Тедді зводив її випити. Вечір був теплий, дерева квітли, здавалося, що війна скінчилася.
Він не хотів говорити ані про польоти, ані про війну, ані навіть про Ненсі. А де вона? Виявляється, займається чимось секретним, говорити про роботу не може. Здається, зараз узагалі ніхто не може ні про що говорити.
— Що ж, давай поговоримо про тата, — сказав він, тож так вони і зробили. Г’ю нарешті здобувся на гідний помин.
Наступного ранку Тедді пішов на потяг до Лисячого закута, де збирався провести кілька днів.
— Візьмеш із собою ще одного евакуйованого? — спитала Урсула й віддала йому Щасливчика.
Пес днями сидів сам у квартирі, доки Урсула була на роботі, але вона часто брала його із собою на чергування, і всі вважали його талісманом загону. Навіть містер Буллок, якого складно було запідозрити в любові до тварин, приносив йому об’їдки і кісточки. Інколи здавалося, що пес харчується краще, ніж вона. Хай там як, воєнний Лондон — не місце для пса, — пояснила вона Тедді:
— Він боїться шуму.
— Він мені подобається, — сказав він і почухав псу лоб. — Дуже прямолінійний.
Вона провела їх до Мерілебону. Тедді віддав їй честь, затиснувши песика під пахвою, і зворушливо, й іронічно водночас, і сів на потяг. Із собакою прощатися було майже так само прикро, як із Тедді.
Їхній оптимізм виявився безпідставним. У травні був страшний рейд.
У їхній дім на Філлімор-ґарденз влучила бомба. На щастя, ані Урсули, ані Міллі не було вдома, але дах і горішній поверх знесло. Урсула все одно не стала виселятися і якийсь час жила там просто неба. Погода була непогана, і їй це навіть подобалося. Вода була, а електрики — ні, тож співробітниця позичила їй старий намет. Востаннє вона спала в наметі у Баварії, коли долучилася до дівчат Бреннер у літній експедиції БДМ горами. Вона ділила намет із Кларою, найстаршою сестрою. Вони здружилися, але відколи почалася війна, від Клари не було звісток.
Крайтон сприйняв її житло al fresco як належне — «це як спати на палубі під зорями в Індійському океані». Серце стислося від заздрощів, вона-бо навіть у Парижі не бувала. Вісь Мюнхен — Болонья — Нансі визначала край незнаного їй світу. Вони з Гіларі — тією самою подружкою, що ночувала у шафі в бункері, — збиралися проїхатися Францією на велосипеді, але війна поставила крапку в їхніх планах. Усі застрягли в їхньому маленькому королівстві. Якщо про це замислитися, то нападає клаустрофобія.
Коли Міллі вернулася зі свого турне, то заявила, що Урсула схибнулася, і настояла, щоб вони знайшли нове житло — так вони в’їхали до доволі обшарпаної квартирки на Лексем-ґарденз, хоча Урсула від початку знала, що їй там не сподобається.
(— Ми можемо жити разом, якщо хочеш, — сказав Крайтон. — Зняли би квартирку у Найтсбриджі.
Вона перевела розмову на іншу тему).
І це, звісно, ще не найгірше. Під час того нальоту бомба влучила просто в їхній пост, загинули гер Ціммерман і містер Сіммс.
На похороні гера Ціммермана струнний квартет біженців грав Бетховена. Урсула, на відміну від міс Вулф, вірила, що старі рани самими тільки творами видатного композитора не зцілити.
— Я їх чула у Віґмор-голлі ще до війни, — прошепотіла міс Вулф. — Це дуже добрі музиканти.
Після похорону Урсула знайшла на пожежній станції Фреда Сміта, і вони зняли номер у захирілому готельчику неподалік від Паддінґтона. Потім, уже після сексу, що, як і раніше, був добрий, вони заснули під брязкіт потягів — Фред, мабуть, скучає за цим звуком.
Коли вони попрокидалися, він сказав:
— Вибач, що минулого разу повівся як бовдур.
Він добув їм дві чашки чаю — мабуть, причарував покоївку, готель був не з тих, що пропонують послуги кухні, не кажучи вже про обслуговування номерів. У нього був природний шарм, як і в Тедді — похідне від їхньої прямолінійності. Чар Джиммі інший, було в ньому щось махлярське чи що.
Вони сиділи на ліжку, пили чай і курили. Їй згадався один із її улюблених віршів Донна, «Реліквія» — «Обручка з кіс сяйливих на руці» — але цитувати не стала: ще пам’ятала, як усе скінчилося минулого разу. А смішно було б, якби в готель зараз влучила бомба. Ніхто не знав би, хто вони і що роблять разом у ліжку, яке стало їм могилою. Відколи вони зустрілися на Арґайл-роуд, вона дедалі частіше думала про смерть. Чомусь той випадок позначився на ній сильніше, ніж інші інциденти. Цікаво, що вона хотіла б на своєму надгробку? — знічев’я думала вона. «Урсула Бересфорд Тодд, непохитна до останнього».
— А знаєте, в чому ваша проблема, міс Тодд? — спитав Фред Сміт і згасив цигарку.
Він узяв її за руку й поцілував у відкриту долоню. Вона вирішила вхопитися за цю солодку мить і спитала:
— І в чому ж?
Відповіді так і не дізналася, бо тут завила сирена, а Фред вигукнув:
— Блядь, блядь, блядь, це ж моя зміна.
Він швидко натягнув одяг, поспіхом її чмокнув і прожогом вилетів із кімнати. Більше вона його не бачила.
Вона читала воєнний бюлетень Міністерства внутрішньої безпеки за ті страшні нічні години 11 травня.
Час випуску: 00:45. Тип повідомлення: телетайп. Вхідні чи вихідні дані: вхідні. Тема: Портове представництво Південно-західної індійської компанії зруйновано вибухівкою. А ще — Вестмінстерське аббатство, Парламент, штаб-квартира де Голля, Казначейство, Королівський суд. Вона на власні очі бачила, як палає страшний вогненний стовп церкви св. Климента Данського на Стренді. І всі ті прості люди, які вели собі свої прості життя у Бермондзі, Ізлінґтоні, Саутерку. Список тягнувся у нескінченність. Її відволікла міс Фоусетт, яка сказала:
— Вам повідомлення, міс Тодд, — і подала клапоть паперу.
У її знайомої була знайома в пожежній службі, і та передала їй звіт із припискою: «Це ж твій друг? Співчуваю...».
«Пожежник Фредерік Сміт загинув, коли в Ерлс-корт обвалилася стіна».
Довбаний йолоп, — подумала Урсула. Йолоп довбаний.
Листопад 1943 року
Новини їй приніс Моріс. Його поява збіглася з появою візочка з чаєм.
— Можна на два слова?
— Хочеш чаю? — спитала вона, встаючи з-за столу. — Ми поділимося, хоча наш чай, напевно, не до порівняння з оранж пеко, дарджилінгом чи що вам там дають. Та й тістечка наші, мабуть, не до пари вашим.
Жінка при таці незворушно вислухала цей діалог із зайдою із емпіреїв.
— Ні, чаю не буду, дякую, — несподівано ґречно відказав він і похнюпився.
Вона раптом зауважила, що в Морісі майже завжди кипіла ледве тамована лють (як можна так жити?) — чимось він нагадував їй Гітлера, вона-бо чула, як Моріс картає секретарок. («Ти перебільшуєш, — сказала Памела, — але дотепно»).
Моріс ніколи не марав рук. Він не бував на місцях вибухів, не піднімав тіл, розламаних, як хлопавка, не наступав на брудний згорток шмаття і плоті, що був колись немовлям.
Що він тут забув? Невже знову почне просторікувати про її любовне життя? Вона й не підозрювала, що він скаже:
— Я з прикрістю змушений повідомити, — (мовби робив офіційну заяву), — що в Теда поцілили.
— Що? — вона не розуміла. Що в нього поцілило? — Я не розумію, про що ти, Морісе.
— Тед, — повторив він. — Тедів літак упав.
Тедді ж був у безпеці. Він «відбув чергування» і тепер викладав у частині бойової підготовки. Він голова ескадрильї з хрестом за бойові заслуги (Урсула, Ненсі та Сильвія супроводжували його в Палац, нетямлячись від гордості). А тоді він знову попросився на бойові вильоти.
(— Мені здавалося, що так правильно).
Її знайома з Міністерства авіації — Енн — сказала, що друге чергування переживе лише один пілот із сорока.
— Урсуло, — не змовкав Моріс, — ти розумієш, що я кажу? Ми його втратили.
— То знайдемо.
— Ні, не знайдемо. Офіційно він «зник безвісти у бою».
— Значить, живий. Де це сталося?
— У Берліні, кілька днів тому.
— Значить, він вистрибнув і тепер у полоні, — сказала Урсула, ніби знала напевно.