Блаженств, доволі, як на те, зворушливо, а Ненсі — «один із улюблених віршів містера Тодда», чим здивувала жіноцтво з його родини, яке й не підозрювало, що Г’ю взагалі схильний до поезії. У Ненсі був приємний голос (власне, приємніший, ніж у Міллі, схильної до театральних перебільшень).
— Роберт Луїс Стівенсон, — сказала Ненсі. — Напевно, цілком пасує до наших часів, сповнених випробувань:
(— Це все, звісно, маячня, — прошепотіла Памела, — але маячня на диво підбадьорлива).
Над могилою Іззі прошепотіла:
— Я все чекаю, що ось-ось станеться щось страшне. А потім розумію, що воно вже сталося.
Іззі повернулася з Каліфорнії за кілька днів до смерті Г’ю. Вона сміливо здолала відстань від Нью-Йорка до Лісабона на доволі важкому перельоті «Пан Ам», а звідти до Бристоля — з «Брітіш Оверсіс Ервейс Корпорейшн».
— З вікна бачила два німецьких бойових літаки, — сказала вона. — Присягаюся, я думала, що вони на нас нападуть.
Вона всім розповідала, що вирішила: не пристало англійці пересидіти війну серед помаранчевих гаїв. Не для неї доля пожирачів лотосу (Урсула сказала би, що саме для неї). Вона сподівалася, що їй, як і її чоловікові — славетному драматургу, замовлятимуть сценарії для кіноіндустрії, але отримала тільки одну пропозицію для якоїсь «дурної» костюмованої драми, а та померла, так і не зійшовши зі сторінок. В Урсули склалося враження, що сценарій Іззі зарубали («він просто надто дотепний для них»). Вона й далі писала про Авґуста — «Авґуст іде на війну», «Авґуст збирає металобрухт» тощо. Погіршувало ситуацію ще й те, що, як розповідала Іззі, славетного драматурга обступили голівудські старлетки, а він був такий поверховий, що ними захоплювався.
— А як по правді, нам просто стало нудно разом, — визнала вона. — Так врешті буває в усіх пар, це неминуче.
Це Іззі знайшла Г’ю.
— Він лежав у шезлонгу на газоні.
Їхні старі плетені меблі вже давно погнили, їх замінили значно практичнішими відповідниками. Г’ю обурювався появі складаних меблів із дерева й парусини. Він і в труну радо ліг би у плетеному шезлонгу. Отакі дурниці спадали Урсулі на думку. Краще вже думати про таке, ніж про те, що Г’ю помер.