А решту часу вони робили те, що й усі. Ходили в кіно, ходили на танці, в обідню перерву слухали концерти в Національній галереї. Їли, пили, кохалися. Не «трахалися», це геть не в Ральфовому дусі. «Дуже в дусі Лоуренса», — холодно кинула вона Фредові Сміту — він, мабуть, поняття не мав, про що вона. Це грубе слово геть вивело її з рівноваги. Під бомбами від рятувальників чого тільки не наслухаєшся, але до неї самої таких слів не застосовували. Вона спробувала повторити це слово перед дзеркалом у ванній, але їй стало соромно.
— Господи, де ти це знайшла? — спитав він.
Урсула ніколи не бачила його таким приголомшеним. Крайтон зважив золотий портсигар на долоні.
— Я думав, ніколи більше його не побачу.
— Ти правда хочеш знати?
— Так, звісно. А чого така загадка?
— Тобі ім’я Рене Міллер ні про що не каже?
Він задумано насупився, але потряс головою.
— Боюся, що ні. А має?
— Ти, найімовірніше, заплатив їй за секс. Чи пригостив її вечерею. Чи ви просто порозважалися.
— А, ти он про яку Рене Міллер, — розсміявся він. Помовчавши, додав: — Ні, як по правді, це ім’я нічого мені не каже. Та й, якщо пам’ять мені не зраджує, я ніколи не платив за секс.
— Ти ж був на флоті, — нагадала вона.
— Що ж, значить, сто років як не платив. Але спасибі, ти ж знаєш, як багато для мене значить цей портсигар. Батько...
— Подарував його тобі після Ютландії. Пам’ятаю.
— Тобі зі мною нудно?
— Ні. Підемо кудись? У твою криївку? Потрахаємося?
Він розсміявся.
— Якщо хочеш.
Крайтон сказав, що останнім часом «правила пристойності» його обходять значно менше. «Правила пристойності», схоже, включали Мойру і доньок, тож вони незабаром поновили свою інтрижку, цього разу значно менш потайну. Він так сильно відрізнявся від Ральфа, що їй це навіть не здавалося зрадою.
(— Дуже переконливий аргумент, — сказала Міллі).
Із Ральфом майже не бачилася — здається, вони охололи одне до одного.
Тедді прочитав напис на кенотафі.
— Героїчно загиблим. Як думаєш, вони справді загинули героїчно?
— Ну, вони точно загинули, — сказала Урсула, — а про героїзм — це, мабуть, щоб живим було спокійніше.
— Їм, мабуть, байдуже. Я думаю, що якщо ти помер, то це вже все. Не думаю, що по той бік щось є, а ти?
— До війни, може, і думала, а тоді надивилася на мертвих. Вони виглядають як викинуте сміття. — (їй згадалося, як Г’ю сказав: «Мене можете просто винести на сміття»). — Не схоже на те, що їхні душі кудись відлетіли.
— Я, мабуть, загину за Англію, — сказав Тедді. — Та й ти, не виключено, теж. Воно того варте?
— Мабуть, так. Тато казав, що краще б ми були живими боягузами, ніж мертвими героями. Але він, мабуть, несерйозно — уникати відповідальності не в його дусі. Що там написано на меморіалі в нашому селі? «За ваше завтра віддали своє сьогодні». Саме це ви і робите, жертвуєте та й жертвуєте, є в цьому щось неправильне.
Урсула раптом подумала, що хотіла би померти не за Англію, а за Лисячий закут. За луки, за гайок, за струмок, що тече через ліс із дзвониками. Врешті, це ж також Англія, правда? Благословенна земля.
— Я патріотка, — сказала вона. — Мене це саму здивувало, не знаю чому. Що там написано на пам’ятнику Едіт Кавелл, ну, перед церквою святого Мартина?
— «Не досить бути патріотом», — підказав Тедді.
— І ти так думаєш? Як про мене, більше ніж досить.
Урсула розсміялася й, узявшись під руки, вони рушили уздовж Вайтголлу. Його сильно ушкодили вибухи. Вона вказала Тедді на бомбосховище Кабінету.
— А я знаю одну дівчину, яка там працює. Вона й ночує у шафі. А мені не подобаються всі ці бункери, підвали й пивниці.
— Я за тебе дуже хвилююся, — сказав Тедді.
— А я — за тебе. І що це нам, помогло?
Тепер вона говорить, як міс Вулф.
Тедді («лейтенант авіації Тодд») щойно відбув курс у навчальній частині бойової підготовки у Лінкольнширі, де літав на «вітлі», а десь за тиждень мав прибути для додаткової підготовки у Йоркшир, де навчиться літати на нових «галіфаксах» і почне перше бойове чергування.
Перше бойове чергування переживала тільки половина екіпажів бомбардувальників, так їй сказала дівчина з Міністерства авіації.
(— Але ж щоразу, як вони здіймаються в повітря, шанси такі самі, — уточнила Урсула. — Це ж так працює імовірність.
— У випадку бомбардувальників — не так, — відрекла дівчина з Міністерства авіації).
Вона взяла довгу обідню перерву, і Тедді провів її назад на роботу. Тепер у місті стало трохи спокійніше.
Вони збиралися пообідати в якомусь шикарному ресторані, а потрапили врешті до закладу із британською кухнею, де замовили смаженю, сливовий пиріг і заварний крем. Сливи, звісно, були консервовані. Їм усе одно сподобалося.
— Стільки імен, — протягнув Тедді, вдивляючись у кенотаф. — Стільки життів. І ось знову. Здається, з людською породою щось не так. Це ж суперечить усьому, у що ми хочемо вірити, ти не думаєш?
— Тут нічого думати, — різко відповіла вона, — треба просто жити собі. — (Вона і справді перетворювалася на міс Вулф). — Врешті, життя дається один раз, і треба зробити все, що в наших силах. Усе одно наробимо помилок, але треба бодай постаратися. — (Перетворення завершилося).
— А що, якби ми проживали життя знову і знову, доки нарешті не зробимо все правильно? Правда, було б чудесно?
— Думаю, це було би стомливо. Я зацитувала б тобі Ніцше, але ти, мабуть, мене стукнеш.
— Мабуть, — доброзичливо погодився він. — Він же нацист?
— Не зовсім. Тедді, а ти досі пишеш вірші?
— Ні, слова пішли. Що не спробую, усе фальш. Ніби перетворюю війну на гарні картинки. Серця в цьому не бачу.
— Темного, живого, кривавого серця?
— Може, це тобі треба писати, — розсміявся він.
Доки Тедді гостював у неї, вона не ходила на нічні чергування — міс Вулф викреслила її зі списку. Та й рейди зараз траплялися рідше. У березні та квітні були великі нальоти — вони встигли трохи перепочити від бомб, і це лише погіршило становище.
— Дивно, — зауважила міс Вулф, — коли бомблять безперервно, нерви так напружуються, що все зносиш легше.
На Урсулиному посту було затишшя.
— Гітлера, мабуть, більше цікавлять Балкани, — припустила міс Вулф.
— Він нападе на Росію, — авторитетно заявив Крайтон.
Міллі знову була в турне заводами, тож у кенсінґтонській квартирі вони лишилися самі.
— Це ж безумство.
— А він і є безумець, чого від нього ще чекати? — Крайтон зітхнув. — Давай не будемо про війну.
Вони пили віскі з Адміралтейства і грали у крибедж, як старе подружжя.
Тедді провів її на роботу, аж до Ексибішн-роуд, і сказав:
— А я думав, що це твоє командування — пишне, з портиком і колонами, а не якийсь там бункер.
— За портиком — це до Моріса.
При вході її підстерегла Айві Джонс, телеграфістка на зміні, і сказала:
— А ви темна конячка, міс Тодд, такого красеня від нас приховуєте.
Урсула подумала: от що буває, якщо триматися із підлеглими доброзичливо.
— Мушу бігти, — сказала вона. — Треба донести про обстановку.
Її «дівчата» — міс Фоусетт і її когорта — збирали, опрацьовували і складали дані у великі папки, які подавали їй, а вона компонувала звіт за день, тиждень, а часом і погодинний. Звітам за день, звітам про збитки і звітам про обстановку не було кінця. А потім усе треба було надрукувати, скласти в чергову папку й підписати, і дані починали свій шлях далі, до когось штибу Моріса.
— Ми просто гвинтики в механізмі, — сказала їй міс Фоусетт.
На що Урсула відповіла:
— Не забувайте, без гвинтиків ніякого механізму немає.