Вона рушила до задньої стіни того дому, уламки просідали під ногами. Серед румовища, зіпершись на руїни, сиділа жінка, розкинувши руки й ноги, як ганчір’яна лялька. Здається, її підкинуло у повітря й вона як упала, так і сиділа. Урсула спробувала гукнути чоловіка з ношами, але згори саме пролітав потік бомбардувальників, тож ніхто її не почув.
Жінка посіріла від пилу, тож годі було й намагатися встановити, якого вона віку. На голові в неї був страшний опік. Урсула витягла з набору першої допомоги тюбик мазі від опіків і змазала їй голову. Хтозна, нащо — виглядало на те, що мазь від опіків уже нічого не змінить. Урсула пошкодувала, що в неї немає води — губи в жінки геть пересохли. Та раптом розплющила темні очі, вії в неї були бліді й гострі від пилу — вона спробувала щось сказати, але так захрипла від пилу, що Урсула нічого не зрозуміла. Вона що, іноземка?
— Що ви сказали? — перепитала Урсула. Їй здавалося, що жінка при смерті.
— Дитя, — раптом прохрипіла жінка. — Де моє дитя?
— Дитя? — повторила Урсула й роззирнулася. Ніякого немовляти вона не бачила. Може, руїнами засипало.
— Його звати, — горлом прохрипіла жінка, яка докладала всіх зусиль, щоб лишатися при свідомості, — Еміль.
— Еміль?
Жінка злегка кивнула, ніби в неї не лишилося сил говорити. Урсула знову роззирнулася в пошуках дитини, а коли обернулася назад, щоб спитати, якого Еміль віку, голова жінки вже повисла. Урсула спробувала знайти пульс, але його не було.
Вона облишила жінку й пішла шукати живих.
— Передайте містерові Емслі таблетку морфію, — попросила міс Вулф, і додала, бо вони обоє чули, як репетує і брутально лається жінка: — Це для леді, яка галасує.
Таке в них перевірене правило: що більше жертва шумить, то імовірніше, що виживе. Ця пані була така голосиста, ніби збиралася власноруч видертися з руїн, а тоді оббігти всі Кенсінґтон-ґарденз.
Містер Емслі був у підвалі. Двоє рятувальників спустили Урсулу вниз, а тоді вона стала пробиратися серед завалів балок і цегли. Вона була свідома того, що зараз ціла вага будинку тримається на цій хисткій опорі. Містер Емслі витягнувся поруч із жінкою. Нижче пояса її придушили руїни, але вона була при свідомості і здатна окреслити, яких прикрощів їй завдає ця ситуація.
— Ми вас звідси витягнемо, — сказав містер Емслі. — Чайку вип’ємо, еге ж? Хочете чайку? Хочете ж? Я б і сам не відмовився. А ось і міс Тодд, знеболювальне принесла.
Він і далі заспокоював жінку, коли Урсула передала таблетку морфію. Він виглядав серед руїн як риба у воді, навіть складно було уявити, як він відважує цукор чи відрізає масло у фартуху бакалійника.
Одну стіну підвалу укріпили мішками з піском, але від вибуху пісок висипався, і на якусь тривожну секунду Урсулі здалося, що вона десь на пляжі, хтозна-де, сильний вітер котить старомодний обруч, над головою лементують чайки — а потім вона так само різко вернулася до дійсності. Це все недосип, — подумала вона, — він їх доконає.
— Ну, блядь, нарешті, — жінка пожадливо схопила таблетку морфію. — Ви, як я бачу, не поспішаєте.
Урсула раптом зрозуміла, що жінка геть молода й на диво знайома. Вона стискала велику чорну сумочку, ніби тільки та тримала її на поверхні моря уламків.
— А папіроски не знайдеться?
Їх геть затисло, але містер Емслі з превеликим трудом витягнув із кишені спершу пом’яту пачку, а потім ще й коробку сірників. Дівчина тривожно тарабанила пальцями по шкіряній сумці.
— Та ви не поспішайте, — саркастично протягнула вона.
Коли вона нарешті глибоко затягнулася, то сказала:
— Вибачте, просто це endroit діє мені на нерви.
— Рене? — вражено спитала Урсула.
— А вам що до того? — дівчина знову скисла.
— Ми кілька тижнів тому познайомилися в готелі на Чарінґ-кросс.
— Ви мене, мабуть, із кимось плутаєте, — манірно сказала вона. — Мене вічно з кимось плутають. Таке вже в мене лице.
Вона ще раз глибоко затяглася, а тоді видихнула — повільно, з великим задоволенням.
— А ще таблеточки є? На чорному ринку, мабуть, їх розмітають з руками.
Язик у неї заплітався — Урсула спершу була подумала, що це морфій подіяв, але потім цигарка випала в неї з рук, а очі закотилися. Її почало судомити. Містер Емслі схопив її руку.
Озирнувшись на містера Емслі, Урсула помітила в нього за спиною кольорову репродукцію «Мильних бульбашок» Мілле — хтось приклеїв до мішка з піском. Цю картину вона недолюблювала — вона взагалі недолюблювала прерафаелітів з їхніми жінками із затуманеним, одурманеним поглядом. Ото знайшла час подумати про мистецтво, а втім, до смерті вона майже збайдужіла. Її м’яка душа зачерствіла. (Воно й на краще). Вона — загартований у вогні меч. Аж раптом час знову зібгався, і вона на мить стала кимось іншим. Вона спускається сходами, квітне гліцинія, вона випадає з вікна.
Містер Емслі підбадьорював Рене.
— Ну ж бо, Сьюзі, ви не здавайтеся. Ми вас звідси витягнемо, не встигне ягня двічі хвостиком махнути, от побачите. Наші хлопці рук не покладають. І дівчата, — додав спеціально для Урсули.
Рене вже не судомило, але натомість вона вся тремтіла, виглядало недобре. Містер Емслі з притиском сказав:
— Давайте, Сьюзі, давайте, дівчинко, ви не спіть, от молодчина.
— Її насправді звати Рене, — сказала Урсула, — хай би що там вона казала.
— А я їх усіх зву Сьюзі, — м’яко пояснив містер Емслі. — Мою донечку так звали. Її забрала дифтерія, вона була ще геть маленька.
Рене востаннє здригнулася всім тілом, і в її призаплющених очах згасло життя.
— Відійшла, — сумно сказав містер Емслі — Мабуть, внутрішні ушкодження.
Акуратним почерком бакалійника написав на бірці «Арґайл-роуд» і прив’язав їй до пальця. Урсула витягла з хватки Рене сумочку і витрусила її вміст.
— Ось і посвідка особи, — показала містерові Емслі.
Там, звісно, було написано «Рене Міллер». Він дописав на бірці ще й ім’я.
Доки містер Емслі маневрував, щоб розвернутися і вибратися з підвалу, Урсула підняла золотий портсигар, який вилетів із сумочки разом із дзеркальцем, помадою, презервативами і бог зна чим іще. Вона не сумнівалася, що портсигар — не подарунок, а крадений. Урсулі складно було уявити Рене з Крайтоном — не те що в одному ліжку, а й просто в одній кімнаті. Війна справді зводила між собою найнесподіваніших людей. Він, мабуть, підчепив її десь у готелі, чи, може, і в менш респектабельному endroit. Де вона нахапалася французької? Мабуть, знала лише кілька слів. Хай там як, це точно не від Крайтона — він був певен, що англійської досить, аби панувати світом.
Вона поклала в кишеню портсигар і посвідку особи.
Коли вони задом наперед вибиралися з підвалу (зрозуміли, що розвернутися все одно не зможуть), руїни посунулися. У них на мить стало серце. Вони завмерли, стиснувшись, як коти, і боялися навіть вдихнути — здавалося, цілу вічність. Коли вони вирішили, що знову можна рушати, то виявилося, що їхній шлях до відступу завалило, тож довелося шукати кружний хід, пробираючись навкарачки зруйнованим підвалом.
— Ця ваша робота доконає мені хребет, — бурчав за нею містер Емслі.
— А мені коліна, — докинула Урсула.
Вони пробиралися втомлено, але наполегливо. Урсула підбадьорювала себе думкою про грінки з маслом, хоча масло на Філлімор-ґарденз скінчилося, та й хліб також, якщо, звісно, Міллі не постояла в черзі (що навряд чи).
Підвал перетворився на нескінченний лабіринт, і Урсула почала розуміти, чому стільки числиться зниклими безвісти — усі ховалися внизу. Виявляється, мешканці дому обладнали в підвалі укриття. Мертвих — чоловіків, жінок, дітей, навіть собаку, — здається, засипало, де сиділи. Під шаром пилу вони виглядали як скульптури чи викопні рештки. Їй згадалися Помпеї і Геркуланум. Урсула побувала і там, і там під час «великого європейського турне», як вона це амбітно називала. Зупинилася вона в Болоньї, де заприятелювала з американкою (Кейті, жвавенька така). Вони швидко проїхалися Венецією, Флоренцією, Римом і Неаполем, а тоді Урсула рушила до Франції, де й завершила рік за кордоном.